Оцінка результатів

Заповнюється 9-й пункт протоколу.

1. Підраховується загальна сума.

2. Сума порівнюється із нормативами:

Високий рівень – 44–24;

Вище середнього – 23–14;

Норма – 13–0;

Нижче середнього: «–10» – «–1»;

Низький рівень – «–24» – «–11».

10. Знаходження аналогії

Розглянь уважно на малюнку вже намальованих пташок. В чистому квадраті намалюй свою пташку, подібну до вже намальованих.

Оцінка результатів

Заповнюється десятий пункт протоколу.

Високий рівень – малюнок виконаний правильно (чорний гребінь, кругла голова, круглий тулуб, прямий хвіст), або допущено 1 помилку.

Середній рівень – в малюнку зроблено 2 помилки.

Низький рівень – в малюнку допущено 3 помилки, або малюнок аналогічний намальованому.

Розділ 2

Методи і методики вивчення параметрів самосвідомості дітей дошкільного віку

2.1. Формування структурних компонентів самосвідомості в дитинстві

Самосвідомість є одним з провідних елементів психічної зовнішності особистості, що регулює діяльність і поведінку людини. Самосвідомість – це культурний феномен, що дозволяє зберігати постійність власної поведінки і переживати почуття відповідальності за соціальні цінності, засвоєні індивідом.

Самосвідомість, що розуміється як усвідомлення особистістю самою себе, є наслідком тривалого розвитку людини, перетворення її на самостійного суб’єкта діяльності, що встановлює певні взаємини з суспільством, іншими людьми, з навколишнім світом у цілому. Самосвідомість належить цілісному суб’єктові і служить йому для організації його власної діяльності, його взаємин з оточуючими і його спілкування з ними.

Самосвідомість в психічній діяльності людини виступає як складний, розгорнений у часі процес опосередкованого пізнання себе, пов’язаний з рухом від одиничних, ситуативних образів через інтеграцію подібних ситуативних образів у цілісне утворення – поняття власного «Я».

Утворення взаємин людини, що формується, до самого себе є найбільш пізнім в порівнянні з іншими властивостями. В усіх видах діяльності і поведінки ці взаємини слідують за ставленням до ситуації, предмету і засобів діяльності, до інших людей. Лише пройшовши через багато об’єктів відносин, свідомість стає саме об’єктом самосвідомості. Потрібне накопичення досвіду безлічі подібних усвідомлень себе суб’єктом поведінки для того, щоб ставлення до себе перетворилися на властивість, звану рефлексією. Проте саме ці властивості завершують структуру особистості і забезпечують її цілісність. Вони найтісніше пов’язані з цілями життя і діяльності, ціннісними орієнтаціями, установками, виконуючи функцію самопізнання, самоконтролю, саморегуляції і самоорганізації особистості.

Самопізнання є складний індивідуалізований багаторівневий процес, розгорнений у часі. В цьому процесі умовно виділяють дві стадії: 1) пізнання своїх особливостей через пізнання особливостей іншого, звірення і диференціацію; 2) самоаналіз. Людина пізнає навколишній світ, а разом з тим і себе через активну взаємодію із світом. Очевидно, що кожна з позначених стадій самопізнання пов’язана з новою можливістю для суб’єкта відділення себе від інших (предметів, людей), з можливістю стати самостійнішим і робити вплив на навколишній світ (у дитини це пов’язано з першими маніпуляціями з предметами, після – з ходьбою, потім – з появою мови). На початкових етапах самопізнання особливо важливі механізми інтеріоризації знань про себе інших. У процесі самопізнання дитина засвоює і використовує:

1. цінності, параметри оцінок і самооцінок, норми;

2. образ самої себе;

3. ставлення до себе й оцінку себе іншими (батьками, педагогами);

4. самооцінку іншого (батька, однолітка);

5. способи регуляції поведінки;

6. рівень очікувань і домагань.

Самопізнання – процес динамічний і такий, що ніколи не завершується, оскільки, по-перше, відбувається постійний розвиток самих пізнавальних здібностей; по-друге, змінюється і сам об’єкт пізнання – особистість; по-третє, всяке знання про себе вже самим фактом свого отримання змінює суб’єкта: дізнавшись щось про себе, людина стає іншою. Самопізнання йде паралельно з постійною перевіркою на адекватність і самокорекцією поведінки.

З самопізнанням тісно пов’язана здатність до рефлексії – здатність усвідомлювати не тільки «що я мислю, відчуваю, згадую», але і «що це саме я мислю, відчуваю і згадую».

Здатність до самоконтролю пов’язана з вольовим зусиллям над собою. Проте людина не часто вдається до самоконтролю, по-перше, тому, що багато поведінкових актів регулюються автоматично, і, по-друге, тому, що людина часто буває не задоволена власною самооцінкою.

Саморегуляція тісно пов’язана з такими емоційними компонентами самосвідомості, як ставлення до себе, самоповага і самооцінка. Причому самооцінка є стрижнем саморегуляції на всіх етапах її здійснення – вона включається в структуру мотивації, визначає спрямованість саморегулювання, вибирання засобів і впливає на інтерпретацію досягнутого ефекту поведінки [75; 79].

Достатньо високий рівень розвитку саморегулювання поведінки, який об’єктивно виражається в тонкості, диференційованості й адекватності всіх усвідомлених поведінкових реакцій, вчинків, вербальних проявів, відповідає зрілому стану розвитку самосвідомості в цілому, що виражається в адекватній самооцінці особистості.

У психології прийнято розглядати два основні рівні саморегулювання:

1. тактичний як саморегулювання, що має чіткі часові межі, здійснюється в процесі конкретного поведінкового акту;

2. стратегічний як рівень самоорганізації особистості, що є процесом, розгорненим у часі, забезпечує координацію всієї особистості в цілому, пов’язаний з плануванням особистісних змін, з самовихованням особистості.

Цей процес також забезпечує супідрядність мотивів упродовж всього життя, побудову ієрархії мотивів і рішення конфліктів між особистісними і соціальними мотивами й мотивами духовними на користь останніх.

Очевидно, що розгляд самосвідомості як динамічного і пластичного психологічного явища, особливо на ранніх етапах онто- і соціогенезу особистості, дає можливість намітити діагностичну стратегію відстежування процесу і результатів її розвитку. Причому розуміння шляхів розвитку і можливого прогнозування динамічних змін у самосвідомості, самосмисловій сфері дитини, спирається:

– по-перше, на розкриття взаємодії вікового й індивідуально-типологічного чинників;

– по-друге, на вивчення відношення соціального середовища до дитини, яке і визначає напрям цього розвитку через переживання середовища самою дитиною.

Так, згідно концепції М.І. Лисіної, в структурі образу себе, який виникає у дитини в результаті спілкування, виділяються дві основні складові – когнітивна й афективна. В афективній складовій образу «Я» представлене ставлення людини до себе, а в когнітивній – уявлення або знання про себе. В образі самого себе в нерозривному зв’язку представлено і знання про себе, і ставлення до себе.

Афективна складова образу, абстрагована від знання, в онтогенезі виступає як самооцінка, а когнітивна – як уявлення людини про себе. Визначальним чинником розвитку образу себе виступає досвід як самостійної діяльності, так і спілкування дитини з іншими людьми. Когнітивна частина образу себе розвивається в основному в результаті самостійної діяльності дитини, афективна – завдяки досвіду спілкування, але в останньому закладаються і важливі когнітивні елементи образу «Я».