Тема 9 Спілкування із дорослими й однолітками

Під спілкуванням розуміють взаємодію людей, яка спрямована на узгодження і поєднання зусиль з метою досягнення спільного результату (М.І. Лисіна).

Спілкування є одним з важливих факторів психічного розвитку з перших днів життя дитини. В дошкільному віці послідовно змінюють одна одну чотири форми спілкування дитини з дорослим: ситуативно-особистісна, ситуативно-ділова, позаситуативно-пізнавальна і позаситуативно-особистісна і три форми спілкування з однолітками: емоційно-практична, ситуативно-ділова і позаситуативно-ділова (М.І. Лисіна). Змінюється зміст спілкування, його мотиви, комунікативні навички і вміння, формується один з компонентів психологічної готовності до навчання у школі – комунікативний. Дитина вибірково ставиться до дорослих, поступово починаючи усвідомлювати свої стосунки з ними; як вони до неї ставляться і чого від неї чекають, як вона до них ставиться і що від них очікує. Інтерес до однолітків проявляється дещо пізніше, ніж інтерес до дорослого. Спілкування дитини з однолітками складається у різних об’єднаннях. На розвиток контактів з іншими дітьми впливає характер діяльності і наявність у дитини вмінь для її виконання.

Група дитячого садка – це перше соціальне об’єднання дітей, у якому вони займають різне становище. В дошкільному віці дружні стосунки можуть перерости у конфліктні, виокремлюються діти, які мають труднощі при спілкування. З віком змінюються ставлення дошкільників до однолітків, яких оцінюють не тільки за діловими якостями, але й за особистісними, перш за все моральними. Це пов’язано із розвитком уявлень дітей про норми моралі, заглибленням у розуміння змісту моральних якостей.

Завдання 1.

Вивчення особливостей спілкування вихователя з дітьми

Проведення дослідження.

Проводиться спостереження за вихователем в різних видах діяльності.

Обробка даних.

Аналіз протоколів проводять за схемою:

І. Емоційне ставлення вихователя до дітей.

1. Позитивне емоційне ставлення яскраво виражене. Воно виявляється в постійній турботі, увазі до дітей, тактовній допомозі при ускладненнях. Вихователь за допомогою вербальних і невербальних засобів спілкування дає дитині зрозуміти, що вона для нього небайдужа.

2. Вихователь позитивно ставиться до дітей, доброзичливо реагує на їх питання, прохання про допомогу. Однак він не виявляє у цих взаєминах ініціативи. Вихователю не вистачає чуйності до дітей, педагогічного такту.

3. При загальному позитивному емоційному забарвленні ставлення вихователя до дітей нестабільне, ситуативне.

4. Відсутній позитивний емоційний фон ставлення вихователя до дітей. Характерна сухість у спілкуванні з ними. Вихователь виявляє турботу лише при необхідності, нечутливий до настрою, переживань, емоційного стану дітей.

II. Оцінні ставлення вихователя до дітей – які оцінки дітей переважають.

1. За змістом (дисциплінарні: не заважав, сидів тихо; дидактичні: навчився, старався, подужав; виховні: допоміг, поділився).

1. За модальністю (позитивні, негативні).

2. За формою (схвалення, погроза, посоромлення, непорозуміння).

3. За характером (загальні, диференційовані).

III. Вимоги вихователя до дітей.

1. За змістом (дисциплінарні, дидактичні, виховні).

1. За формою (категоричні, роздратовані, нетерплячі, агресивні, аргументовані, доброзичливі).

2. З модальністю (позитивні, негативні).

3. За видом (наказ, вказівка, розпорядження, порада-пропозиція, опосередкована вимога, прохання, натяк).

IV. Запитання вихователя до дітей.

1. За змістом (ділові, особистісні).

2. За характером (констатувальні, проблемні, організаційні, дисциплінарні).

Відзначають також педагогічну і психологічну обґрунтованість висловлювань вихователя, врахування вікових і індивідуальних особливостей дітей, аналізують ситуації при виборі певного виду впливу. На підставі цього роблять висновок про особливості спілкування й емоційного ставлення вихователя до дітей, про засоби впливу, яким він надає перевагу.

Завдання 2.