Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Leksia_Z_Spivuch.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
269.31 Кб
Скачать

6. Причетність до злочину

Чинний КК поняття причетності до злочину (на відміну від поняття співучасті у ньому) не містить. Таким чином, воно становить собою теоретичну конструкцію.

В теорії кримінального права не існує загальновизнаного визначення причетності до злочину. Так, в одному з підручників з Загальної частини кримінального права України вказується, що причетність до злочину – це дія або бездіяльність, яка хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю у ньому (Кримінальне право України: Загальна частина /За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – С.216). Ще одна із дефініцій, яка наводиться в навчальній літературі, полягає в тому, що під причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов’язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об’єктивної і суб’єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи (Кримінальне право України: Загальна частина. / Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю. С.204-205). В цих визначеннях акцент зроблений на негативній ознаці – відсутності співучасті, внаслідок чого воно недостатньо інформативне. Принаймні, керуючись цим визначенням важко визначити, становлять чи не становлять собою причетність певні діяння.

Тому слід намагатися визначити поняття причетності до злочину через встановлення ознак цього правового явища. Видається, що причетність до злочину характеризується такими ознаками:

1) це діяння, передбачене Особливою частиною КК. Тобто, причетність має власну об’єктивну сторону, вона становить собою конкретні діяння, описані в КК;

2) існує у формах, передбачених Особливою частиною КК. Причетність не становить собою якогось одного злочину. Це збірне поняття, яке охоплює собою ряд посягань, кожне з яких передбачене окремою кримінально-правовою нормою;

3) вона пов’язана зі злочином, вчиненим іншою особою (його ще називають предикатним). Тому не можна бути причетним до свого “власного” злочину – того, який вчинила особа або в якому вона виступає одним із співучасників. Отже, наявність причетності передбачає вчинення принаймні двох злочинів – один із них “основний”, щодо якого має місце причетність, та інший – у вчиненні якого й полягає діяння причетної особи;

4) злочин, щодо якого має місце причетність, вже вчинений іншою особою, або є достовірно відомим підготовлюваним або вчинюваним. Він вчиняється без сприяння причетної особи – відсутній причиновий зв’язок між діяльність учасників предикатного злочину і поведінкою причетної особи. Або, інакше кажучи, предикатний злочин вже вчинений чи буде вчинений і тоді, коли причетності не було б.

Причетність необхідно відрізняти від співучасті у злочині. Ці два явища мають спільні ознаки. Насамперед – це участь кількох суб’єктів злочину. Якщо причетність має місце тоді, коли є предикатний злочин, вчинений іншою особою і самостійна злочинна діяльність, то це означає, що при причетності слід давати оцінку діяльності кількох суб’єктів. Існує і певний суб’єктивний зв’язок між такими суб’єктам, як співучасть, так і причетність можливі лише щодо умисних злочинів.

Поряд зі спільними ознаками співучасті і причетності, мають місце і розбіжності між цими правовими інститутами. Для наочності їх можна відобразити у формі таблиці.

Таблиця: Відмінність між співучастю у злочині та причетністю до злочину

Розмежувальна ознака

Характерно для співучасті

Характерно для причетності

Протиправність діяння

Вчиняються діяння, які не описані в статті Особливої частини КК

Визначено статтями Особливої частини КК

Перелік діянь, у яких полягає

Не обмежений

Обмежений

Кількість злочинів

Один - єдиний для всіх співучасників

Щонайменше два - предикатний, та який становить собою причетність

На якій стадії вчинення злочину можлива

До моменту закінчення злочину

Як щодо достовірно відомих підготовлюваних або вчинюваних злочинів, так і вже закінчених

Зв’язок зі злочинним результатом

Причиновий

Не причиновий

Роль суб’єкта в злочинній діяльності

Участь у своєму власному злочині

Відношення до злочину іншої особи

З викладеного вище випливає, що причетність може мати місце при вчиненні дій, передбачених статтями Особливої частини КК. В чинному КК прямо не вказано, які ж злочини слід відносити до причетності, а в теорії кримінального права з цього приводу є певні розбіжності.

Традиційно було прийнято вважати, що причетність до злочину існує в таких формах: 1) переховування злочину; 2) потурання злочину; 3) неповідомлення про злочин.

Такий підхід до виділення форм причетності базувався на нормах Загальної та Особливої частини КК України 1960 р. Однак в КК 2001 р., на відміну від раніше чинного законодавства немає окремої статті про відповідальність за недонесення до злочину, в Особливій частині, змінені умови кримінальної відповідальності за приховування злочину, з’явилися нові кримінально-правові норми, які інколи оцінюються як такі, що передбачають причетність до злочину. В зв’язку зі змінами в кримінальному законодавстві позиції вчених щодо виділення форм причетності уточнюються.

