Об’єктом конституційного контролю є:

• конституційність законів та інших парламентських актів.

• перевірка на відповідність звичайних законів органічним.

• перевірка на відповідність конституції внутрішньодержавних договорів.

• перевірка конституційності та законності актів органів виконавчої влади.

• перевірка на відповідність національних законів міжнародним договорам.

• перевірка на конституційність дій посадових осіб.

Види конституційного контролю:

1) за часом реалізації:

а) попередній – перевірка здійснюється до вступу акта в силу;

б) наступний – контроль чинних, офіційно опублікованих актів;

2) за місцем здійснення:

а) внутрішній;

б) зовнішній;

3) з точки зору правових наслідків:

а) консультативний;

б) установчий;

4) за обов’язковістю проведення:

а) обов’язковий;

б) факультативний;

5) за змістом конституційний контроль може бути:

а) формальним (перевірка дотримання процедурних правил);

б) матеріальним (коли перевіряють зміст документу з точки зору відповідності);

6) за своєю формою:

а) абстрактний;

б) конкретний.

7) за суб’єктами здійснення (органи конституційного контролю)

а) несудові органи (Іран, Пакистан, Франція):

Президент;

Парламент;

Уряд;

б) судові органи:

Суди загальної юрисдикції (Аргентина, Данія);

Верховний суд (Австралія, Ірландія, Колумбія);

Спеціальні суди ( Іспанія, Єгипет, Польща).

Тема 3: Основи правового статусу особи в зарубіжних країнах.

1. Державно-правовий статус особи та його елементи в зарубіжних країнах.

2. Громадянство (підданство) в зарубіжних країнах. Інші види політико-правового зв’язку особи з державою.

3. Визначення категорій: право, свобода та обов’язок. Класифікація прав, свобод та обов’язків.

Правовий статус особи – юридично закріплене становище особи у суспільстві.

Державно-правовий статус особи – це дійсне реальне, юридично-оформлене становище людини у її взаємовідносинах із державою та іншими суб’єктами.

Цей тісний правовий зв'язок особи і держави складається з декількох складових елементів:

1) Принципи правового регулювання статусу особи – основоположні ідеї державно-правового статусу особи.

2) Громадянство (підданство).

3) Правосуб’єктність (правоздатність, дієздатність, деліктоздатність) особи.

4) Права і свободи, обов’язки та заборони з якими пов’язана юридично значима поведінка особи.

5) Гарантії прав та свобод людини і громадянина.

Правовий статус особи напряму залежить від принципіальних підходів держави до особи. Принципи державно-правового статусу особи, являють собою нормативну формулу, яка узагальнює юридичну практику, погляди, поведінку більшої частини людей, а також політики держави та її органів по відношенню до прав, свобод людини і громадянина.

Наукою конституційного права встановлено, що принципи державно-правового регулювання статусу особи залежать від характеру політичного режиму, рівня загальної та правової культури. Дуже часто основоположні ідеї (принципи) відображаються у нормах закону.

У демократичних державах вони відповідають ідеям конституціоналізму – це природний характер прав і свобод, верховенство міжнародного права в сфері прав людини, принцип рівності, тощо. У мусульманських конституціях – це відповідність прав принципам ісламу. Соціалістичні конституції опираються на класовий характер прав і свобод задля використання їх у цілях соціалістичного будівництва.

В цілому принципи правового регулювання статусу особи можна поділити на дві основні групи:

1) загальні принципи:

• Рівність

Принципу рівності суперечить: інститут трайбалізму – надання привілеїв вихідцям з тієї племінної групи, клану до яких належить лідер держави або правляча політична партія; апартеїд – розподіл проживання (сегрегації) різних расових груп, що встановлювалось на конституційному рівні, при чому залишається нерозв’язаною проблема корінного населення (індіанці, ескімоси). Для припинення їх тотального знищення були створені резервації – території з повним управлінням корінного народу, що перебувають під охороною держави та користуються певними привілеями, але можуть мати певні обмеження у здійсненні прав, особливо політичного характеру, вихід з резервації дає особі повну рівність

• Невідчужуваність прав

• Народного представництва

• Верховенство конституції та законів та ін.

2) спеціальні принципи:

Гарантованість забезпечення державою прав та свобод.

Рівність перед законом та судом.

Рівність прав і свобод незалежно від національної, політичної, соціальної, релігійної та іншої незалежності.

Рівність прав і свобод чоловіка та жінки.

Невідчужуваності та непорушності основних прав та свобод.

Пріоритет міжнародних договорів, що закріплюють права та свободи людини та ін.

Однак, у науці конституційного права існує й інший підхід до розгляду принципів, який базується на поєднанні їх у альтернативні пари. Такі принципи у альтернативних парах, зазвичай, не суперечать один одному, а є взаємодоповненням один одного.

