3. Психологічні основи доказування

Розслідування, як і судовий розгляд, по суті є пізнавальним процесом. Пізнання, здійснюване слідчим або суддею, втілюється у форму доказу¬вання. Процес нагромадження певних фактів, що доказують чи спрос¬товують подію злочину або обставини, пов'язані з цивільно-правовими спорами, є процесом оперування доказами, процесом доказування. 66 Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним за¬кономірностям психічних процесів і в цьому аспекті має багато спіль¬ного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного життя. Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, зумовлену предметом пізнання — протиправними діями, цивільно-правовими чи іншими спорами. У процесі пізнання, здійснюваному при розслідуванні злочинів, а та¬кож при розгляді кримінальних і цивільних справ широко застосовуються категорії діалектики. Будучи ступенями пізнання, категорії аналізу і син¬тезу, причини і наслідку, сутності і явища, загального і окремого, тотож¬ності і відмінності дають змогу встановити об'єктивну істину. Розглядаючи різноманітну інформацію, слідчий або суддя аналізує її, встановлює причинні зв'язки із досліджуваними фактами, синтезує та оцінює одержані результати, визначаючи їхнє доказове значення. Будуючи версії, виявляючи їхнє підтвердження чи спростування, слід¬чий або суддя використовує методи пізнання, що сприяють встанов¬ленню об'єктивної істини. У психологічному аспекті розумовий процес слідчого або судді є процесом вирішення складних завдань, що пов'язано із певними творчими зусиллями. Не завжди поставлені завдання можуть бути ви¬рішені на основі лише наявних вихідних даних. Тому їхнє вирішення вимагає творчого уявлення, яке породжує припущення, що допомага¬ють заповнити відповідні прогалини. Джерелами такого уявлення є минулий досвід, знання і наявні в розпорядженні дослідника дані. Поштовхом до творчого уявлення є потреби у вирішенні поставленого завдання. Досвід людини як підстава для уявлення становить сукуп¬ність результатів діяльності і у цьому аспекті розглядається як суспіль¬ний та особистий. Уявивши собі характер досліджуваного завдання, слідчий або суддя мобілізує запаси знань, що дає йому змогу висловити низку припущень — версій стосовно обставин діяння. Надалі у вирішенні поставленого за¬вдання важлива роль належить моделюванню як способу відтворення тих або інших обставин, що сприяють пізнанню. Моделювання передбачає створення уявної чи практичної структури, яка відтворює певні дії або обставини, властивості чи стани тих або інших об'єктів. Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для вивчення властивостей і сто¬рін окремих об'єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити кон¬кретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої З* 67 події, факту. Так, слід, залишений на місці події автотранспортом, дає можливість створити його модель щодо виду, марки, індивідуальних особливостей протектора. Сукупність слідів на місці події дозволяє створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Проведення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здій¬снення певних дій, появу тих або інших результатів. Іншими словами, діяльність, пов'язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обставин і фактів і зрештою — встановленню об'єктивної істини. Моделі, використовувані в пізнавальній діяльності, поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі відтворюють реально які-небудь предмети, обста¬новку, дії, явища. До них можна віднести такі предмети, що мають зна¬чення для судочинства, як зліпки, відбитки, фотознімки, макети тощо. Ідеальні, або уявні, моделі — це образи, що мають певний зміст, ви¬ражений у поняттях. Це насамперед будь-які припущення, версії, уявне прогнозування здійснюваних для досягнення певної мети дій. Наприклад, припущення щодо характеру події злочину або мети цивільно-правового правочину, прогнозування перебігу майбутнього допиту, обшуку, пере¬вірки показань на місці становлять моделі різної спрямованості, що мають єдиний зміст — уявне відтворення минулого або майбутнього у сфері кримінально-процесуальної чи цивільно-процесуальної діяльності. Моделі також прийнято класифікувати на статичні (матеріальні) і динамічні (уявні). Останні є рухомими, такими, що розвиваються або втрачають своє значення в процесі перевірки їхніх пізнавальних якос¬тей. Матеріальні моделі здебільшого передують формуванню уявної моделі, виконуючи низку важливих функцій, зокрема орієнтації, зі¬ставлення даних (матеріалів) для експертного дослідження. Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в перебігу судочинства зумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислен¬ня фактів, що спостерігаються, встановлення їх причинних відносин, побудова обґрунтованих версій, оцінювання одержаної інформації — необхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необхідності за¬стосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у результаті припущених при розслідуванні та у судовому розгляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчи¬нення, а тому, що ці докази неправильно осмислені, невірно оцінені, покладені в основу помилкових версій розслідування. Об'єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в ре¬зультаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним тлума¬ченням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються думки, згідно з якими інтуїція також може розгляда¬тися як елемент, що сприяє досягненню істини. Наділяючи інтуїцію не властивим їй змістом, тлумачучи її як один із шляхів