3.Становлення та розвиток податкової політики України як незалежної держави

Історія сучасної податкової системи України починає свій відлік з 1992 року. Це досить короткий час для створення високоефективної політики оподаткування, оскільки створення ефективної системи опо­даткування — це не тільки практична, а й дуже серйозна наукова про­блема. Адже податкова система включає в себе цілу низку встановле­них в країні податків, зборів і обов'язкових платежів, а також складні механізми їх нарахування та внесення до бюджету та до державних цільових фондів. У той же час це не механічна сукупність, а внутрішньо організована, функціонально взаємоузгоджена, взаємодоповнююча, цілеспрямована система, яка базується на науково обгрунтованих і вже історично перевірених принципах податкової політики. Принцип відносно будь-якої системи — це та наукова основа та правило, від якого не відступають. Дотримання основних принципів оподаткування дуже важливе для ефективної реалізації податкової політики сьогодні та створення оптимально справедливої та економічно виправданої системи оподаткування в найближчому майбутньому.

Підвалини податкової політики України були закладені Постанова­ми Верховної Ради України від 13 грудня 1995 року № 466/95-ВР «Про основні положення податкової політики та податкової реформи в Україні» та від 4 грудня 1996 року № 561/96-ВР «Про основні положен­ня податкової політики в Україні», а також Указом Президента України від 31 липня 1996 року № 621/96 «Про заходи по реформуванню пода­ткової політики». Цими документами було визначено основні принципи побудови податкової політики та системи оподаткування в Україні, які в подальшому знайшли відображення та розвиток в Законі України від 18 лютого 1997 року № 77/97-ВР «Про внесення змін до Закону Украї­ни "Про систему оподаткування"».

У 1996 році в Україні був покладений початок проведення податко­вої реформи.

Протягом останніх десяти років податкова політика України була спрямована на вирішення конкретних завдань та проблем. Це, зокре­ма, обмеження росту цін та інфляції, подолання кризи платежів, укріп­лення грошового обігу. Ці заходи повинні забезпечити захист внутріш­нього ринку, створення умов для розвитку здорової конкуренції, здійснити реальну допомогу в становленні та розвитку малого бізнесу, підвищити рівень правової свідомості та культури суспільства.

При цьому в Україні суттєва увага постійно приділяється впорядку­ванню стягнення податків, зборів та обов'язкових платежів, а також посиленню відповідальності за ухилення від їх сплати або за несвоє­часність їх сплати до бюджетів усіх рівнів та до державних цільових фондів.

Як вже зазначалося, не менш важливою проблемою в Україні і сьо­годні залишається відсутність стабільності податкового законодавства. Постійні зміни та доповнення податкових законів призводять до неви­конання суб'єктами господарювання прогнозних показників виробничо-господарської діяльності та її кінцевих показників — прибутку, рента­бельності, окупності капіталовкладень тощо. Це створює фактор неви­значеності в організації господарської діяльності.

Не можна заперечувати, що для окремих суб'єктів господарювання сума податків сьогодні є обтяжливою і створює певні передумови для подорожчання продукції, що ними випускається, звужуючи при цьому ринок її збуту.

Крім того, дійсність сьогодення така, що рентабельні прибуткові підприємства, сплачуючи всі законодавче встановлені платежі до бю­джету та до державних цільових фондів, несуть весь податковий тягар. Вони не можуть спрямовувати кошти на реконструкцію та оновлення обладнання.

Тому суб'єкти господарської діяльності самостійно вирішують пи­тання щодо зниження податкового навантаження, виводячи свої від­носини з іншими суб'єктами за межі офіційної економіки. За рахунок цього вони мають змогу:

• зменшувати свої витрати виробництва (обігу);

• знижувати ціни на продукцію, що реалізується;

• активізовувати попит на свою продукцію.

При реформуванні системи оподаткування одним із важливих на­прямів в удосконаленні податкової системи є зменшення нарахувань на фонд оплати праці, які виступають суттєвим чинником підвищення цін, деформації їхньої структури, зниження конкурентоздатності укра­їнських товарів. Однак істотне зменшення цих нарахувань повинно бути взаємопов'язане з реформуванням системи оплати праці, соці­ального та пенсійного забезпечення, впровадженням системи персо­нальних пенсійних рахунків.

При проведенні економічної реформи в Україні за останні роки на­рахування на заробітну плату зменшено з 51 до 37,5 відсотка.

З 1 січня 1999 року призупинено справляння відрахувань до фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської ката­строфи та соціального захисту населення.

