Класична доба української філософії Доба Просвітництва.

В Україні Просвітництво також являло собою антифеодальну, буржуаз­ну за своєю спрямованістю ідеологію, яка знайшла своє відбиття і в розвитку філософських ідей. Засновником нової, класичної доби української філософії став Григорій Савич Сковорода (1722 - 1794). Саме в класичний період української філософії набувають найбільшого вираження й чітких ознак основні риси української філософської ментальності — антеїзм, екзистенціальність і кордоцентризм. Що ж до «філософії серця» - кордоцентризму, то вона вперше найбільш вагомо висловлена у філософських пра­цях Г.Сковороди. Філософія, за Сковородою, є самим життям, тому головним у людини є не стільки її "теоретичні" пізнавальні здібності, скільки емоційновольове єство її духу - серце. Подібно до Сократа, Сковорода закликав: "пізнай себе", "заглянь у себе". Екзистенціальний настрій позиції Сковороди виразно демонструє мова його творчості – мова символів, образів, а не чітких усталених понять.

Великий український мислитель започаткував новий напрям мислення у філософії, піднісши свій голос проти соціальної й національної нері­вності, паразитизму панівних класів та лицемірства духовенства, яке виправ­довувало ці суспільні вади.

У своїх онтологічних поглядах Г.Сковорода виходив із визнання трьох світів, кожен із яких має дві свої природи, "натури". Такими світами є "макрокосм" (природа, світ, що складається з множини малих світів), "мікрокосм" (людина) й "світ символів" (духовне життя, мудрість, Біблія). Всі три світи мають: видиму натуру - це світ матеріальний, світ речей, земля тощо, й натуру невидиму – це дух, істина, вічність, Бог. Показово при цьому, що Бог у Сковороди є водночас і природою в її найрізноманітніших виявах, але, з іншого боку, Бог - це джерело, "сонце світу".

Та при всьому цьому, основне спрямування творів Сковороди зводиться до дослідження людини, її існування. Науку ж про людину та її щастя він вважав найважливішою з усіх наук. Спираючись на світоглядно-християнські категорії любові, віри, щастя, смерті тощо, філософ шукає відповідь на те, що є людина, якими є зміст її життя, основні грані її діяльності. Особливо вагомими в цьому аспекті є поняття любові й віри: вони нерозривні, поза їх єдністю неможливе існування людини.

Університетська філософія.

З початку XIX ст. в Україні набувають свого поширення ідеї І.Канта, Й.Фіхте, Ф.Шеллінга й Гегеля, але водночас ідеї їх переосмислюються. До філософів, що працювали над німецькою філософією, відносяться Й.Б.Шад, П.Д.Лодій, О.М.Новицький, С.С.Гогоцький та інші університетські професори. Деякі з них апелювали головним чином до містично-екзистенціальних поглядів німецьких філософів-класиків, водночас і критикуючи їх, особливо Гегеля, за раціоналістичне спрямування його філософської системи, оскільки найцінніший зміст духовного світу живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму. Тобто, це своєрідна данина українських вчених кордоцентризмові як одній з визначальних рис української філософської ментальності.

До речі Дмитро Чижевський зауважив, що вплив німецької філософії на українських мислителів був не простим запозиченням ідей та настроїв. Останні, вказував Чижевський, "вибиралися з широчезної гами європейських духовних напрямів, запозичене ж так перетворювалося й переформовувалося, що часто важко ототожнити ті ж явища на Заході і у слов'ян".

Слід відмітити особливий внесок в подальший розвиток філософських поглядів цієї доби таких представників як: перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804 – 1873), Микола Костомаров, Микола Гоголь. Яскраву сторінку в суспільно-філософській думці середини ХІХ століття становить ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства. Воно проіснувало з грудня 1845 до березня 1847 року. Засновниками його були Микола Гулак, чиновник при Київському генерал-губернаторові, професор Київського уні­верситету Микола Костомаров та студент цього ж університету Володимир Білозерський. За соціальним складом і суспільно-політичною орієнтацією до кирило-мефодіївців належали люди різних орієнтацій. Праве його крило ста­новили М.Костомаров, П.Куліш і В.Білозерський. До лівого ж належали Т.Г. Шевченко, Микола Гулак, Іван Посяда, Олександр Навроцький та ін. Від­повідно й засоби для досягнення визначених цілей в учасників братства були різні – ліберально-буржуазний та революційний. Але основний позитивний зміст діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, який сприймався всіма його членами, полягав у створенні вільної федерації слов'янських народів на демократичних принципах, ліквідації кріпосництва, самодержавства, націо­нального гноблення, у розвитку освіти, мови, національної культури, усунен­ні релігійної дискримінації, визнанні формальної рівності і свободи всіх лю­дей, незалежно від їх національної, расової й релігійної приналежності тощо.

