Методика «Автопортрет»

У структурі самосвідомості особистості зазвичай виділяють два найбільш головних інтегральних компоненти:

• когнітивний – образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості і т. д.;

• емоційний – самоставлення, самооцінка і т. п., адекватне формування яких, як було показано вище, є умовою оптимальної адаптації людини до соціального оточення. Проте до теперішнього часу в психології вельми поширений односторонній підхід до вивчення проблеми самосвідомості на емпіричному рівні, вирішуваний переважно за допомогою вербальних методик (опитувальників, інтерв’ю з випробовуваним і т. д.). У зв’язку з цим для практичного вивчення особливостей самосвідомості, самоставлення, самооцінки особистості вельми інформативною може виявитися проектна методика «Автопортрет». Позитив даного тесту полягає в його полівіковому застосуванні (починаючи з 5 років і далі).

На думку О. Кандаурова, автопортрет як форма самоопису пройшов стадію від власне художнього твору до рівня фіксованої самосвідомості людського індивіда. Багато дослідників відзначають, що витоки автопортрета сходять до піктографічного письма: при необхідності передати повідомлення про себе, свої дії малювали свій портрет, що упізнавався іншими при дешифровці подібних повідомлень.

Генезис жанру автопортрета обумовлений, з одного боку, з посиленням особистісного начала, поглибленням самосвідомості суб’єкта, його значності і самоцінності, а з іншого – з небаченим розширенням і ускладненням особистості у зв’язку з навколишнім світом, розвитком і загостренням почуття причетності до всього, що відбувається, тяготінням до осмислення найважливіших закономірностей буття, власного життєвого досвіду. Вважається, що будь-який портрет до певної міри може розглядатися як автопортрет художника, що створив його. Саме на цьому ґрунтується інтерпретація даного графічного тесту як варіанту одного з багатьох графічних завдань.

Специфіка власне жанру автопортрета полягає у проекції на образотворчу площину децентрованого і досить критичного погляду на себе. Момент, коли художник приступає до створення автопортрету, Є.С. Романова (2001) визначає як підсумок самопізнання, а не його початок. У психологічному сенсі автопортрет надає можливість образного освоєння мультиплікації особистості, а в разі створення серії творів, ймовірно, дозволяє прослідкувати і лінію долі.

Автопортрет – це зображення людини, створене нею самою. В цілях психодіагностики, вважає Є.С. Романова, важливо, якою мірою автопортрет як зображення його творця вичерпує свою модель і обмежується нею, а також за якими типологічними ознаками можна його розрізняти.

Жанр автопортрета має декілька напрямів розвитку, включаючи і вершини його художнього втілення. У зв’язку з цим мистецтвознавці виділяють ряд узагальнених різноманітних форм автопортретів у живописі:

• зображення обличчя як центральної частини графічного зображення;

• зображення портрета в інтер'єрі, що доповнює і відтінює портрет;

• зображення одночасно декількох автопортретів, відмінних один від одного за віком, що характеризують різні етапи життєвого шляху автора;

• автопортрет-метафора, досить поширений останнім часом спосіб самозображення, що надає простір для розгортання своєрідних психологічних експериментів, розрахованих на актуалізацію витонченої уяви глядача (наприклад, зображення молодої жінки в підкреслено екстравагантному модному костюмі, що балансує на підвішеному в повітрі канаті);

• сюжетний автопортрет, виконаний у звичайній реальній ситуації, тобто в колі близьких друзів, де автор розмовляє, їсть, п’є, прогулюється і т. п.;

• автопортрет у винятковій, але цілком реальній ситуації, при якій зображається участь в якій-небудь важливій події;

• автопортрет у вигаданій, фантастичної ситуації, в якій автор ніколи не був або яка відбувалася без його участі (наприклад, коли художник включає себе у вигадану історичну або міфологічну сцену – він або бере в ній найбезпосереднішу участь, або дивиться на те, що все відбувається як би з боку, об’єктивно підкреслюючи свою належність до іншого часу й іншого світу; або коли зображає бесіду декількох автопортретів, що знаходяться в різних емоційних станах, що втілюють розділення в свідомості власних уявлень про себе).

