2. Культура й духовне життя українського народу в роки непу

Освіта. Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.

З переходом до нової економічної політики радянська держава визначила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна частина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.

В 1921 р. РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. В 1923 р. засновано товариство «Геть неписьменність!».

До боротьби з неписьменністю приєдналися комсомольські, профспілкові, культурно-просвітні організації і навіть військові. На 1927 рік їм удалося навчити читати й писати понад 2 млн осіб, проте неписьменними залишилися мільйони дорослих та понад 40 % дітей шкільного віку.

Уряд УСРР став створювати розгалужену систему освітніх закладів. Здійснювалося безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх навчальних закладах. Комуністична партія поставила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб:

• поєднати навчання з комуністичним вихованням;

• порвати з буржуазним минулим і прищепити масам комуністичні цінності, ідеологію та мораль;

• поєднати навчання з виробничою працею;

• широко залучити до навчання дітей робітників і селян.

На цих принципах, особливо останньому, формувалася й радянська вища школа. Для дітей трудящих вища освіта була безкоштовною. Держава всебічно сприяла діяльності «робфаків» (робітничих факультетів), які готували до навчання у вищих навчальних закладах молодих спеціалістів, комсомольців, радянських активістів.

Наука. Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 р. – Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках: історико-філологічному, фізико-математичному, соціально-економічному.

Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних закладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв’язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

В 1928 р. в Харкові розпочав свою діяльність Фізико-технічний інститут, у якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики. З Академією наук у період її становлення пов’язана діяльність природознавця В. Вернадського, історика Д. Багалія, математиків Д. Граве, М. Крилова, Г. Пфейфера, філолога А. Кримського, видатних медиків О. Богомольця й М. Стражеска та ін.

Під впливом змін, викликаних новою економічною політикою, в Україну поверталися чимало видатних науковців, серед них і Михайло Грушевський.

Між Академією наук України та радянським урядом установилися дуже складні й суперечливі відносини, науковці не бажали коритися диктату влади. В 1928 р. серед молодих українських науковців стало відоме ім’я економіста Михайла Волобуєва. У своїх дослідженнях він довів, що політика радянської влади в Україні й далі залишається імперською в економічній сфері.

Як і в роки царату, Україні відводилася роль периферії. Українські більшовики засудили волобуєвщину, а ім’я талановитого вченого викреслили з історії вітчизняної науки.

Найвидатніші діячі доби: К. Воблий, Г. Кривченко, В. Вернадський, Д. Багалій, Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, А. Кримський, О. Богомолець, М, Стражеско, М. Грушевський, М. Волобуєв.

Українська література. З часів громадянської війни в Радянській Росії ширився курс на відхід від традицій минулої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, звільненої від «буржуазного мистецтва». Так з’явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури,

• створення культурної спадщини трудящих,

• залучення до створення пролетарської культури широких народних мас.

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 1920-ті pp. в Харкові діяла письменницька організація «Плуг» (голова – С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

У 1923 р. була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова – В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залучення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкрилися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 р. створила Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) (голова – М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимоги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 1920-х pp. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який виступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!». Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критикували, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Найвидатніші діячі доби: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський.

Театр та образотворче мистецтво. В Україні в середині 1920-х pp. нараховувалося 45 професійних театрів. Справжньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», названому так за першим місяцем весни. З 1922 р. цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на європейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», - сказав він на одному з театральних диспутів. За пропаганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.

У 1920-ті pp. утворилася Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та інші зробили вагомий внесок в українське образотворче мистецтво. Плідно працював засновник оригінальної художньої школи Михайло Бойчук, чиїх послідовників пізніше стали називати «бойчукістами». Їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

У 1920-ті pp. випустили у світ перші фільми Одеська та Київська кіностудії. Свій творчий шлях розпочав видатний митець українського та світового кінематографа Олександр Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Українське музичне мистецтво збагатила творчість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела «Думка».

Таким чином, у 1920-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.

Найвидатніші діячі доби: Л. Курбас, А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк, С. Іжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський, М. Бойчук, О. Довженко, М. Леонтович, К. Стеценко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький.

