Наукові погляди к.Маркса, їх вплив на розвиток соціологічної думки

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818–1883). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке основою всього сущого визначає одне начало – матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них вважав економічні закономірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опирається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

У дослідженні суспільних явищ це дало змогу використати критерій повторюваності, завдяки чому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття «суспільно-економічна формація» – історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва – це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі їх зміни – постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявились утопічними.

Новий соціологічний підхід до розуміння суспільства е.Дюркгейма

Подальший розвиток соціологічні теорії одержали у працях французького вченого Еміля Дюркгейма (1858−1917). Він розробив теорію соціального реалізму (соціологізму), у якій довів, що природу соціальних явищ варто пояснювати за допомогою соціальних, а не психологічних факторів; що вихідним положенням в аналізі поведінки людей є суспільство як система взаємодій індивідів, соціальних груп і відповідних соціальних інститутів; що безпосереднє і більш широке соціальне середовища відіграють велику роль.

Е. Дюркгейм був ініціатором розробки наукового методу соціології, що полягає у раціональному, тобто строго логічному, поясненні явищ суспільного життя.

У передмові до однієї із своїх праць − «Метод соціології» − він писав, що головний його намір полягає в поширенні на людську поведінку наукового раціоналізму, тобто в її науковому поясненні. У зв'язку з зазначеним Е. Дюркгейм почав розробку методу соціології. Вчений встановив, що соціологія − це наука про соціальні факти, тобто політичні, правові, моральні, релігійні та інші ідеї, норми і цінності, що створюються колективною свідомістю людей. Вони примушують індивідів діяти в певних межах. В свою чергу ідеї і духовні цінності людей, які вони реалізують на практиці, виступають джерелом будь-якої еволюції.

Враховуючи те, що кожен член суспільства зіштовхується з уже сформованими нормами, цінностями і установками, які він повинен засвоїти і реалізувати в житті, Е. Дюркгейм робить висновок про те, що основними ознаками соціальних фактів є об'єктивне існування (стосовно окремих індивідів) і примусовий вплив на них. У такому контексті вчений ставить і вирішує питання про соціальну зумовленість поведінки людей. Соціальні факти, з одного боку, не залежать від природних фактів і не зводяться до них, з іншого, − не залежать і від індивідів, які приймають участь в їх створенні. Тобто це якийсь фантом соціальної реальності, створений людьми і володарюючий ними. Е. Дюркгейм виділяє два види таких фактів:

1. матеріальні (морфологічні);

2. духовні (колективні уявлення).

До першого виду належать фізична і моральна щільність населення: кількість людей на одиницю площі; частота чи інтенсивність контактів між ними. Матеріальними фактами є наявність шляхів сполучення, їх види, довжина; форма житлових споруд, родючість земель, вихід до моря, клімат, наявність корисних копалин, розвиток виробничих сил, система зв'язку і т. ін.

Матеріальні факти відображають «анатомію», будову суспільства.

До другого виду соціальних фактів належать вірування, моральність, право, наука, мистецтво, філософія, фольклор і т. ін., вони виражають протікання духовних процесів у суспільстві і їх результати.

У своїй творчості вчений надавав дуже велике значення духовним фактам і принижував роль особистості з її індивідуальним внутрішнім світом, що подекуди відкривало дорогу вульгарному соціологізму.

В теорії Е. Дюркгейма про соціальні факти містяться важливі положення про взаємодію суспільства і особистості, показано роль групової, колективної свідомості. Саме це, на думку вченого, складає предмет соціології як науки.

Однією з найважливіших для Е. Дюркгейма була проблема суспільної солідарності, тобто згуртованості людей. Пошуку відповіді на питання, що зв'язує і утримує разом людей, присвячена докторська дисертація вченого «Про розподіл суспільної праці». У результаті проведених досліджень він дійшов висновку про існування двох видів соціальної солідарності: механічної і органічної.

Перша означає зв'язок між людьми як слідство їх схожості. У них подібні цінності переживання. Розподіл праці не розвинений, колектив має переваги над особистістю, тому колективна свідомість повністю підкорює собі індивіда. Цей вид солідарності завжди передбачає пошук ворога, у боротьбі проти якого колектив об'єднується. Така солідарність була характерною для архаїчних суспільств, але зустрічається і в сучасних.

Органічна солідарність означає зв'язок між людьми як наслідок їх відмінності. Несхожі індивіди потрібні один одному, оскільки кожен виконує тільки свою роль. Розвинений розподіл праці, особистість має переваги над колективом (перш за все, правом вибору). Людину у суспільстві визнано найвищою цінністю, домінує приватна власність і індивідуальна ініціатива. При цьому колективна свідомість, як і раніше, існує, але стає більш загальною і невизначеною.

Таким чином, два види солідарності − діалектичні протилежності. Людина має знайти для себе золоту середину.

Е. Дюркгейм вважав, що основною тенденцією будь-якого суспільства є рух від механічної до органічної солідарності.

Велике значення у творчості вченого мають висновки про різницю між нормальним і патологічним станом суспільства, про соціальні хвороби і боротьбу з ними.

Е. Дюркгейм визначив поняття «аномія» як стан цінністно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових етапів розвитку суспільства.

Це свого роду хвороба, пов'язана із соціальними потрясіннями. Люди відчувають безпорадність, тривогу, страх, невпевненість у завтрашньому дні.

У цей час слабшають соціальні зв'язки між індивідами та групами. Аномія перемагається відтворенням минулої системи цінностей або встановленням нової.