
- •1.Предмет курсу історії політичних і правових вчень. Періодизація.
- •2.Філософські доктрини держави і права Стародавнього Сходу.
- •3.Політико-правові ідеї стародавнього Шумеру (Гільгамеш).
- •4.Розвиток політико-правової думки в Китаї в іі-і тисячолітті до н.Е.
- •5.Політико-філософські погляди на державу і право Лао-Цзи.
- •6.Політико-філософські погляди Конфуція.
- •7.Політичні доктрини Менція і Сюнь-Цзи.
- •8.Державно-правові доктрини школи китайських юристів (Мо-цзи, Хань Фей).
- •9.Філософсько-правові доктрини Індії (“Махабхарата" та “Рамаяна").
- •10.Погляди на державу і право Каутільї.
- •11.Політико-правові погляди Гомера і Гесіода.
- •12.Вчення грецьких софістів про державу і право.
- •13.Політико-етичні погляди на державу і право Сократа.
- •14.Сократики і їх політичні ідеї.
- •15.Політичне і правове вчення Платона.
- •16.Проект ідеальної держава у книзі Платона "Держава".
- •17.Платон про державу і право в книзі "Закони".
- •18.Політичні і правові ідеї Арістотеля.
- •19.Арістотель про сутність держави і типи форм державного правління.
- •20.Полібій про класифікацію форм держави. Теорія "круговороту"
- •21.Грецькі стоїки Зенон, Панетій, Посідоній і їх Політико-філософські ідеї.
- •22.Матеріалістичний напрямок в політико-правовій думці Стародавнього Риму (Лукрецій Кар "Про природу речей").
- •23.Поняття держави у працях Ціцерона.
- •24.Школа римських стоїків (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).
- •26.Римські юристи про право і його види.
- •27.Політико-правові ідеї раннього християнства.
- •28.Трансформація суспільно-політичної доктрини християнства у іv-іx ст.
- •29.Августин Аврелій про відношення церкви і держави.
- •30.Історична значимість політико-правових ідей Стародавнього Світу.
- •31. Теологічна доктрина походження держави і права в середньовічній Європі.
- •32.Проблеми держави і права у працях Фоми Аквінського.
- •33.Критика теократичних ідей у вченні Марсилія Падуанського.
- •34. Середньовічні революційні єресі. Рух лоллардів.
- •35.Середньовічні школи юристів. Глоссатори, легісти,постглосатори.
- •36.Середньовічна школа канонічного права. Кодекс Граціана.
- •37.Політико-правова думка Арабського Сходу (7-14 ст).
- •38.Основні напрямки ісламу і їх соціально-політична суть (суніти, шиїти, харіджіти, ісмаїліти).
- •39.Філософські і політичні погляди Ібн Рушда та Ібн Халдуна їх порівняльна характеристика.
- •40.Політико-правові ідеї Середньої Азії (VI-хіv cт.). Маздакізм
- •41.Політико-правові ідеї Закавказзя (vі-хіv ст.).
- •42.Політико-правова вчення н.Макіавеллі.
- •43.Політичні і правові ідеї Реформації (п.Мюнцер, м.Лютер, ж.Кальвін).
- •1.Причини реформації в європі.
- •2. Основні напрямки реформації:
- •44.Теорія державного суверенітету ж.Бодена.
26.Римські юристи про право і його види.
У класичну добу римської юриспруденції П-Ш ст. н. е. набули поширення праці римських юристів, що були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана і за його наказом видані в 533 р. У римському праворозумінні поняття «право» (ius) було узагальненим поняттям, що охоплювало право природне (ius naturale) і право позитивне (ius civile). Важливо підкреслити, що в римському праворозумінні спеціального поняття «позитивне право» в якості заперечення «природного права» не існувало. Натомість було поширене поняття «закон» (lех) - едикти магістратів, право юристів, рішення сенату, конституції імператорів тощо. Поняття «позитивне право» з'явилося в історії наступних правових вчень. Ним позначалися усі форми права, які брали свій початок із законодавчої діяльності, а законодавче джерело обов'язково мало відповідні повноваження.
Римські юристи розрізняли три основних види права: цивільне право (ius civile) - позитивне місцеве право, яке охоплювало звичаєве і преторське право та рішення народних зборів; право народів (ius gentium) і природне право (ius naturale). Право народів і природне право збігаючись по формі, різнилися ставленням до рабства. Природне право (божественне) визнавало всіх людей від природи рівними, право народів, як право міжнародного спілкування, визнавало рабство (у римському суспільстві назагал раб не визнавався суб'єктом права. Його прирівнювали до знарядь праці, до речей).
Визнання реальності природного права, що згідно із тлумаченнями римських юристів, було невід'ємною часткою діючого права, застосовувалось виключно як теоретико-правова конструкція, для обґрунтування в діючому праві обов'язковості дотримання таких моральних принципів як рівність усіх перед законом, дотримання слова, чемне поводження з людьми, заступництво за підданих, захист рабів від жорстокого поводження з ними (почасти шляхом максимального спрощення процедур їх звільнення). Вимоги і властивості природного права рівнозначно відносились як до права позитивного, так і до права народів. Таке праворозуміння пояснювалося тим, що слово «частка» в римському праві не передбачало автономності розділів права, а підкреслювало взаємопов'язаність і взаємообумовленість властивостей, теоретично виокремлених у структурі діючого права.
Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розумілось як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.
Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практичної діяльності римських юристів, особливо в добу імперії завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домінату). В теорії вказувалося на основне джерело права. Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм джерелом законодавчу діяльність політичне організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що законодавче джерело обов'язково повинне мати повноваження на видання законів. Джерелом закону можуть бути рішення народних зборів (plebes), результати голосування представників певної частини населення, наприклад зібрання плебеїв (plebiscita), декрети сенату або імператора (senatus consulta, constitutiones), накази урядовця, уповноваженого видавати постанови.