Перший етап податкової реформи в Україні був завершений прий­няттям у 1997 році Верховною Радою України таких законів, як Закон України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» та Закон України від 22 травня 1997 року № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств».

З прийняттям цих законів корінним чином було змінено підхід до оподаткування податком на додану вартість та податком на прибуток підприємств.

Одним із основних джерел надходжень до бюджету є податок на додану вартість, питома вага якого в загальній сумі доходів складала від 34,7 відсотка у 1993 році (при ставці податку 28 відсотків) до 25,1 відсотка у 1999 році (при ставці податку 20 відсотків). Абсолютну величину податку в Державному бюджеті на 2000 рік Законом України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» було передбачено у розмірі 7489,6 млн. грн. Це становить 23,8 відсотка загальної суми доходів бюджету.

Питома вага та динаміка надходжень від податку на додану вар­тість у складі Зведеного бюджету України за ряд років свідчить про стабільність цього джерела доходів.

Податок на додану вартість в Україні було запроваджено з 1 січня 1992 року замість раніше діючих податку з обігу та податку з продаж, справляння яких будувалося на системі планово-централізованих цін.

Впровадження нових видів непрямих податків (податку на додану вартість та акцизного збору) було, перш за все, пов'язано з необхідніс­тю забезпечення достатніх і стабільних доходів бюджету в умовах ши­рокої лібералізації цін та розгортання процесів інфляції і було економі­чно виправданим.

Проте законодавство України з податку на додану вартість хоча і мало позитивні риси (достатньо широку базу оподаткування та адеква­тність дії в ринкових умовах і в умовах інфляції, що забезпечує, навіть при кризовому стані економіки, стабільні надходження до бюджету), але вимагало суттєвих змін.

Тому Україна, яка сподівається увійти в майбутньому до Європей­ського співтовариства, розробила основні напрями визначення податку на додану вартість на базі визначених Шостою директивою ЄС основ­них принципів побудови системи цього податку в західноєвропейських країнах, що дасть можливість запобігти повторенню помилок, які мали місце при впровадженні податку в цих країнах.

Закон України «Про податок на додану вартість», прийнятий Верхо­вною Радою України 3 квітня 1997 року, був введений у дію з 1 жовтня 1997 року.

Новий Закон України «Про податок на додану вартість», що діє сьо­годні, є кроком уперед порівняно із законодавством, яке діяло в Україні раніше, та законодавством більшості країн СНД.

Відповідно до цього закону податок на додану вартість є податком на споживання товарів, робіт, послуг на митній території України, і пла­тником його виступає кожний суб'єкт (юридична чи фізична особа), який є споживачем цих товарів, робіт, послуг незалежно від країни по­ходження товарів.

Згаданим законом було встановлено новий підхід при визначенні категорій платників податку, який надасть можливість охопити всіх по­тенційних платників податку на додану вартість.

Зокрема, законодавством передбачено, що від оподаткування по­датком на додану вартість звільняються підприємства за умови, що обсяг оподатковуваних операцій у них за останні 12 календарних міся­ців не перевищує встановленого порогу цих обсягів. На сьогодні цей поріг визначений на рівні 61200 грн. У той же час зазначені підприємс­тва можуть добровільно зареєструватися як платники податку, з огляду на ті переваги, які вони при цьому матимуть.

Відповідно до норм справляння податку на додану вартість на те­риторії України запроваджено спеціальну реєстрацію платників подат­ку на додану вартість у державній податковій адміністрації за місцем їх знаходження для отримання свідоцтва про реєстрацію як платника та індивідуального податкового номера платника податку на додану вартість, що дасть можливість створити єдину базу даних платників податку.

Для обчислення податку на додану вартість законом встановлено дві ставки податку — у розмірі 20 відсотків та «нульова» ставка.

Прийнятий порядок оподаткування податком на додану вартість за єдиною ставкою, розмір якої залишився незмінним порівняно зі став­кою, визначеною діючим раніше законодавством щодо податку на додану вартість, робить цей податок нейтральним відносно більшості галузей економіки, тобто не дискримінує жодну галузь та не надає жо­дній з них переваг.

При цьому зареєстрована як платник податку на додану вартість особа отримує право на нарахування податку та складання податкової накладної при продажу товарів, робіт, послуг, незалежно від їх похо­дження. Податкова накладна, яка надається продавцем покупцю, за умови, що обидва вони зареєстровані як платники податку і мають ін­дивідуальні податкові номери, є документом, який дає право платнику податку на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку.

