Хід повстання

Повстання очолили підполковник С. Муравйов-Апостол, командир батальйонуЧернігівського полку і М. Бестужев-Рюмін; найактивнішими учасниками були військовики з Товариства об'єднаних слов'ян (П. і А. Борисови, Сухінов Іван Іванович ), які у вересні 1825 приєдналися до Південного товариства декабристів. Повстання почалося успішно; вранці 10 січня 1826 здобуто м. Васильків, 11 січня повстанці оволоділи штабом полку. Маршрут повстання склався таким чином: першою повстала 5-та рота Чернігівського полку, що стояла в Трилісах. Увечері того ж 29 грудня вона прийшла в село Ковалівку, де з'єдналася з іншого ротою того ж полку - 2-ї гренадерської. Уранці 10 січня С. Муравйов-Апостол на чолі двох рот вступив у Васильків, де до нього приєдналися інші роти Чернігівського полку. Полк виявився, таким чином, майже весь у зборі. Полк зібрався на площі. Полкові знамена, полкова скарбниця - все було в руках повстанців. Муравйов покликав полкового священика Данила Кейзера, і той за його дорученням прочитав перед полком складений С. Муравйовим-Апостолом революційний "Православний катехізис", який складався з республіканських правил. У Василькові проявилася боротьба двох напрямів в керівництві повстанням: штаб повстання складався з чотирьох офіцерів, членів Товариства об’єднаних слов’ян ( Сухінова, Щепіло,Кузьміна і Соловйова), з одного боку, та Сергія Муравйова-Апостола, його братаМатвія і Бестужева-Рюміна - з іншого.^[1] «Слов'яни» стояли за негайні, рішучі дії і за залучення на бік військового повстання селян. С. Муравйов зволікав, тому що чекав приєднання інших повсталих полків під командуванням членів Південного товариства. У Василькові слов'яни благали Муравйова негайно йти на Київ: там були співчуваючі офіцери і військові частини (наприклад, пропаганду серед робітників арсеналу вів Андрійович 2-й). Але С. Муравйов-Апостол не зважився прийняти цей план. З Василькова 11 січня 1826 року після полудня повсталі війська рушили в село Мотовилівку, куди прийшли до вечора. 12 січня в Мотовилівці полку було оголошено відпочинок. Це викликало невдоволення солдатів, що вимагали швидких дій. Однак сили повстанців (близько 1000) не зростали, бо інші військові підрозділи і селяни відмовилися їх підтримати. 12 січня 1826 року Чернігівський полкнамагався дістатися до Житомира для з'єднання з іншими полками, де служили члени Південного товариства декабристів. Проте поблизу села Ковалівки він був розбитий лояльними цареві частинами (загін генерала Гейсмара). Близько 50 повстанців було вбито. Після повстання Чернігівського полку заарештовано й віддано під суд 869 солдат і 5 офіцерів.^[2] С. Муравйова-Апостола і Бестужева-Рюміна повішено, близько 100 заслано на каторгу до Сибіру, а Чернігівський 29-й піхотний полк розформовано і переведено в армію, діючу на Кавказі.

Товариство об'єднаних слов'ян — таємна революційна організація, заснована на поч. 1823 у Звягелі (Новограді-Волинському) офіцерами братами П. і А.Борисовими і польським революціонером Люблінським Юліаном Казимировичем. Товариство об'єднаних слов'ян гуртувало кількадесят членів (як вважає Нечкіна, загальна чисельність Товариство об'єднаних слов'ян досягла 51 людини)^[1], переважно офіцерів молодших рангів частин, які були розташовані на Волині йКиївщині, а також місцевих нижчих урядовців. У числі перших, прийнятих до Товариства з'єднаних слов'ян в 1823 році, були Бечаснов Володимир Олександрович і Горбачевський Іван Іванович, прапорщики 8 артилерійської бригади, і чиновник Іванов Ілля Іванович, згодом секретар Товариства об'єднаних слов'ян. ^[2]Більшість членів були українці: П. і А. Борисови, Горбачевський Іван Іванович, Андрієвич Яків Максимович, Громницький Петро Федорович, Драгоманов Яків Акимович, Лісовський Микола Федорович, Сухінов Іван Іванович, Шимков Іван Федорович, Тютчев Олексій Іванович та інші. Керівником Товариства був Петро Борисов, а ідеологами Люблінський Юліан Казимирович та Горбачевський Іван Іванович.