Релігійне життя. З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстичну політику. Релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами духовенства й вірних. 19 березня 1922 р. в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духовенства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефальної (незалежної від московського патріарха) православної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директорія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 р. УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, 30 єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягла 2 млн осіб (12-14 % від усього православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний митрополит В. Липківський (1921-1927 pp.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і організацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

Політика коренізації (українізації). Коренізація – напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи тощо, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Україні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 р. керівництво Комуністичної партії прийняло документ про радянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

У квітні 1923 р. відбувся XII з’їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила завдання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу – «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:

• ураховуючи національні рухи в роки громадянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;

• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;

• ураховуючи негативний досвід минулого, Комуністична партія намагалася стерти суперечності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окраїнами царської Росії;

• коренізація мала показати справедливе розв’язання національного питання в колишній Російській імперії.

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов’язковим стало вживання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризикував утратити роботу. Результати українізації були досить вагомими:

• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55%;

• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Якщо в 1920 р. в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то в 1927 р. українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;

• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65%;

• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.

Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівництвом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов’язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська – з селом і відсталим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.

У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками української мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 р. 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.

Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомога в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучасників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.

«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1920-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними меншинами. У 1924 р. при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.

Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцненню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівництва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну самоідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональними стереотипами;

• українізація була тимчасовим «українським ренесансом XX століття»;

• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони вступили у XX ст. як модерна нація».

Найвидатніші діячі доби: О. Шумський, М. Скрипник.

3. Радянська модернізація України (1929-1938 pp.).

Сталінська індустріалізація України.

Перехід до форсованої індустріалізації. Темпи зростання народного господарства в роки непу не задовольнили керівництво. Після смерті В. Леніна Й. Сталін перетворився на одноособового лідера партії й держави. На зміну ленінському гаслу про початок світової комуністичної революції було прийняте гасло перетворення країни на військовий табір в умовах капіталістичного оточення й підготовки нападу імперіалістів на Радянський Союз.

У 1929 р. на Пленумі ЦК ВКП(б) ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталін заявляв: «Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс країни на індустріалізацію. У грудні 1927 р. XV з’їзд партії підкреслив необхідність прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно була розпочата перша п’ятирічка (1928-1932 pp.).

Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання:

• перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;

• здобути техніко-економічну незалежність СРСР;

• забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.

Здійснюючи індустріалізацію, радянський уряд не міг сподіватися на зовнішню допомогу, тому джерелами індустріалізації в СРСР стали:

• пріоритетне фінансування галузей важкої промисловості за рахунок легкої та харчової;

• продаж сільськогосподарської продукції та сировини й одержання валютних надходжень для індустріалізації;

• усебічне застосування командно-адміністративних важелів управління народним господарством і державою;

• використання безкоштовної праці в’язнів сталінських таборів (пізніше ГУЛАГу);

• розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства.

В умовах індустріалізації відбулася зміна ринкових методів управління економікою доби непу на командно-бюрократичні. Урядові діячі заявляли: «Спочатку завод, а потім місто, спочатку – верстати, вугілля, нафта, а потім будемо піклуватися про життя й школи».

Ігноруючи економічні закони розвитку народного господарства, комуністи вдавалися до «підхльостування» країни, як висловлювався сам Й. Сталін. Безладне втручання в планові показники назвали «сталінським стрибком». Сам кремлівський керівник коригував затверджені народногосподарські показники. Наприклад, Й. Сталін збільшив планову цифру виплавки чавуну до 17 млн т (замість 10 млн т за планом), виробництва тракторів – до 170 тис. (планувалося 55 тис.), виробництва автомашин – до 200 тис. (планувалося 100 тис). На 100% збільшувалися завдання для працівників кольорової металургії та сільськогосподарського машинобудування.