Очевидно, що некоректно порівнювати тестові зображення обстежуваних (які часто значно далекі від художньої досконалості, особливо якщо малює дитина, та і в процесі діагностики це завдання не має першорядного значення) з шедеврами художників-майстрів. Але в той же час навіть при недосконалості зображення автопортрета його особливості, за даними досліджень (Г.М. Назлоян, Є.Т. Соколова, С.С. Степанов), достатньо інформативні по відношенню до індивідуально-особистісних особливостей його творця.

Тест «Автопортрет» на сьогоднішній день достатньо поширений у прикладній психології, особливо в США і країнах Європи. У вітчизняній практиці використовується переважно адаптований Р. Бернсом (США, Інститут розвитку людини, м. Сієтл) варіант тесту в його описовій інтерпретації.

Мета. Виявити індивідуально-типологічні особливості особистості, специфіку самосприйняття дитини.

Організація. Дітям в індивідуальній формі пропонують простий олівець і лист нелінійованого паперу формату А4.

Інструкція. «Намалюй свій портрет, яким ти себе бачиш».

Обробка й інтерпретація результатів. Способи обробки продуктів діяльності дитини, отриманих в даній методиці, можуть бути найрізноманітніші – від поверхневого співвідношення з конкретним типом зображення до складних і точних вимірювань, аж до зіставлення з фотографією. Зокрема, на підставі особливостей зображення можна визначити:

• ступінь розвитку образотворчої культури дитини, стадію образотворчої діяльності, на якій вона знаходиться;

• особливості стану дитини під час малювання;

• особливості самоставлення й емоційне самопочуття дитини.

Оскільки автопортрет – одна з версій проективного методу, в якому діагностичним матеріалом служить продукція графічної діяльності людини, що дозволяє досліджувати індивідуально-типологічні особливості особистості, то, відповідно, до аналізу результатів в даній методиці застосовні ті ж показники, що і в інших малюнкових тестах.

Розгорнений якісний аналіз малюнків здійснюється за критеріями, розробленими Р. Бернсом, К. Маховер, С. Кауфманом, Д. Торрей, Ф. Гудінаф, Р. Фурт, С.С. Степановим, Є.С. Романовою й іншими дослідниками в цілях отримання розгорненої інтерпретації:

1. тип зображення;

1. розташування малюнка на листку;

2. величина зображення;

1. смислові деталі зображення, послідовність їх малювання і ступінь промальовування;

3. оцінка характеру ліній (графіка);

4. особливості діяльності й емоційного стану дитини під час малювання, включаючи її спонтанні коментарі і реакції.

Необхідно, проте, підкреслити, що на підставі позначених показників можливе виявлення якихось типових тенденцій, але не постановка точного психологічного діагнозу. Важливо і те, що оскільки вивчаються самосвідомість і особистісні особливості дитини, які ще знаходяться в процесі становлення, то чим молодша дитина, тим більше обмежені можливості судити про її особистість.

Аналіз типу зображення дозволяє виявити уявлення дитини про себе, свою зовнішність, особистості і ставлення до неї. Є.С. Романовою на основі використання інтеграційно-оцінного підходу запропонована наступна типологія малюнків.

Естетичне зображення виконується особами, що мають художні здібності. За графічними тестами і за тестом «Автопортрет», зокрема, завжди можна розрізнити осіб, що володіють «рукою художника». Їх малюнки відрізняють легкість, гнучкість ліній, виразність рис, лаконічність образу.

Схематичне зображення – малюнок виконаний у вигляді обличчя, схеми тіла, бюста, представлених у профіль і анфас. До такого типу зображення часто тяжіють особи інтелектуального складу («мислителі» – за І.П. Павловим), для яких важливо отримати найбільш загальні уявлення про явище, оскільки частковості і деталі цікавлять їх фрагментарно і ситуативно, в міру необхідності. Мабуть, подібне зображення відповідає синтетичному когнітивному стилю з тенденцією до узагальнення.

Реалістичне зображення – це малюнок, виконаний достатньо ретельно, з подробицями – промальовуванням обличчя, волосся, вух, шиї, одягу. Зазвичай так малюють люди, що відрізняються великою педантичністю, схильні до деталізації, аналітичного когнітивного стилю.