Особливого розгляду потребують і філософські погляди Т.Г.Шевченка (1814 – 1861). У його духовній спадщині найвизначніше місце відведене людині, її буттю, внутрішньому світові - переживанням, прагнен­ням, інтересам. Ця філософія глибоко особиста, індивідуальна й водночас вона ґрунтувалася на національній ідеї українського народу та його менталь­ності. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед із конкретно узагальнено­го ставлення до любові, віри, надії. Саме із цього виникає шевченківська фі­лософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту й бунтарства.

Твори Т.Шевченка відіграли важливу роль в утвердженні демократичної думки в Україні, закликали до ліквідації кріпосництва, до боротьби за націо­нальне й соціальне визволення. Ідея національного визволення, утвердження незалежної Української держави була однією із провідних у творчості Т.Г.Шевченка. Про це свідчать його твори "Розрита могила", "Гайдамаки", "Великий льох" та ін.

Друга половина ХІХ ст. ознаменувалася плідною філософською діяльні­стю в рамках багатьох напрямків та течій. Назвемо творця "філософії мови" Олександра Потебню (1835 - 1891). На українському ментальному ґрунті він творчо, розвинув деякі оригінальні ідеї Гумбольдта, видатного німецького лінгвіста, який в своїй творчості був тісно пов'язаний з філософією романти­зму.

Ще одним з визначних представників цієї доби був Памфил Данилович Юркевич (1827 – 1874). Він продовжив і значно розвинув "філософію серця», започатковану Г.Сковородою й підтриманою М.Костомаровим, П. Кулішем та ін. Філософія Юркевича була плюралістичною, складеною із трьох сфер «ноуменального світу" – ідеального царства вічної правди (схо­жого на "царство ідей" Платона), реального світу – царства розумних істот, феноменального світу – примарного існування тілесності. Саме взаємодія цих трьох сфер і становить гармонію цілого, проте повної прозорості в цьому немає через реальний світ розумних істот. Будучи сферою загального, світ цей не може вичерпати індивідуального. Вчення про серце П.Юркевича ввійшло складовою часткою у так званий "російський космізм", й передусім в систему учня Юркевича – Володимира Соловйова, і стало фактично основою російськомовної філософської школи "київського гуманізму", представленої М.Бердяєвим, Л.Шестовим, В.Зеньковським та ін., яка заявила про себе наприкінці XIX - початку XX ст.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої пол. ХІХ – початку XX ст. Основними центрами розви­тку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі установи, як Київський, Харківський та Новоросійський (Одеський) університети. В них працювали всесвітньовідомі вчені – М.П.Авенаріус, М.С.Вашенко-Захарченко, В.П.Єрмаков, Й.Й.Косоногов, Т.Ф.Осиповський, М.В.Остроградський, С.М.Реформатський та ін. Вони сконцентрували свою світоглядно-філософ­ську увагу на тому, що таке об'єктивне, незалежне від свідомості людей існу­вання світу. Вони ж обґрунтували прогресивні погляди на рух, простір, час як форми існування матерії. Одним із центральних моментів їх праць є те, що світ не є продуктом людської свідомості, а, навпаки, людина є продукт цього світу.

В другій половині XIX ст. виступила плеяда оригінальних мислителів, які намагалися пов'язати свої філософські устремління з потребами українсь­кого народу. Таким був, зокрема, Михайло Драгоманов (1841 - 1895). Хоч творчість його мала суперечливий характер, все ж його відзначала боротьба проти російського самодержавства.

Помітний вклад в розробку філософсько-світоглядних проблем внесли й представники української літератури. Найбільш величною постаттю серед них є Іван Якович Франко (1856-1916). Він першим в українській і одним із перших в європейській літературі розробляє тему праці й трудової моралі, що згодом розвивається в одну з провідних філософських тем. Ставлячи в центр своєї філософії людину, Франко стверджує, що праця – єдине, що здатне тво­рити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття правди й гідності

Багата, сповнена ліризму української душі, була й духовна скарбниця Лесі Українки – Косач Лариси Петрівни (1871 - 1913). Так, міфологічно-атеїстична ідея органічної "зрощеності" людини з природою пронизує зміст найвидатнішого твору поетеси - "Лісову пісню". Глибоко екзистенціалістські мотиви бринять у поезії "Contra Spem Spero".

Розглянувши стисло розвиток української філософії, можемо зробити такий висновок. Український народ витворив філософію, в центрі якої є лю­дина з її внутрішнім світом, який перебуває в єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, критерієм якої є її вла­сна діяльність, а своє буття розглядає через єдність чуттєвого й раціонально­го. Особливість української філософії визначається домінантою її етико-морального спрямування. В цілому українська філософія – це оригінальна система, в основі якої постає дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, що виступає як ідеал життя.