«Підхльостування» економіки дорого обійшлося країні. Темпи розвитку індустрії знизилися з 23,7% у 1928-1929 pp. до 5% у 1933 р. Сталінське керівництво звичайно не збиралося переймати на себе провини за прорахунки в індустріальному розвитку. Часті аварії на виробництві, псування техніки, каліцтво й загибель людей через «штурмівщину» на виробництві пояснювалися народу як «диверсії», «саботаж», «контрреволюційна троцькістська діяльність».

Трудові звершення робітничого класу України. 20 січня 1929 р. газета «Правда» надрукувала статтю В. Леніна «Як організувати змагання». Після цього комітети спрямували свою діяльність на організацію соціалістичного змагання, яке оформилося у вигляді різноманітних виробничих рухів: 1) «Громадського буксиру» - для доведення відсталих бригад до передових; 2) «Зустрічного плану» - для збільшення показників державного плану, бригад зразкової праці та ударних бригад.

У травні 1932 р. вибійник з Горлівки Микита Ізотов, добре оволодівши новою технікою, виконав 10 змінних норм за одну зміну. Свій досвід він став передавати молодим робітникам. Цей рух набув широкого розмаху по всій республіці та СРСР у цілому й одержав назву ізотівського.

У серпні 1935 р. молодий донбаський шахтар Олексій Стаханов видобув за одну зміну 102 т вугілля, чим перевищив норму в 14 разів. Республіку й усю країну охопив стаханівський рух.

Сталевар з Маріуполя Макар Мазай у жовтні 1936 р. виступив зачинателем швидкісного сталеваріння. Широке визнання здобуло ім’я машиніста Петра Кривоноса, який став ініціатором швидкісного руху потягів.

Стаханівський рух прийшов і на українське село. Радянські газети прославляли здобутки жіночої тракторної бригади Паші Ангеліної з Донеччини, ланкових Ганни Кошової та Марії Демченко з Київщини, які досягали високих урожаїв цукрових буряків.

Наслідки індустріалізації для України. Попри велику кількість суперечливих моментів, індустріалізація мала разючі наслідки:

• у 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р.;

• обсяг виробництва продукції в машинобудуванні та металообробці зріс тільки за першу п’ятирічку в 4,5 разів;

• Радянська Україна перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну республіку;

• з 1,5 тис. нових підприємств, які будувалися в роки першої п’ятирічки, 400 були зведені в Україні (серед них такі гіганти, як Дніпрогес, «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», Харківський тракторний завод);

• серед реконструйованих підприємств відновили свою роботу Луганський паровозобудівний завод, металургійні заводи в Дніпропетровську, Комунарську, Дніпродзержинську, Макіївці.

Водночас досить яскраво окреслилися деформації в народному господарстві, викликані серйозними прорахунками в проведенні індустріалізації:

• від самого почату перших п’ятирічок був установлений пріоритет виробництва засобів виробництва (група А) над виробництвом предметів споживання (група Б), що призводило до занепаду легкої та харчової промисловості і низького життєвого рівня народу;

• у результаті індустріалізації, економіко-географічне розміщення важливих промислових центрів зберегло свою нерівномірність, як і за часів царської Росії. Традиційно розвивалися Донбас та Придніпров’я, а Правобережжя й далі відставало в розвитку продуктивних сил;

• наслідком індустріалізації стала потужна урбанізація. Кількість міських жителів збільшувалася за рахунок мешканців села, але українські міста виявилися до цього не готовими. Різке збільшення міського населення призвело до загострення житлової та продовольчої проблем, а отже, і загального падіння життєвого рівня народу;

• індустріальні гіганти перших п’ятирічок підпорядковувалися не республіканським, а союзним наркоматам. Це зумовлювало подальшу втрату Україною економічного суверенітету;

• у ході індустріалізації в п’ятирічні плани суб’єктивно вносилися різноманітні корективи, які шкодили республіканській економіці. Уже в другій і третій п’ятирічках капіталовкладення в економіку України різко знизилися. З 4,5 тис. промислових підприємств, які були побудовані за роки другої п’ятирічки, в Україні постало тільки 100. Крім цього, українську економіку зорієнтували на видобуток сировини, а не на виробництво готової продукції й розвиток підприємств завершеного циклу;

• за роки перших п’ятирічок народне господарство України було повністю одержавлене, останні залишки непу ліквідовані, а замість ринкових відносин була створена командно-адміністративна економіка. 