Метафоричне зображення – малюнок, на якому людина зображає себе в образі якого-небудь об’єкту або явища (наприклад, предмету побутового призначення, тварини, рослини, літературного персонажа, природного явища і т. д.). Таке зображення виконують особи художнього складу, що володіють розвиненою фантазією, уявою, творчими здібностями і, зрозуміло, відомою часткою гумору.

Інтер’єрно-атрибутивне зображення – малюнок людини в оточенні яких-небудь предметів, на тлі пейзажу, кімнати і т.д. До такого роду зображенню схильні особи, що володіють здібністю до сюжетного опису, а також спрямованістю на зовнішнє предметне оточення.

Афективне зображення – людина відобразила себе в якому-небудь емоційному стані. До цього типу зображення відносять малюнки-шаржі і їх подібності. Мабуть, особи, що володіють вищою емоційністю, рефлексують власний стан, схильні до такого роду зображень. При цьому емоція, що переживається, часто може бути протилежна тій, яка зображується. Наприклад, сумна людина часто малює усміхнене обличчя і т.п.

Динамічне зображення – людина малює себе в період здійснення якої-небудь дії. Такий тип зображення властивий особам з експресивно-виразними рухами, зосередженим на спорті, танцях і т.п.

Інверсійно-анфасне зображення – малюнок, на якому у людини замість лиця зображена потилиця. Звичайно подібне зображення властиво людям, що володіють суперечністю у відношенні або до інструкції, або до експериментатора, або до діагностичної ситуації в цілому, або небажанням малювати обличчя й інші деталі зображення.

Типологізація малюнка може здійснюватися і на основі розробленої стосовно дитячих малюнків класифікації Р. Ріда, в основі якої – принцип аналізу форми художнього виразу. Все різноманіття форм зображень було впорядковане Г. Рідом до восьми основних видів, кожний з яких характеризувався з погляду відмітних ознак. При аналізі автопортретів їх також можна класифікувати за схемою Р. Ріда:

• малюнок, що перераховує, – зображення декількох автопортретів при інструкції намалювати один;

• органічний малюнок – людина малює себе на тлі живої природи – в оточенні рослин, тварин і т. д.;

• гаптичний малюнок – людина зображає себе крізь призму внутрішніх відчуттів, відображаючи власний емоційний або психосоматичний стан, часто – хвороблививий («болить зуб», «болить голова», «погане самопочуття» і т. д.);

• емфатичний (імпресіоністський, експресивний) малюнок – людина зображає себе в якій-небудь емоційній атмосфері, що йде ззовні;

• декоративний малюнок – людина зображає себе в явно прикрашеному вигляді: у красивій рамочці, з присутністю яких-небудь узорів, орнаментів й іншого декору;

• імажинативний малюнок – сюжетне зображення, в якому людина малює себе у вигляді якого-небудь персонажа з літературно-художнього твору або створеного на основі власної уяви;

• ритмічний малюнок – зображення, в якому людина малює себе в русі: йде по вулиці, біжить по сходах, стрибає в «класики» і т. д.;

• структурний малюнок – зображення людини, в якій основна увага сконцентрована на передачі структури цілого: ретельно промальовувала тільки обличчя, бюст, або деталізоване зображення в повний зріст.

Крім того, позначені види малюнків Г. Рід спробував привести у відповідність з концепцією типологічних відмінностей К.Г. Юнга. У своїй основі типологія Юнга спирається на широке дослідження культури, починаючи з античних часів. Аналіз різноманітних концепцій індивідуально-типологічного розвитку людини, що існують в мистецтві, філософії, психології, дозволив ученому розробити і обґрунтувати ідею екстра- й інтроверсії, що є складною діалектичною єдністю усвідомлюваного і неусвідомлюваного в структурі особистості. Базисом типології К. Юнга виступає домінування основних психічних функцій: мислення, інтуїції, відчуття і почуття. Емпіричне співвідношення психологічного типу, що описує (за Юнгом) особливості особистості, з формами художнього виразу (за Г. Рідом) представлено в таблиці 2.15. Опис психологічної типології К. Юнга і відповідного йому характеру малюнка представлений у праці Є.С. Романової (146-149].

Таблиця 2.15