Висловлюється думка, що аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину – заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст.256 КК). Відзначається, що це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій, а також, що таким видом причетності охоплюються діяння, які не відпадають під інші види причетності (приховування злочину, неповідомлення про злочин, потурання злочину). Така позиція також не видається безспірною і потребує, принаймні, конкретизації та розвитку.

По-перше, в ст.256 КК передбачена відповідальність не лише за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій, але й за укриття їх злочинної діяльності. Тому, слід уточнити, що ця стаття передбачає відповідальність за причетність до злочину в двох формах. По-друге, заздалегідь не обіцяне сприяння злочину, який вчиняється іншими особами, передбачене не лише в ст.256 КК, а і рядом інших кримінально-правових норм. Це, зокрема, сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації (ч.4 ст.258 КК), фінансування чи постачання не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч.3 ст.260 КК), з певними застереженнями – найманство (ч.1 ст.447 КК). Закон не обмежує вчинення цих злочинів випадками, коли відповідні дії заздалегідь обіцяні. Будучи послідовним, такі злочини також слід віднести до причетності у формі заздалегідь не обіцяного сприяння злочинній діяльності інших осіб.

Таким чином, можна констатувати, що чинне кримінальне законодавство передбачає причетність до злочинів, які вчиняються іншими особами у формах заздалегідь не обіцяного:

1) приховування;

2) неповідомлення;

3) потурання;

4) сприяння.

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину.

Це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слі­дів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про прихо­вування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, напри­клад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що тра­пилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Перед нами заздалегідь не обіцяне прихову­вання як злочинця, так і слідів злочину. Згідно зі ст. 396 КК така діяльність є кримінально караною лише у випадку, якщо вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Отже, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. Відповідно до ч. 2 ст. 396 не підлягають кримінальній відповідальності за прихо­вування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім’ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається за­коном. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК близькими родичами вважаються батьки, дру­жина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Приховування злочину може бути вчинене лише шляхом активних дій. Якщо спосіб приховування сам по собі є злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки. Якщо винний для приховання злочину вчинив вбивство, то його дії необхідно кваліфікувати тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Якщо винний з метою приховати злочин підробила документи, то її дії утворюють сукупність злочинів і потребують кваліфікації за статтями 396 та 358 чи 366 КК.

У статті 256 передбачена відповідальність за укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів. Таке укриття є одним з видів заздалегідь не обіцяного приховування.

Переховування свого власного злочину не утворює причетності і не тягне кримінальної відповідальності. Це випливає із принципу недопустимості подвійного інкримінування. Оскільки злочинні дії вже отримали юридичну оцінку – кваліфіковані як вчинення злочину одноосібно чи у співучасті, то подальша поведінка винного не становить собою злочину. В переважній більшості випадків, дії, спрямовані на переховування власного злочину не передбачені кримінальним законом як окремий злочин. Зокрема, не встановлена чинним законодавством відповідальність за знищення або розчленування трупа з метою приховати вчинений злочин, якщо такі дії скоюють особи, що вчинили вбивство.

Разом із тим, кримінальна відповідальність за відповідні діяння настає, якщо вони становлять собою інший самостійний злочин. Однак кваліфікуються такі діяння не як причетність до раніше вчиненого злочину, а за нормами про такий самостійний злочин. Так, підпал будинку, вчинений особою для того, щоб приховати нею ж крадіжку, кваліфікується за відповідною частиною ст.194 КК, службове підроблення – за ст.366 КК, протиправний вплив на свідків, потерпілих, експертів з метою уникнути дачі ними правдивих показань чи висновку – за ст.386 КК.

Відповідна оцінка має даватися і завідомо неправдивому повідомленню про вчинення злочину, вчиненому з метою відвернути увагу правоохоронних органів від власної особи, спрямувати їх діяльність в іншому напрямку. Завідомо неправдиве повідомлення не становить собою форми причетності до злочину. Тому важко погодитися з існуючою на практиці думкою, що неправдиве повідомлення про вчинення злочину, спрямоване на приховування власного злочину не повинен окремо кваліфікуватися за ст.383 КК. Подібної, як видається неправильної, позиції притримується і судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України.

