31. Зелейництво

Зелейництво – це ЛЗ язичницької медицини. Різноманітними були лікувальні засоби. Вживалися мазі з живих рослин, насіння, кореня, цвіту й зародків. Чародійна сила приписувалася «дереву з небес» — яблуні. Крім овочів і фруктів, виготовлялися ліки з бруньок, із молодого листя, з пелюсток квіток, із шкірки яблука та робилася олія із зерняток. Все це мало окреме застосування і різну дію. Лікування рослинами вивчалося до тонкощів. Грушева олія давала дивний косметичний ефект. Робили порошки не лише з рослин та їх різних частин, але й із мінералів та кісток. Тодішнім лікарям були відомі стимуляційні, протизапальні, заспокійливі та знеболювальні трави. Комбінація останніх застосовувалась врізних пропорціях (валеріана, блекота, мак, дурман, беладонна. Це дозволяло тодішнім лікарям робити оперативні втручання на кінцівках, черевній порожнині і черепі.

Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів та інших племен і народів Північного Причорномор’я. Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, вона нагромадила великий і багатий досвід в лікуванні хвороб та їхньому запобіганні. Проте в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких вельми сумнівна. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду — емпірії і містила у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов повсякденного життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.

 

Найважливішу ланку скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Скіфські пастухи, спостерігаючи дію рослин на тваринах, переносили свої знання на людину. Значна кількість відкритих скіфами цілющих рослин не втратила свого значення і до сьогодні. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.

Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, такі як мед, бобові рослини тощо.

Різнотрав’я, що буяло на скіфських просторах, давало багато меду, з якого скіфи варили медовуху, додаючи до неї відвар коноплі і тим самим підсилюючи її наркотичну дію. З коноплі тепер добувається наркотик, відомий під назвами гашиш або маріхуана.

32. Лікознавство Київської Русі

Добре розвиненим було лікознавство у Київській Русі, про що свідчать різноманітні історичні джерела. Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки - із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські цілителі були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців. Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, природничих працях, літературних пам'ятках - патериках, житіях, словах, літописних зведеннях, збірниках законоположень, травниках, зільниках тощо. Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі - «Ізборник Святослава». Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 pp. для великого князя київського Святослава Ярославовича. Другий «Ізборник» складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Серед різноманітних повчань у ньому подано загальні відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань, способи лікування. З тлумачних праць цікавою є «Шестиднев» Іоанна Болгарського (список 1263 p.), що містить короткі відомості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста. Так, у «Шестидневі» описано способи застосування аконіту, болиголову, блекоти, добування опію з маку, втирання металічної ртуті, вказано на лікувальне значення «топлиць» - гарячих мінеральних джерел. Слід зазначити застосування у Київській Русі інших раціональних засобів: сирої печінки тріски - для лікування хворих на «курячу сліпоту»; бобрової струмини - як тонізуючого засобу; дьогтю (смоли) - як засобу проти корости; вітаміновмісних рослин (журавлини, морошки тощо) - проти цинги; цибулі, часнику, хрону, редьки - для зовнішнього і внутрішнього застосування. Застосовувались також різні блювотні, потогінні, проносні засоби, серед них індійський блювотний горішок, кротонова олія. Ще за часів Володимира Мономаха описано проносні властивості олександрійського листу. Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»), настої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки» (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське «зелье» зберігали у спеціальних «погребах» (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще, рідко - «всыть». Були призначення з «распростертием на 40 дни» і навіть на два місяці.