Міжнародне право.

1. Декларативна теорія міжнародно-правового визнання.

2. Джерела міжнародного гуманітарного права.

3. Джерела міжнародного права у сфері захисту прав людини.

4. Компетенція Міжнародного суду ООН.

5. Конститутивна теорія міжнародно-правового визнання.

6. Міжнародний банк реконструкції та розвитку.

7. Міжнародний валютний фонд.

8. Міжнародно-праві аспекти захисту жертв збройних конфліктів.

9. Міжнародно-правові засади, спрямовані на викорінення безгромадянства в міжнародному праві.

10. Основні напрями діяльності Генеральної Асамблеї ООН.

11. Особливості міжнародної правосуб`єктності міжнародних організацій.

12. Особливості правосуб’єктності народу та нації в міжнародному праві.

13. Поняття міжнародного права у сфері захисту прав людини та його співвідношення з міжнародним гуманітарним правом.

14. Поняття міжнародного трудового права та його місце в системі міжнародного права.

15. Поняття та види допоміжних (вторинних) джерел міжнародного права.

16. Поняття та види міжнародно-правового визнання.

17. Поняття та види основних джерел міжнародного права.

18. Поняття та елементи правосуб`єктності в міжнародному праві.

19. Поняття та система міжнародного економічного права.

20. Поняття та система права міжнародних організацій.

21. Правонаступництво держав по відношенню до міжнародних договорів.

22. Склад та основні напрями діяльності Ради Безпеки ООН.

23. Склад та повноваження Економічної та Соціальної Ради ООН.

24. Співвідношення Міжнародного договору та міжнародного звичаю в системі джерел міжнародного права.

25. Структура та повноваження керівних органів ООН.

26. Універсальна міжнародна правосуб’єктність держави.

27. Характеристика Всесвітньої організації інтелектуальної власності.

28. Характеристика основних принципів міжнародного права.

29. Характеристика особливостей діяльності спеціалізованих установ ООН.

30. Характеристика структури та напрямів діяльності МОП.

1. Декларативна теорія міжнародно-правового визнання.

Декларативна теорія визнання. Цієї теорії дотримується переважна більшість юристів-міжнародників. Її сутність полягає в тому, що визнання лише констатує виникнення нового суб'єкта міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виник держави, але його не створює. «Держава виникає й існує самостійно, - писав Ф. Ф. мартені - Визнанням його лише констатується її народження »1. Л. А. Моджорян справедливо відзначає, що визнання «не створює нового суб'єкта міжнародного права». Життєздатні держави, що виникли в результаті реалізації права націй на самовизначення, а також життєздатні уряду, що прийшли до влади в результаті вільного волевиявлення народу, «будуть існувати незалежно від того, чи користуються вони визнанням чи ні» -.

Нова держава має право на міжнародне визнання. Таке право грунтується на загальновизнаних принципах рівності і взаємної вигоди, поваги суверенітету, територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи.

Нова держава може з'явитися в результаті:

а) соціальної революції, що привела до заміни одного суспільного ладу іншим;

б) освіти держав у ході національно-визвольної боротьби, коли народи колишніх колоніальних і залежних країн створили незалежні держави;

в) злиття двох або більше держав або роз'єднання однієї держави на два або більше.

Визнання нової держави є вільним актом, за допомогою якого одна чи кілька держав констатують існування на певній території людського суспільства, організованого в політичному відношенні, незалежно від будь-якого іншого існуючого держави, здатної дотримуватися вимог міжнародного права, і внаслідок цього заявляють про свою волю розглядати його як члена міжнародного співтовариства.

Визнання чи невизнання не впливає на існування нової держави. Визнання має декларативне значення.

Визнання нової держави не зачіпає прав, придбаних їм до визнання в силу законів, що мали застосування.Іншими словами, юридичним наслідком міжнародного визнання є визнання юридичної сили за законами та підзаконними актами визнаної держави.

Визнання виходить від органу, компетентного згідно публічного права заявляти про визнання відповідної держави.

Визнання уряду. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, наприклад доктрини Тобара і Естради.

Визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, за допомогою якого одна чи кілька держав констатують, що ця особа або група осіб у стані зобов'язувати держава, яка бажає представляти, і заявляють про свою волю підтримувати з ним або з ними відносини.

Головним критерієм визнання нового урядує критерій ефективності та законності. Під ефектівностью уряду зазвичай розуміють дійсно фактичне володіння державною владою, яка повинна бути незалежною, самостійною і життєздатною.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим або обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання dejure нового уряду випливає або з певного заяви, або з позитивного факту, ясно що означає намір надати це визнання. При відсутності такої заяви або факту визнання не може вважатися одержаним.

Визнання facto нового уряду виражається певним заявою, підписаннямугод, що мають обмежене значення або тимчасовий характер, або підтриманням відносин з новим урядом з поточних справ.

Визнання dejure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу. Визнання нового уряду не тягне шкоди для прав, придбаних до його визнання.

Визнання національно-визвольного руху. Таке визнання здійснюється в особі її органів, які очолюють боротьбу нації або народу за національне визволення і створення власної незалежної держави.

Наприклад, свого часу широке міжнародно-правове визнання отримали Фронт національного визволення Алжиру, Фронт визволення Мозамбіку, Народна організація Південно-Західної Африки (СВАПО) та ін СРСР неодноразово заявляв про те, що Організація звільнення Палестини (ООП) є визнаним представником арабського палестинського народу.

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд ізСоюзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.