Так, розглядаючи в порядку нагляду кримінальну справу В., яка вбила свою чотиримісячну дитину, труп закопала в городі біля свого будинку і в той же день звернулася до органів міліції з письмовою заявою про викрадення її сина, на підставі чого було порушено кримінальну справу, судова колегія в своїй ухвалі вказала, що суд першої інстанції помилково визнав В. винною за ч.1 ст.177 КК України 1960 р.(ст.383 КК 2001 р.), оскільки її дії по написанню заяви до органів міліції були спрямовані на приховування вчиненого нею злочину, а не на завідомо неправдивий донос1. Разом із тим, приховування злочину виразилося в тому, що В. заховала труп вбитої дитини, подання ж до органів міліції заяви про ніби то вчинений іншими особами злочин інкримінованою їй ст.94 КК України 1960 р. (ч.1 ст.115 КК 2001 р.) аж ніяк не охоплюється, потребує додаткової кваліфікації за ч.1 ст.177 КК. Тут має місце реальна сукупність вбивства і завідомо неправдивого доносу. Тому правильним слід було визнати кваліфікацію скоєного здійснену на попередньому слідстві і судом першої та касаційної інстанції.

Потурання злочину – це невиконання особою покладених на неї юридичних обов’язків по запобіганню чи припиненню злочину. Потурання характеризується бездіяльністю особи, тобто невчиненням нею необхідних для припинення злочину дій, які у конкретному випадку ця особа повинна була і могла вчинити, щоб не допустити вчинення злочину.

Потурання можливе на стадії незакінченого злочину. Невчинення певних дій, які особа за своїм статусом повинна була вчинити, після закінчення злочину не визнається потуранням і за наявності підстав може розглядатися як інший вид причетності.

У Загальній частині КК прямо не встановлено відповідальність за потурання. Питання про відповідальність за потурання вирішуєть­ся так:

1) якщо воно було заздалегідь обіцяним і його змістом було усунення перешкод для вчинення злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва);

2) заздалегідь не обіцяне потурання утворює собою у випад­ках, передбачених в Особливій частині КК, злочин у сфері службової діяльності (зловживання службовим становищем – статті 364, 423, службова недбалість – ст. 367).

Неповідомлення про злочин виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. Неповідомлення про злочин виражається у пасивній формі поведінки особи.

У КК передбачалася окрема стаття 187 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за недонесення про злочин, але з КК 2001 року вона виключена. Це дало підставу окремим науковцям не вважати неповідомлення про злочин як одну з форм причетності. Так, відзначається, що недонесення законом взагалі злочином не вважається, що особа за недонесення про злочин, вчинений іншими особами, ні за яких умов не відповідає. Погодитися з такою категоричною думкою важко. Адже, можна назвати принаймні три-чотири випадки, коли неповідомлення про злочин іншої особи настає кримінальна відповідальність:

- службова особа підлягає відповідальності за неповідомлення про злочин, вчинений підлеглими чи підконтрольними їй особами. Такі діяння кваліфікуються за статтями про злочини у сфері службової діяльності;

- завідомо неправдиве показання (ст.384 КК) може полягати у наданні показань, спрямованих на приховування відомостей про злочин іншої особи;

- відмова від давання показань (ст.385 КК) охоплює собою діяння, які вчиняються з метою неповідомлення про злочин, вчинений іншою особою.

- перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст.386 КК) звичайно мають на меті добитися того, щоб вказані учасники процесу не надали інформації про злочини, вчинені іншими особами.

Тому є підстави вважати, що виключення з КК окремої статті про недонесення (ст.187 КК України 1960 р.) не означає повної декриміналізації такого роду діянь.

Заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної організації – особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій. Йдеться про причетність до злочину, передбаченого ст. 255 КК.

Література до теми:

  1. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К., 1969.

  2. Виттенберг Г., Панченко П. Прикосновенность к преступлению по советскому уголовному праву. – Иркутск, 1976.

  3. Водько Н.П. Уголовно-правовая борьба с организованной преступностью: научно-практическое пособие.– М., 2000.

  4. Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. – Саратов, 1991.

  5. Колоколов Г.Е. О соучастии в преступлении.– М., 1981.

  6. Смирнов В.Г. Понятие прикосновенности по советскому уголовному праву. – Л., 1957.

  7. Тельнов П.Ф. ответственность за соучастие в преступлении. – М., 1974.

  8. Устименко В.В. Квалификация преступлений со специальным субъектом. – К., 1988.

1 Практика судів України в кримінальних справах. 1993-1995. - К.: Юрінком. - 1996. - С.116-117.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]