Основним завданням Товариства об'єднаних слов'ян було визволення слов'ян з-під чужої влади, ліквідація монархічного устрою, примирення між словʼянськими народами і створення федеративного союзу словʼянських республік з дем. ладом, кожна з яких мала самостійно організувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувано також українців ібілорусів), поляки, угорці (слов'яни на Угорщині), богемці, хорвати, дальматинці,серби і моравці. Соціальна програма Товариства об'єднаних слов'ян передбачала звільнення селян з кріпацтва, рівність усіх громадян, зменшення класових різниць тощо. Товариство об'єднаних слов'ян вважало за потрібне підготувати до революції весь народ, а не лише військо.

Ідеологічні засади і політична програма Товариства об'єднаних слов'ян були зформульовані у присязі і катехизисі (17 правил). У вересні 1825 Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Півд. Товариством (декабристів), зберігаючи свою програму й окрему управу. Під час повстання Чернігівського полку в Трилісах наКиївщині (10 — 15. 1. 1826) члени Товариства об'єднаних слов'ян були найактивнішими його учасниками. Більшість з них були заслані на каторгу в Сибір. Ідеї Товариства об'єднаних слов'ян мали вплив на Кирило-Мефодіївське Братство.

В роздумах про історичні долі Росії, її історії, її сьогодення та майбутнє народилися дві найважливіші ідейних течії 40-х рр. ХІХ ст.: західництво і слов'янофільство. Представниками слов'янофілів були И.В.Кириевский, А.С.Хомяков, Ю.Ф.Сарматин, К.А.Аксаков і ще. Представниками слов'янофілів були П.В.Анненков, В.П.Боткин, А.И.Гончаров, И.С.Тургенев, П.А.Чаадаев та інших. З запитань до ним примикали О.І.Герцен і В.Г.Белинский.

І західники, і слов'янофіли були гарячими патріотами, панувала тверда переконаність у велику майбутнє своєї Батьківщини, різко критикували миколаївську Россию.

Особливо різко слов'янофіли і західники виступали проти кріпацтва. Причому західники – Герцен, Грановський та інших. підкреслювали, що кріпосне право – лише одна з проявів того сваволі, який пронизував все життя Росії. Адже й «освічене меншість» страждало від безмежного деспотизму, також було до «фортеці» при владі, у самодержавно-бюрократического строя.

Сходячись в критиці російської дійсності, західники і слов'янофіли різко розходилися в пошуках шляхів розвитку. Слов'янофіли, відкидаючи сучасну їм Росію, з ще більшою відразою дивилися на сучасну Європу. На думку, західний світ зжив себе майбутнього не имеет.

Слов'янофіли відстоювали історичну самобутність же Росії та виділяли їх у окремий світ, протистоїть Заходу з особливостей російської історії, російської релігійності, російського стереотипу поведінки. Найбільшою цінністю вважали слов'янофіли православну релігію, конфронтуючу раціоналістичному католицизму. Наприклад, А.С.Хомяков писав, що Росія покликана стати на центрі світової цивілізації, хоче немає тому, щоб бути багатющої чи могутньої країною, а до того що, щоб стати «самим християнським із усіх людських товариств». Особливу увагу слов'янофіли приділяли селі, вважаючи, що селянство містить у собі основи високої моральності, що не зіпсовано цивілізацією. Велику моральну цінність бачили слов'янофіли в сільської громаді з її сходками, приймають одностайні рішення, з її традиційної справедливістю відповідно до звичаями і совестью.