Перша альтернативна пара принципів

Принцип юридичної рівності людей перед законом і альтернативний йому принцип правової диференціації.

Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожного громадянина, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень для особи в зв'язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним та майновим станом, участю в політичних організаціях. Як правило, цей принцип виражено в законі за допомогою таких формулювань “Всі громадяни рівні перед законом...”, “Ніхто не може зазнавати утисків...”, “Кожний має право...”, “"Всім гарантується...”. Принципи рівності не порушуються таким поняттям як диференціація - створення пільгових правових умов для соціально- незахищених категорій населення - інвалідів, представників рас, які довгий час зазнавали дискримінації, корінних народів, або народів які знаходяться на межі зникнення, тощо.

Диференціацію не плутати з дискримінацією. Дискримінація передбачає просто нерівність але нерівність несправедливу неправову.

Друга альтернативна пара принципів

Другу альтернативну пару складаються принцип свободи особи та дозвільний принцип правового регулювання статусу особи.

Перший з них означає, що права людини є природними, і їх джерелом не можна вважати державу, функція якої полягає в тому, щоб захистити свободу особи від зазіхань а також встановити певні обмеження, які впорядковують здійснення права. Самим розповсюдженням визначенням цього принципу є фраза: “Дозволено все, що не заборонено законом”.

Відповідно до дозвільного принципу права людини походять від держави та надаються її органами, тому варто перефразувати попередній вислів у наступний: “Дозволено те, що дозволено владою, законом”.

Третя альтернативна пара принципів

Альтернативну пару складають принцип юридичного балансу, індивідуальних та загальних (державних) інтересів, який забезпечує максимальне врахування інтересів кожної особи у державних інтересах і принцип домінування суспільства і держави над особою, який, все ж таки, надає перевагу втілення у життя глобальних інтересів суспільства і держави, а не конкретно кожної особи.

Громадянство – це комплексні сталі правовідносини за участю людини і держави, які визначають правове становище особи та обсяг її правосуб’єктності, а також склад прав, свобод, якими особа може користуватися та обов’язки сторін по даним правовідносинам. Громадянство являє собою особливий юридичний зв'язок між державою і особою, яка вважається членом нації, політичного суспільства.

Підданство – це тісний юридичний зв'язок особи з монархом, який виражений формально через встановлення особистої вірності монарху та є характерним для країн з монархічною формою правління.

Особливостями підданства є:

1. різниця між громадянством і підданством має зовнішній характер в Європейських монархіях вони вважаються рівнозначними (Іспанія, Бельгія, Велика Британія).

2. в арабських державах та країнах Африки різниця між термінами досить суттєва бо піддані виховуються в дусі відповідних релігійних традицій та мають бути повністю, цілком вірними монарху. (Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія).

Приналежність до громадянства викликає правові наслідки для особи (громадянина), а також для держави.

1. Наявність громадянства означає, що за особою закріплюється повний обсяг правоздатності, який визнає держава.

2. Тільки громадяни мають своїм обов’язком нести військову повинність та інші обов’язки.

3. Межі користування деякими особистими правами у громадян є значно ширшими ніж у інших категорій осіб. (візи до держави, пересування по території країни).

4. Громадяни знаходяться у більш сприятливих соціально-економічних умовах ніж інші особи. ( Зайнятість, освіта, придбання нерухомості).

Громадянство не обмежується в часі і просторі і є постійно – діючим станом особи.

Слід відмітити, що існують випадки створення спеціальним режимів для врегулювання правовідносин між іноземцями, біпатридами, апатридами та біженцями і державою.

Особи без громадянства (апатриди чи аполіди) – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Конвенція про зменшення безгромадянства від 1961 р., яка діє з 1975 р. зобов’язує держави сприяти скороченню безгромадянства.

Іноземці – особи, які належать до громадянства іноземних держав і можуть це документально підтвердити. Бувають двох видів: ті, що іммігрували та ті, що є туристами і тимчасово перебувають на території держави.

Біпатриди (багато громадянство) – це належність особи до громадянства двох та більше держав. Конвенція про скорочення випадків багатогромадянства прийнята Радою Європи у 1963 р. зазначає, що набувши нового громадянства, особа у певних випадках втрачає попереднє громадянство. Біпатризм здебільшого притаманний федеративним державам.

Біженці – це іноземці або особи без громадянства, які стали жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, змушені були залишити територію держави свого постійного місця проживання і стосовно яких було прийнято рішення про надання статусу біженця. Їх статус регулюється законами та конституціями держав, що ґрунтуються на положеннях Конвенції про статус біженців від 1951 р.

