Проблеми дитячо-материнських взаємин «я не розумію, що вона хоче»

Поліна, 2 роки 4 місяці. В групі серед однолітків тримається осібно. Вихователі хором дали характеристику: «Дівчинка не посміхається». Поліна практично нічого не говорить, хоча й розуміє звернену до неї мову, виконує всі вказівки вихователів. Мама відзначає, що дома щодня Поліна влаштовує істерики з падінням на підлогу. Дівчинка дуже недовірливо і вибірково ставиться до людей. Не робить того, про що її просять дорослі, наприклад, помахати при прощанні рукою, дати руку і тому подібне. При наполегливості дорослих падає на підлогу. Неадекватно реагує на чоловіків: коли батько хоче її поцілувати, вона відвертається і відштовхує його. Коли дідусь підходить до Поліни, вона валиться на підлогу.

Така реакція дитини на близьких їй людей дозволила передбачити, що вони для Поліни швидше не близькі, а незнайомі, не такі, як мама. А в цьому віці для дітей характерний страх незнайомих людей. Це припущення підтвердили слова мами про те, що жити разом із батьком Поліни вони стали через рік після народження дочки. Затримка мови, порушення в поведінці й емоційній сфері (ступор, істерики) – все це вказує на наявність пошкоджень кори і підкіркових структур головного мозку. Дійсно, передпологовий період протікав з ускладненнями (операція під загальним наркозом, стрес від розлучення з колишнім чоловіком). Таким чином, ще у внутрішньоутробному періоді дівчинка отримала масу негативних переживань. Пологи теж пройшли не зовсім гладко, що лише погіршило ситуацію.

Після народження Поліна, природно, не могла бути спокійним дитям і доставляла мамі, яка виховувала малятка одна (батько Поліни жив у іншій сім’ї і на розлучення вирішився лише тоді, коли дівчинка підросла), масу клопоту, переживань і напруги. Мама Поліни знаходилася весь перший рік життя дочки у дуже складній ситуації: важко було фізично, морально і матеріально. Та і дочка не особливо радувала, а швидше стомлювала своїми безконечними криками й істериками. Все частіше мама стала помічати, що вона не розуміє Поліну, не розуміє, що хоче дочка, чому кричить. Нерозуміння зростало і усе більш утрудняло дитячо-материнські стосунки. Мама стала агресивно реагувати на істерики і протестну поведінку дочки. Природно, що дитячий садок здався мамі рятувальним кругом, і в 1,5 роки дівчинка вже ходила в ясла. Проте після перебування в дитячому садку, де Поліна поводилася добре (ось тільки не посміхалася і не раділа), істерики у дівчинки стали протікати особливо бурхливо.

Змінити цю ситуацію допомогло рішення мами ставитись по-іншому до істериків дочки: «Це не дитяча шкідливість, а спосіб налагодити стосунки доступними маленькому дитяті засобами з упертими дорослими». Змінити свою поведінку мамі було зовсім непросто, знадобився час і терпіння, але результат не змусив себе чекати: дівчинка стала підходити до батька, називати його «тато», гратись із ним. Змінилося ставлення й до дідуся: з ним дівчинка стала спокійно взаємодіяти. Чоловіки були прийняті цією маленькою дівчинкою, а це вже немало. Істерики практично припинилися, оскільки мама перестала на них агресивно реагувати, проте замість них з’явилося виття і гучний звук «А», який Поліна використовувала, коли була з чимось не згодна. Така заміна способу реагування була розглянута мамою як позитивний факт.

До нормалізації стану дівчинки ще далеко: необхідний і медичний супровід, і спеціальні додаткові способи стимуляції мовного розвитку. Проте був зроблений важливий крок з боку найбільш значимої для дитини людини – мами: вона змогла зрозуміти, переосмислити і змінити себе, своє ставлення до дочки. У дитячому саду вихователі стали відзначати у Поліни несміливі посмішки, які все частіше ковзали по її губах, як маленькі проміннячка сонця в дощовий день.