Споживачі-переробники за умов реєстрації їх як платників податку на додану вартість мають право відшкодувати свої витрати по сплаче­ному податку за рахунок податку, отриманого з кінцевого покупця ви­роблених товарів.

Така схема сплати податку передбачає, що кожен продавець пере­раховує до бюджету лише суму податку, нарахованого на додану (створену) вартість у ході виробництва (обігу).

Для бюджету особливо важливо, щоб при проходженні товару че­рез всі стадії переробки податки сплачувалися усіма споживачами-переробниками від виробника до кінцевого споживача цього товару (робіт, послуг).

Застосування чинного законодавства щодо порядку справляння по­датку на додану вартість позитивно впливає на розвиток ринкових від­носин в країні, оскільки використання методу «першої події» при ви­значенні податкового зобов'язання та податкового кредиту ставить підприємства перед необхідністю більш чітко і досконало визначати напрями своєї господарської діяльності, обгрунтовано підходити до вибору постачальників та споживачів продукції, враховуючи при цьому їх фінансовий стан та можливі перспективи розвитку, тобто спонукає їх до ефективної роботи в ринкових умовах. Також слід зазначити, що відповідно до діючого порядку сплата податку на додану вартість до бюджету відбувається один раз на місяць, тоді як продаж продукції підприємством та розрахунки за неї здійснюються щоденно, і фактично підприємство отримує безвідсотковий кредит, яким користується до терміну сплати податку.

Серед головних джерел формування доходів бюджету сьогодні мо­жна назвати й податок на прибуток підприємств. Аналіз надходжень даного податку до бюджету свідчить про його стабільність протягом значного часу.

Законом України від 22.05.97 № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» порівняно з раніше діючим підходом до визна­чення об'єкта оподаткування запропоновано принципово новий підхід. Згідно із законом прибуток підприємств, що підлягає оподаткуванню, визначається шляхом зменшення суми валового доходу звітного пері­оду на суму валових витрат платника податку, а також на суму аморти­заційних відрахувань. Така концепція визначення оподатковуваного прибутку використовується практично в усіх європейських країнах.

Платниками податку вважаються всі суб'єкти підприємницької дія­льності, в тому числі бюджетні та громадські організації, які одержують прибуток від господарської діяльності, нерезиденти, філії, відділення та інші відокремлені підрозділи.

До складу валового доходу включаються загальні доходи від реалі­зації товарів, робіт, послуг, доходи від здійснення банківських, страхо­вих та інших операцій з надання фінансових послуг, торгівлі валютни­ми цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами, а також доходи, одержувані з інших джерел та від позареа­лізаційних операцій (суми безповоротної фінансової допомоги та вар­тості безоплатної продукції, доходи від реалізації основних фондів та нематеріальних активів, суми коштів страхових резервів, використаних не за призначенням, суми штрафів та/або неустойки чи пені за добро­вільним рішенням сторін договору або за рішенням державних органів стягнення, суду, арбітражного суду тощо).

Законом передбачається визначення валових витрат виробництва та обігу як суми будь-яких витрат платника у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, пов'язаних з придбанням, одержанням, виготовленням товарів, робіт, послуг для забезпечення власної госпо­дарської діяльності, незалежно від періоду використання цих товарів, робіт, послуг у господарській діяльності такого платника податку.

Сума валового доходу, скоригованого на суму доходів, що виклю­чаються із складу валових доходів, зменшена на суму валових витрат, формує прибуток, який є об'єктом оподаткування. Сума прибутку, одержана юридичними особами за межами митної території України, включається до загальної суми прибутку, що підлягає оподаткуванню в Україні та враховується при визначенні розміру податку.

З метою ж уникнення подвійного оподаткування суми податку з одержаного за межами території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, сплачені юридичними осо­бами за кордоном, зараховуються під час сплати ними податку з при­бутку в Україні. При цьому розмір зараховуваних сум не може переви­щувати суми податку з прибутку, що належить до сплати в Україні, стосовно одержаного прибутку за кордоном.

Законом запроваджено нові норми амортизаційних відрахувань і новий порядок визначення амортизації, який, зокрема, передбачає віднесення на зменшення бази оподаткування витрат на придбання, виготовлення або поліпшення основних фондів шляхом нарахування амортизаційних відрахувань з моменту здійснення таких витрат, а не з моменту введення основних фондів у експлуатацію, як це було пере­дбачено раніше діючим порядком. Основні фонди розподілено на три групи. Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на кінець звітного періоду в розрахунку на календарний рік.

ТЕМА