6. Належність доказів. Допустимість засобів доказування.

Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Це також юридична категорія, на пізнання якої спрямована уся доказова діяльність суду. До предмета доказування відносяться:

1. обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстави позову);

2. обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);

3. інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Належні докази – такі докази, які:

1. мають значення для справи – можуть підтвердити пов’язані зі справою істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин;

2. входять до складу підстав позову або підстав заперечення проти нього і характеризуються значимістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Допустимість засобів доказування означає, що будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК) – поняття допустимості у широкому значенні.

Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК) – поняття допустимості у вузькому значенні. (Приклад: відповідно до ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків).

7. Характеристика засобів доказування. Забезпечення доказів.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників. Відповідно до ч.2 ст. 57 ЦПК пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є засобом доказування. Сторони і треті особи, що беруть участь у справі мають право:

1. давати суду усні і письмові пояснення, порядок і форма здійснення яких передбачені ст.176 ЦПК:

   1. після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі;

   2. якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими;

   3. якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них;

   4. якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді – «так» чи «ні»;

   5. сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному;

   6. якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень;

2. одержувати від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання.

Показання свідків.

Свідок (testis) – це особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України). Свідок повинен бути здатним за фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання.

Не можуть бути свідками:

1. недієздатні фізичні особи;

2. особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному ліку­вальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні ва­ди правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

3. особи, які за законом зобов’язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем (про такі відомості);

4. священнослужителі стосовно відомостей, одер­жаних ними на сповіді віруючих;

5. професійні судді, народні засідателі та присяжні стосовно обставин обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішен­ня чи вироку;

6. особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України);

7. фізична особа щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­новлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб), з повідомленням про причини відмови (ст. 52 ЦПК Ук­раїни).

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та пси­хологічним станом, що викликається процесуальною фор­мою судового засідання, а саме:

1. свідки, які не досягли 16 років, не по­переджаються про кримінальну відповідальність;

2. допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов’язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі;

3. у виняткових випадках, коли це не­обхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не до­сягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає мож­ливість поставити йому запитання;

4. з дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України).

Письмові докази. – це виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об’єднані у відповідну систему і структуру, у яких ви­ражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали. Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК письмовими до­казами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що міс­тять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Вони класифікуються:

1. залежно від суб’єктів, які склали письмові докази, на:

   1. офіційні: до­кументи, акти, службове листування державних і громадсь­ких органів. Можуть бути спростовними і неспростовними. Неспростовні звільнені від доказування (факти, встанов­лені судовим рішенням, що набрало законної сили). Докумен­ти видаються компетентними органами у межах їх повнова­жень, у встановленому порядку і формі;

   2. неофіційні: письмові докази, що походять від громадян.

2. за змістом письмові докази поділяються на:

   1. розпорядчі: різного роду документи – договори, заповіти, накладні тощо);

   2. довід­ково-інформаційні: довідки, посвідчення, листування службо­вого і особистого характеру.

3. за формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

Речові докази – це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуа­льним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. У речових доказах поєднуються, як правило, процесуа­льна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, елек­тронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Висновки експертів. Відповідно до ч. 1 ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини спра­ви і дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань

Експертиза – це дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про фак­ти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтовані відповіді на питан­ня, поставлені судом (ст. 66 ЦПК України).

Види висновків експерта: категоричний (позитивний або нега­тивний); вірогідний, про неможливість відповісти на постав­лені питання за наявності вихідних даних; умовний.

Забезпечення доказів – це вжиття судом термінових заходів закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Підстава для забезпечення доказів – побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або ускладненою (ст.133 ЦПК). Заявник має подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлен­ия ухвали про забезпечення доказів. При неподанні позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпе­чення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а та­кож збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

У заяві про забезпечення доказів зазначаються: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтвер­джені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що по­дання потрібних доказів може стати неможливим або усклад­неним, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити (ст. 134 ЦПК України).

Заява про забезпечення доказів розглядається у п’ятиденний строк відповідно судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред’явлено – судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При обґрунтованості заяви, а та­кож, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред’явити позов, заява про забезпечення доказів розгля­дається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про за­безпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її вико­нання або відмовляє у забезпеченні доказу.

Способи забезпечення доказів:

1. допит свідків;

2. призначення експертизи;

3. витребування та огляд письмових і речових доказів.

Тимчасові заходи забезпечення доказів (відповідно до ст. 53 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»):

1. заява розглядається за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що постановляється ухвала;

2. ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень органом державної виконавчої служби за участю заявника.