25. Правовий режим майна суб'єктів господарювання.

Під правовим режимом майна суб'єктів господарювання в теорії господарського права розуміють встановлені правовими нормами:

а) структуру цього майна;

б) порядок його придбання (формування), використання і вибуття;

в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками, - право господарського відання і право оперативного управління. Зміст кожного з цих прав розкривають подальші статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (у розділі II книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речовими правами на чуже майно), до яких відносяться, зокрема, права володіння, права користування.

Право володіння чужим майном виникає на підставі договору із власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб'єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених у ч. 1 ст. 133 ГК, праві відповідно до умов договору із власником майна. Отже, ч. 2 ст. 133 ГК передбачає можливість визначення інших прав, які належать не до речових, а до зобов'язальних прав. Одним із них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб'єкта господарювання із власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб'єктом самостійного господарювання.

До прав, щодо яких ідеться в ч. 2 ст. 133 ГК, можна віднести іпотеку (заставу).

Як встановлено в ч. З ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Це положення знайшло свій розвиток у ч. 4 ст. 133 ГК, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова, - чи то про право власності, чи про інші речові права.

26. Правовий статус громадянина-підприємця.

Правовому становищу громадянина як суб'єкта господарювання присвячена ст. 128 ГК, що називається "Громадянин у сфері господарювання ".

Згідно з ч. 1 цієї статті громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГК).

Підприємницька діяльність громадянина може здійснюватися у різних варіантах:

- безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється (щоправда, в останньому випадку виникає питання: а хто ж є суб'єктом підприємництва (господарювання) - приватне підприємство, створене громадянином, чи він сам? На нашу думку, громадянин, який є засновником створеного ним унітарного приватного підприємства, не є суб'єктом підприємництва, хоч і є згідно з ч. 1 ст. 2 ГК учасником відносин у сфері господарювання);

- із залученням або без залучення найманої праці (наприклад, громадянин може здійснювати управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом; так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного підприємства);

- самостійно або спільно з іншими особами. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно:

а) засновника та/або учасника господарського товариства;

б) члена кооперативу тощо;

в) або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-підприємець зобов'язаний:

• у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

• повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

• додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

• не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

• вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

• своєчасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний також додержуватися вимог, передбачених ст. 46 (щодо забезпечення соціальних гарантій найманих працівників) і ст. 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права й інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до положень ГК та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".