пізнання, деякі автори вільно чи мимоволі протиставляють її логічному мисленню, а часом відводять їй місце, рівноцінне за значущістю логічній діяль¬ності мислення. Неправильне розуміння інтуїції може спричинити помилкові прак¬тичні рекомендації, що орієнтуватимуть слідчих і суддів не на аналіз доказів у справі і висування обґрунтованих версій, а на підсвідоме, продиктоване «надчуттям» угадування того, що може бути пізнане тільки в процесі логічного раціонального мислення. Тлумачення інтуїції як підсвідомого, мимовільного, нелогічного прийняття рішення чи здійснення якої-небудь дії є вульгарним тлума¬ченням, перенесення якого на оцінку доказів, формування внутріш¬нього переконання слідчого або судді є недоцільним. Деякі вчені, досліджуючи проблему інтуїції, зводять її до емоцій¬ного моменту в пізнанні, вважаючи, що інтуїтивні висновки виникають з емоційного боку пізнання, не піднімаючись до логічного (раціональ¬ного) пізнання (М. С. Строгович). Це твердження є не зовсім точним. Інтуїція не зводиться тільки до емоційного. Інтуїтивне знання про¬тиставляється логічному як не вивідне, а як підказане «надчуттям», натхненням, непоясненими імпульсами. Це означає його відірваність і від емоційного, і від логічного ступеня пізнання. Якби таке знання виводилося з емоційного пізнання, воно могло б бути неточним, не¬правильним, але воно протиставляється звичайному перебігу пізнання як надлогіка, щось більш глибоке і тому «незбагненне». Саме у цьому і полягає містичний момент розуміння інтуїції. Пояснення раптовості вирішення поставленого завдання можна про¬ілюструвати міркуваннями І. П. Павлова з приводу проведених ним експериментів. Учений наводить приклад, коли він нібито інтуїтивно знайшов правильне пояснення експерименту. «... Адже мені самому, — писав він, — спершу не було зрозуміло, звідки йшла правильність мого припущення. Виходило, — інший сказав би, — інтуїція, сам здогадався, а не розумів, через що». Проаналізувавши цей випадок, І. П. Павлов так роз'яснив сутність інтуїції: «Я результат пам'ятав і відповів правильно, а весь свій ранній шлях думок забув. Ось чому і здавалося, що це інту¬їція. Я вважаю, що всі інтуїції так і слід розуміти, що людина остаточне пам'ятає, а весь шлях, яким вона підходила, готувала, вона його не під¬рахувала до даного моменту»'. Таким чином, інтуїція — це знання, що виникає без усвідомлення шляхів і умов його одержання. Слідчий, як і суддя, при оцінці доказів не повинен покладатися на свої враження, якщо вони підсвідомі. Логічні висновки, до яких він при¬ходить унаслідок такої оцінки, мають грунтуватися на дослідженні конкретних доказів, наявних у справі. Нехтування цим правилом може спричинити безпідставне обвинувачення і засудження невинної особи. До психологічних основ доказування належить також внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб'єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впев¬неності є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна — «внутрішнє». Повна переконаність є психологічною гарантією правильності рі¬шень, прийнятих у процесі судочинства. Переконання забарвлене емоційно-вольовими характеристиками як знання, що формується у галузі суспільних відносин. Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає суб'єктивну впевненість у відповідності суб'єктивної оцінки об'єктивно існуючим обставинам чи фактам. Суб'єктивність внутрішнього переконання як його форма не тільки не виключає, а й, навпаки, передбачає об'єктивний зміст. У цьому аспекті внутрішнє переконання є однією з форм відо¬браження об'єктивної дійсності. Будучи за своїм змістом відображенням об'єктивної дійсності, внутрішнє переконання, однак, не виконує ролі критерію істинності того, що пізнається у кримінальній справі. Критерій істини в цій галузі, як і в усіх інших галузях пізнання, — практика. У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвого і завершуючи логічним. Серед них можна виділити декілька основних: 1) аналіз певних обставин, мате¬ріалів (цьому етапу передує почуттєве пізнання); 2) зіставлення резуль¬татів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення мають мину¬лий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі); 3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання. 1 Павловские среды. - Т. 2. - С. 227. Психологічні етапи формування внутрішнього переконання прони¬зують правосвідомість суб'єкта. Аналізуючи та оцінюючи кожну об¬ставину розслідуваної чи розглядуваної справи, слідчі і судді керуються комплексом своїх моральних, правових уявлень, що.визначають, зре¬штою, соціальну характеристику внутрішнього переконання. Саме тому всі спроби тлумачити почуття впевненості, переконання як інтуїтивне, що не піддається жодному контролю, повинні визнаватися такими, що суперечать науковому розумінню формування переконання. Зазначимо, що волю і незалежність внутрішнього переконання судді, прокурора, слідчого не можна розуміти як свавілля, як особи¬стий, ні від чого не залежний розсуд. Вільним може вважатися тільки те переконання, що правильно і повно відображає факти, які спричи¬няють необхідність застосування закону. Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід'ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структу¬ри розумових процесів при формуванні внутрішнього переконання. Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам: а) грунтува¬тися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними; в) кожен доказ має бути розглянутий окре¬мо і в сукупності з іншими доказами; г) виходити з усебічного, повно¬го та об'єктивного розгляду матеріалів справи.