4. Колективізація

Перехід до прискореної колективізації. У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза.

Урожай 1927 р. був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.

У січні 1928 р. Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.

Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 р. Пленум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р. чи навесні 1932 р.

Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об’єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця.

На політику Комуністичної партії селяни відповіли масовим невдоволенням. У багатьох районах набрало масового характеру винищення худоби, у результаті чого поголів’я худоби в Україні скоротилося вдвічі.

Протягом осені 1929 – весни 1930 pp. Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. У 1930 р. в них взяло участь щонайменше 40 тис. селян. Були непоодинокі випадки участі в селянських повстаннях військовослужбовців Червоної армії.

Радянській владі довелося, як і в 1917-1920-х pp., використовувати проти селянських повстань регулярні війська, артилерію і навіть авіацію.

На ім’я Й. Сталіна та інших радянських керівників прийшло близько 90 тис. листів-скарг від селян. Опір селянства змусив Сталіна пригальмувати темпи колективізації.

2 березня 1930 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти «перегинів» у колгоспному русі, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволяли вийти з колгоспів.

Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше 30% селян. Відступ Й. Сталіна тривав недовго, і вже восени 1930 р. ЦК ВКП(б) надіслав республіканським партійним комітетам директивного листа «Про колективізацію», закликаючи їх щонайрішучішими методами й темпами завершити цей процес.

Україна мала завершити повторне об’єднання селян у колгоспи до кінця 1931 р.

Сталінська репресивна машина запрацювала на повну потужність. Радянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогосподарську техніку, якої вкрай не вистачало, а тим, хто залишався одноосібником, доводилося сплачувати високі податки, на них повсякчас спрямовувався адміністративний тиск.

Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар’єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 р. в Україні були об’єднані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Заходи, здійснені Комуністичною партією на селі, Сталін назвав «великим переломом». Більшість селян хоч і скорилася, але так і не сприйняла колективізацію.

Ліквідація куркульства як класу. Сталінська колективізація на селі передбачала не тільки об’єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали куркулями. Сталін особисто проголосив політику «ліквідації куркульства як класу». Мета боротьби радянської держави з куркулями:

• передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрентабельніших селянських господарств разом із землею й реманентом;

• вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, які зберігалися в куркульських господарствах;

• ліквідація найзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й уважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури.

Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії:

• активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув’язненню або розстрілу;

• пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність. Їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР;

• лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надавши їм гірші землі.

Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp., не забороняв:

• оренди землі;

• використання найманої робочої сили;

• приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації».

Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким.

За даними радянських установ, в Україні в 1929 р. налічувалося близько 72 тис. куркульських господарств, а під розкуркулення потрапило 200 тис. господарств. Тому жертвами «великого перелому» стала величезна кількість середняків, серед яких було чимало прибічників радянської влади, колишніх учасників громадянської війни, як-от: бійців, командирів, червоних партизанів.

Голод 1932-1933 pp. Справжньою катастрофою для українського народу став голод 1932-1933 pp., у результаті якого вимерли цілі регіони. Історики навіть не можуть назвати більш-менш точну кількість людських жертв Голодомору. На думку дослідників, у той період в Україні вмерло від голоду 3.5-8 млн осіб.

Сталінський «великий стрибок» дорого коштував Україні. Якщо протягом січня – листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, то за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн пудів. За період 1929-1932 pp. поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%.

Невиконання плану хлібозаготівель у Москві розглядали як саботаж, спрямований на зрив планів соціалістичного будівництва (СРСР конче були потрібні валютні надходження за хліб для потреб індустріалізації). Невиконання Україною хлібозаготівель пояснювали підривною роботою класових ворогів. Й. Сталін наказав застосувати до України тверді заходи.

