1. Культурологія та її місце в системі суспільних (соціальних) і гуманітарних наук У визначенні суспільних наук культура займає особливе місце, тобто вона вивчається рядом наук. Її можна віднести як до соціальних, так і до гуманітарних наук, так як культура має велике значення не тільки в житті окремої людини (індивіда), і для суспільства, яке є предметом вивчення суспільних наук. Тому культурологію відносять до так званих «соціогуманітарних» наук. Культурологія як наука формувалася шляхом інтеграції таких дисциплін, як: культурознавство - опис досягнень тієї або тванню культури. Воно охоплює всю сферу пізнання класу явищ культури, в тому числі й досить вузькі, спеціалізовані знання (мистецтвознавство, театрознавство, музикознавство тощо); Культурогенез - вчення про походження культур; Філософія культури - вчення про сенс і можливі перспективи розвитку культури, філософське пізнання сутності та значення культури; Соціологія культури - розглядає культуру з точки зору її функціонування в емпірично даній системі суспільства. Культурологія займає значне місце серед соціальних наук. Щоб зрозуміти це, слід з'ясувати зв'язок культурології з такими суспільними науками, як історія, соціологія та політологія, а також - в першу чергу - з філософією та іншими гуманітарними науками.

2.Поняття «культура», «світова культура», « національна культура»

Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності.

Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії.

3.Методологічні принципи і джерела вивчення культури

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об’єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їхнє значення.

Джерелами вивчення кульури є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.Сукупність історичних джерел класифікують на п’ять основних типів:1)речові джерела — пам’ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам’ятки;2)етнографічні джерела — пам’ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;3)лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.;5)писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

8.Соціально - економічні та історичні умови формування Київської Русі.

Київська Русь із самого початку свого існування (із 60—70 років VІІ ст.) заявила про себе у світі, стала однією з наймогутніших держав середньовічної Європи. Київська держава вийшла на міжнародну арену з прийняттям Аскольдом християнства, у світі вона постала поряд з Візантійською імперією.

Згодом влада в Київській державі переходить від династії Києвичів до Рюриковичів, зокрема до опікуна малолітнього князя Ігоря Олега.

Київська Русь зміцнювалася за часів княгині Ольги, Святослава, Володимира Великого і особливої могутності набула за правління Ярослава Мудрого. Держава сформувалася в територіальному трикутнику між Дніпром, Россю та Ірпенем. Згодом до полян, які проживали на цій території, приєдналися древляни, інші племена. Уже князі Аскольд і Дір здійснювали великі походи на Царгород, на кривичів, половців, болгар. Між Руссю і Візантією було укладено договір. Усе це є свідченням наявності вже в цей час могутньої руської держави. Тобто творення Української держави відбувалось одночасно з європейськими державотворчими процесами.

У процесі формування і розвитку українських міст у них стали переважати територіальні принципи над родово-племінними. Наприклад, у древлян, очевидно, було кілька князів, були волості — територіальні округи, які управлялись авторитетними в громаді людьми, діяло віче.

На території слов’янських племен здавна існувала надійна військова організація. Про це свідчить факт існування тисяцьких. Тобто в полянських городах був військово-територіальний устрій, населення розбивалось на десятки і на сотні. На чолі цих одиниць стояли десяцький, соцький і відповідно на чолі тисячі — тисяцький, тобто військовий державець землі чи князівства.

Головним рушієм державно-політичної творчості і творення реального державного устрою була торгівля. Торговельні відносини були основним стимулом до творення нових форм суспільного ладу, політичної системи, яка б забезпечувала успіх, безпечність і надійність у їх дальшому розвитку і збагаченні краю.

Два договори Олега (907 і 911 рр.) дійшли до наших днів. Вони свідчать про перемогу киян. Греки заплатили велику контрибуцію, по 12 гривень срібла на човен, а також данину на Київ та інші міста. Київські купці мали право вести торгівлю без мита, а також безплатно утримуватись протягом півроку. Договори 907—911 рр. свідчать: у цей період Україна-Русь уже могутня держава, яка має власне право, культуру, письмову (літературну) мову.

Особливого розвитку культура набула після хрещення України-Русі Володимиром 988 р. і за князювання Ярослава Мудрого.