Серед відомих способів регулювання правовового статусу певних осіб є надання притулку іноземцям. Цей спосіб передбачений на основі Європейської конвенції про права людини від 10.12.1948 р. та Загальної декларації прав людини та громадянина від 04.11.1950 р. Однак, надання притулку не означає надання громадянства. Зазвичай, притулок надається особам, які у рідній державі переслідуються за політичні переконання та погляди, якщо їх не визнано злочинцями за нормами міжнародного права.

Існують такі правові режими:

1. Національний – зрівнювання іноземців у правах з громадянами за виключенням тих, які притаманні лише громадянам, а також тих, що обумовлені законом.

2. Режим найбільшого сприяння, який виникає внаслідок укладення угоди за якою держава повинна ставитися до громадян свого партнера, на тих же умовах, що до громадян третіх країн.

3. Спеціальний – це сукупність правових умов які встановлюються законом або міжнародним договором.

4. Принцип взаємності - держава закріплює за іноземцями той же обсяг прав, яким користуються її громадяни в цій державі.

Способи набуття громадянства:

1. Філіація – за народженням, яка здійснюється та є можливим на основі «права крові», та «права ґрунту». «Право крові» означає, що громадянство дитини встановлюється по громадянству його батьків. «Право грунту» - по місцю народження дитини. «Право грунту» і «право крові» по різному поєднуються в різних державах. В Європі домінує «право крові», а в американських країнах – «право грунту».

Зазвичай, правила філіації дуже суворі. Так, у Великобританії для набуття громадянства необхідна наявність «права крові» і «права грунту».

2. Натуралізація – акт, який здійснюється державою за заявою особи і даним актом особа включається в число громадян держави, але при цьому існує ряд умов, які особа повинна враховувати:

• мати повноліття;

• належну дієздатність;

• прожити встановлений законом термін – 5 р. - Франція, 7 р. - Велика Британія;

• має знати державну мову на рівні спілкування;

• знання історії створення держави (США);

• наявність певного матеріального забезпечення (Норвегія);

• примірна поведінка (Греція, Канада);

• хороший стан здоров’я (Франція);

3. Оптація (Вибір громадянства). Набуття громадянства при розширені даної держави, коли за жителями регіону, що приєднується зберігається їх колишнє громадянство або надається можливість набути.

4. Різновидом оптації є трансферт (автоматична зміна громадянства при зміні державного кордону).

5. Репатріація - поновлення в громадянстві особи, яка колись мала громадянство даної держави, але втратила його.

Підстави втрати громадянства:

1. Експатріація - добровільна відмова від громадянства;

2. Позбавлення громадянства в примусовому порядку має два види:

денатуралізація – позбавлення громадянства набутого в результаті натуралізації;

денаціоналізація - примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження;

Основоположними категоріями державно-правового статусу особи є права, свободи та обов’язки.

Право – це можливість особи здійснювати конкретну юридично – злочину дію.

Свобода – це можливість здійснювати всі види юридичного значимої поведінки за лише за винятком тих, які обумовлюють законом.

Класифікація прав і свобод:

Виділяють такі покоління прав за еволюцією людської свободи:

• Перше покоління - особисті й політичні права, що фактично першими з’явилися в конституціях.

• Друге покоління - соціально-економічні права, конституційне закріплення яких пов’язано з рухом широких мас, зокрема з виступами робочого класу та конституційним розвитком у кранах тоталітарного соціалізму.

• Третє покоління - права, пов’язані з глобалізацією суспільного життя, з колективними вимогами народів, гуманітарні права.

• Четверте покоління - група прав, пов’язаних з умовами та результатами науково-технічної революції.

За способом здійснення та захисту права, свободи та обов’язки:

фундаментальні;

змінні.

За складом суб’єктів:

права людини;

права громадянина;

або

колективні;

індивідуальні;

За сферами життєдіяльності людини:

особисті (право на життя, свободу, особисту недоторканість, недоторканість житла, таємницю листування);

політичні (право обирати, право бути обраним, право брати участь в управлінні державою, право на інформації);

соціально-економічні (право власності, право на працю, на страйк, на відпочинок, на житло, соціальне забезпечення, на безкоштовну освіти);

екологічні ( на безпечне навколишнє середовище, на інформацію про стан навколишнього середовища, на відшкодування шкоди завданої здоров’ю, майну);

культурні (вільний доступ до культурних цінностей, свобода творчості).

Обов’язок людини і громадянина – це встановлена державою вид та міра необхідної поведінки.

Обов’язки можна класифікувати:

1. обов’язки людини та громадянина (дотримуватись конституції та законів, платити податки, оберігати навколишнє середовище, оберігати пам’ятки історії та культури);

2. обов’язки громадянина (мати загальну освіту, брати участь у виборах, військовий обов’язок);

3. інші обов’язки (охороняти честь батьківщини, берегти державну таємницю, працювати, дотримуватись громадського порядку).