Восени 1932 р. в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка перевела республіку на надзвичайний стан. Для «вибивання» українського хліба були залучені загони НКВС, армія комуністичних, радянських, комсомольських, профспілкових активістів. Зруйноване сталінськими експериментами українське село змогло дати державі 89,5 млн пудів збіжжя (протягом листопада 1932 – січня 1933 pp.) замість запланованих 131 млн пудів. Комісія В. Молотова, підкоривши собі партійне й державне керівництво республіки, узяла на себе надзвичайну ініціативу – вилучити хліб за всяку ціну. Головним репресивним заходом стала реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фонду колгоспів. Повсюди запроваджувалася практика натуральних штрафів, які накладалися на селян – боржників хлібозаготівель – м’ясом, картоплею та іншими сільгосппродуктами.

Як і під час суцільної колективізації, розгорнулося змагання між різноманітними радянськими й партійними чиновниками за збільшення хлібозаготівель. У пошуках зерна партійні активісти обшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. Залучаючи армію та НКВС, у селян відбирали не тільки знайдені зернові, а й інші харчові припаси: картоплю, сало, буряки, соління й навіть сухарі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення селянського населення.

Реальністю сталінської революції став голод в українському селі (голодом були охоплені головні сільськогосподарські райони Радянського Союзу). Люди вмирали родинами, селами. Були зафіксовані страшні випадки людожерства й трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

Хлібозаготівельна кампанія в Україні тривала навіть у лютому 1933 р., коли село масово гинуло від голодної смерті. Армійські підрозділи й частини НКВС блокували охоплені голодом райони, не даючи населенню можливості врятуватися втечею. Проти окремих відчайдушних виступів селян безжально використовувалася радянська репресивна машина.

Під час кульмінації голоду ЦВК і РНК СРСР прийняли закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього закону, ухваленого 7 серпня 1932 р., за крадіжку колгоспного майна передбачалася «найвища міра соціального захисту» - розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше 10 років. Амністія в таких випадках не передбачалася. Сучасники назвали цей драконівський акт «законом про п’ять колосків». У грудні 1932 р. в СРСР була запроваджена система внутрішніх паспортів, але тільки для населення міст і новобудов. Селяни своїм безпаспортним статусом примусово прив’язувалися до землі, як це було до реформи 1861 р. в Російській імперії.

У січні 1933 р. масовий голод набув нечуваних масштабів. Проте з трибуни об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) Й. Сталін заявив: «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас рік у рік. У цьому можуть сумніватися хіба що закляті вороги радянської влади». Кремлівський диктатор ставився до Голодомору як нереального явища. Коли секретар ЦК КПУ Р. Терехов звернувся до Й. Сталіна по допомогу, той поспішно заявив: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Але виявилося, що ви й добрий байкар. Склали казку про голод, думали нас залякати – не вийде! Чи не краще Вам залишити посаду секретаря ЦК КПУ й Харківського обкому та піти в дитячі письменники? Будете там писати, а дурні будуть їх читати».

У зв’язку з тим, що Радянський Союз не визнавав факту голоду, міжнародна допомога йому не надавалася.

У 1933 р. Кремль, намагаючись уникнути катастрофи, вимушений був відмовитися від прискорених темпів індустріалізації й від підвищеного тиску на селян. Під час весняної посівної кампанії колгоспам була виділена продовольча позичка для годування тих, хто працював у громадському господарстві. Як писав С. Косіор у листі до Й. Сталіна, - колгоспників так навчили «уму-розуму». Колгоспи поступово стали виходити з кризи.

У кінці 1930-х pp. сільське господарство України вийшло на рівень, який існував до початку колективізації. Колгоспний лад перетворився на один з механізмів командно-бюрократичної економіки й авторитарного режиму. Насильницька колективізація, розкуркулення, Голодомор мали для України непередбачувані наслідки. У всі наступні роки СРСР і Радянська Україна відчували на собі страхітливий тягар минулого, вони так і не змогли ліквідувати продовольчий дефіцит, забезпечити народ повноцінним харчуванням.