Пам’ятка для батьків і педагогів: «Що потрібно робити, якщо дошкільник бере чуже?»

1. Стриматися від навішування ярликів на дитину, називаючи її «злодюжкою» і тому подібне

2. Уникати порівнянь з іншими дітьми і з самим собою в дитинстві: «Я ніколи...»

3. Обговорюючи провину дитини, пам’ятати, що сильні негативні почуття можуть сприяти тому, що дитя приховуватиме всі вчинки, які визнає поганими і соромливими.

4. Брати до уваги, що звернення до малюка із словами: «Як ти міг?» і тому подібне марне і навіть шкідливе.

5. Не повертатися до того, що вже було, цим ви лише закріпите дану провину дитини.

6. Виключити ситуації, що провокують крадіжку.

7. Пам’ятати, що крадіжка підтримує негативну увагу дорослих, що оточують дитину, і недостатнє задоволення дорослими потреб малюка.

«Я тебе б’ю, але знай, що я тебе люблю!»

Максим, 5 років 10 місяців. У групі дитячого садка відрізняється від однолітків агресивністю, забіякуватістю і непослухом. Одного дня на прогулянці ударив дівчинку. Вихователька на прогулянці почула, що Максим пояснює одноліткам, як треба краще бити, аби було боляче. Максим – єдине дитя в сім’ї, живе з мамою, батьком, бабусею (батьковою мамою). У розмові мама неодноразово підкреслює: «У нас благополучна сім’я. Ми Максима дуже любимо». Мама використовує у вихованні сина фізичні покарання: «Б’ю ременем або як тряхну». Окрім фізичних покарань у вихованні Максима використовується кут і лайка. Мама признається, що часто не справляється зі своїм емоційним станом: «У мене як сатана вселяється, і я б’ю сина». Мама одного дня так і сказала Максиму: «Я тебе б’ю, але знай, що я тебе люблю!»

Таке виховання: «б’ю і люблю» принесло свої плоди: Максим засвоїв форму поведінки – агресія до тих, з ким дружиш, кого любиш. Фізичні покарання, ставши нормою, були перенесені хлопчиком на взаємини з однолітками. Педагоги в дитячому садку виявилися неавторитетні для хлопчика з таким вихованням у сім’ї: адже вони не б’ють, а значить, і не люблять. З таких «битих» дітей зростають люди, що розуміють лише грубу силу, насильство і від оточуючих людей чекають, аби їх били, якщо не фізично, так морально. Одного дня така бита в дитинстві людина, будучи вже дорослою, відчайдушно просила: «Покарайте мене!»

«Для чого потрібні покарання і, можливо, дійсно не буде нічого страшного, якщо я б’ю свою дитину? Адже били ж і мене, а я виріс нормальною людиною!» Так дуже часто висловлюються батьки на консультаціях із проблем у дитячо-батьківських стосунках. А чи «нормальні» ці батьки, які б’ють своїх дітей і таким чином виражають своє кохання? Биття в такому разі стає одним, а часто і єдиним виразником батьківського кохання. Про те, що відчували ці батьки, коли були маленькими і їх били, вони прагнуть не згадувати, вони просто витісняють зі своєї свідомості ці неприємні спогади. Відомо, що фізично карають своїх дітей частіше молоді батьки, що і було характерне для ситуації Максима. З молодими батьками, з батьками єдиних дітей необхідно не просто говорити про користь і шкоду покарань, необхідно достукатися до тих почуттів, які переживав родитель, коли батьки його карали фізично у його дитинстві. Лише ці почуття можуть зупинити занесений ремінь або погасити лють, що незрозуміло звідки береться у мами Максима. Необхідно знати, що матері частіше травмують своїх дітей, чим батьки (Н.Ю. Синягина, 2001).