Слов'янофіли вважали, що з російських особливе ставлення до влади. Народ жив, як в «договорі» з громадянської системою: ми – общинники, ми своє життя, ви – влада, ви своя життя. К.Аксаков писав, що має дорадчим голосом, силою суспільної думки, проте декларація про прийняття остаточних рішень належить монарху. Прикладом що така відносин можуть бути відносини між земським собором і царем під час Московського держави, що дозволило Росії жити на світі без потрясінь та революційних переворотів типу Великою французькою революції. «Спотворення» у російській історії слов'янофіли пов'язували з діяльністю Петра Великого, який «прорубав вікно до Європи» і тим самим порушив угоду, рівновагу у країни, збив її з накресленого Богом пути.

Слов'янофілів часто належать до політичної реакції через те, що й вчення містить три принципу «офіційної народності»: православ'я, самодержавство, народність. Проте слід відзначити, що слов'янофіли старшого покоління витлумачили цих принципів дуже своєрідно: під православ'ям усвідомлювали вільне співтовариство віруючих християн, а самодержавне держава розглядали як зовнішню форму, яка дає можливість народу присвятити себе пошукам «внутрішньої правди». У цьому слов'янофіли захищали самодержавство і надавали великого значення справі політичної свободи. У той самий час були переконаними демократами, прибічниками духовної свободи творчої особистості. Коли 1855 р. На престол вступив Олександра Другого, К.Аксаков представив йому «Записку про внутрішній стані Росії», у якій дорікав уряд у придушенні моральної свободи, що привів його до деградації нації. Крайні заходи, вказував він, можуть прийняти лише зробити на народі популярної ідею політичної волі народів і породити прагнення до її досягненню революційним шляхом. Заради запобігання як і небезпеки Аксаков радив царю дарувати свободу думки й, і навіть повернути до життя практику скликання земських соборів. Ідеї уявлення народу цивільних свобод, скасування кріпацтва займали важливе місце у роботах слов'янофілів. Тому не дивно, що цензура часто піддавала їх переслідувань, заважала вільно висловлювати свої мысли.

Західники на відміну від слов'янофілів російську самобутність оцінювали як відсталість. З погляду західників, Росія, як і інших слов'янських народів, довгий час була хіба що поза історією. Головну заслугу Петра I вбачали у цьому, що він прискорив процес переходу від відсталості до цивілізації. Реформи Петра для західників – початок входження Росії у всесвітню историю.

У той самий короткий час вони розуміли, що вони Петра пов'язані з багатьма витратами. Витоки більшості самих огидних чорт сучасного йому деспотизму Герцен бачив у тому кривавому насильство, яким супроводжувалися петровські реформи. Західники підкреслювали, що Росія та Західна Європа йдуть однаковим історичним шляхом. Тож повинна запозичати досвід Європи. Найважливішу завдання вбачали в тому, аби домогтися звільнення особи і створювати державу й суспільство, щоб забезпечити цю свободу. Силою, здібності стати двигуном прогресу, західники вважали «освічене меньшинство».

За всіх різному оцінці розвитку Росії західники і слов'янофіли мали схожі позиції. І всі та інші виступали проти кріпацтва, під час визволення селян з землею, за введення у країні політичних свобод, обмеження самодержавної влади. Єднало їхнє співчуття також і негативний ставлення до революції; вони виступали за реформістський шлях розв'язання основних соціальних питань Росії. У процесі підготовки селянської реформи 1861 р. Слов'янофіли і західники увійшли до єдиний табір лібералізму. Суперечки західників і слов'янофілів мали велике значення у розвиток общественно-буржуазной ідеології, яка виникла у дворянській середовищі під впливом кризи феодально-кріпосницької системи хозяйства.

Ліберальні ідеї західників і слов'янофілів пустили глибоке коріння у російському світі початку й надали серйозний вплив ми такі покоління людей, що шукали для Росії шляху майбутнє. Їх ідеї хто продовжує жити і сьогодні у суперечках у тому, чим є Росія – країною, якої уготована месіанська роль центру християнства, третього Риму, чи країною, яка є частиною всього людства, частиною Європи, що є частиною людства, частиною Європи, що йде всесвітньо-історичного розвитку.