11.3. Форми реалізації кримінальної відповідальності

Реалізація кримінальної відповідальності означає, що після виникнення кримінально-правових відносин права та обов’язки суб’єктів цих відносин мають бути втілені у життя відповідно до приписів КК. Цьому передують складні фактичні відносини між суб’єктами, спрямовані на встановлення характеру і меж взаємних прав і обов’язків та здійснювані у певній процесуальній формі. Після уточнення змісту й обсягу прав і обов’язків суб’єктів кримінальна відповідальність особи, яка вчинила злочин, знаходить своє об’єктивне втілення в тих чи інших кримінально-правових засобах впливу, що обираються судом. Ці засоби у їх різних проявах складають форми реалізації кримінальної відповідальності.

Форма (лат. forma) – насамперед зовнішній обрис, зовнішній вид предмета, зовнішнє вираження якого-небудь змісту, а також порядок протікання процесу на відміну від його “аморфного” матеріалу (матерії), змісту або вмісту.

Тобто, говорячи про форми реалізації кримінальної відповідальності, ми маємо на увазі порядок втілення у життя кримінально-правового впливу як реакції держави на вчинений злочин, що знаходить свій вияв у засудженні конкретної особи, визнаної винною у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння, а також у передбачених КК України обмеженнях особистого, майнового або іншого характеру, чітко визначених обвинувальним вироком суду.

Практично всі вчені визнають, що формами кримінальної відповідальності є: 1) кримінальна відповідальність, що не пов’язана з призначенням винному покарання; 2) кримінальна відповідаль­ність, що пов’язана з призначенням покарання, але без його реального відбування; 3) кримінальна відповідальність, що пов’язана з відбуванням призначеного покарання¹.

П. Л. Фріс з цього приводу зазначає, що основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку (розміру) покарання, яке особою відбувається реально; другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відпові­дальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування; третя форма – засудження винного без призначення покарання із одночасним звільненням його від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК².

Така позиція щодо віднесення однієї форми до основної, а іншої – до другої за поширеністю взагалі не відповідає дійсності, оскільки судова статистика свідчить про поширеність саме звільнення від відбування покарання осіб, які вчинили злочини. Тому коректнішим було б, на наш погляд, цю форму реалізації кримінальної відповідальності називати більш ефективною на сучасному етапі розвитку держави, але ніяк не основною.

Не можна погодитися і з точкою зору, висловленою деякими вченими щодо віднесення до форм реалізації кримінальної відповідальності – «притягнення особи до кримінальної відповідальності» та «примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»³. Це пов’язано з тим, що притягнення особи до кримінальної відповідальності є кримінально-процесуальним забезпеченням майбутньої її реалізації, але не її формою. Притягнути до кримінальної відповідальності можна лише при винесенні обвинувального вироку¹, а процесуальний порядок формування підстави кримінальної відповідальності регулюється не законом про кримінальну відповідальність, а кримінально-процесуальним законодавством і відбувається в межах кримінально-процесуальних відносин. Що ж стосується примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, то це питання нами розглядалося на монографічному рівні².

Якщо проаналізувати позиції вчених з означеної проблематики, то таку різнополярність поглядів частково можна пояснити відсутністю у КК України визначення центрального поняття законодавства про кримінальну відповідальність – кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Насправді це виглядає як парадокс, оскільки Закон України, який має назву «Закон про кримінальну відповідальність» не містить визначення поняття такої відповідальності. Виникає питання – а про що закон?

На теренах колишнього Радянського Союзу лише КК Республіки Білорусь законодавчо закріплює положення про кримінальну відповідальність та про її реалізацію. Так, стаття 46 цього Кодексу називає всі види реалізації кримінальної відповідальності³, відповідно до якої кримінальна відповідальність реалізується через засудження: 1) із застосуванням призначеного покарання; 2) з відстрочкою виконання призначеного покарання; 3) з умовним незастосуванням призначеного покарання; 4) без призначення покарання; 5) із застосуванням щодо неповнолітніх примусових заходів виховного характеру.

Однак, розглянуті види відповідальності не є формами її реалізації.

З курсу логіки нам відомо, що логічний поділ понять припускає дотримання низки необхідних правил. Таким правилами є: 1) поділ має бути співрозмірним, тобто загальний обсяг членів поділу повинен дорівнювати обсягу поділеного родового поняття; 2) при кожному акті поділу необхідно застосовувати лише одну підставу; 3) члени поділу повинні взаємовиключати один одного; 4) поділ повинен бути послідовним, тобто поділене поняття повинно являти собою найближчий рід для членів першого поділу, а члени поділу повинні бути безпосередніми видами поділеного поняття. Не можна переходити до підвидів, минаючи безпосередні видові поняття¹.

У зв’язку з цим, слід погодитися з точкою зору Р. Р. Галіакбарова, який вважає, що будь-яка класифікація може бути побудована за єдиною загальною підставою поділу її структурних елементів². Дійсно, ця підстава поділу є неодмінною умовою наукової класифікації. На думку І. В. Хоменка, класифікація – це багатоступеневий, послідовний поділ обсягу поняття з метою систематизації, поглиблення і отримання нових знань стосовно членів поділу. Результатом класифікації є система співпорядкованих понять: подільне поняття є родом, а нові поняття (члени поділу) є видами цього роду, видами видів тощо³.

Завдання класифікації форм реалізації кримінальної відповідальності, на нашу думку, полягає у відображенні порядку протікання однорідного процесу втілення у життя кримінально-правового впливу як реакції держави на вчинений злочин. Тому, беручи за підставу класифікації критерій – призначення покарання, нами пропонуються такі форми реалізації кримінальної відповідальності: 1) кримінальна відповідальність, що не пов’язана з призначенням винному покарання, а отже без судимості; 2) кримінальна відповідальність, що пов’язана з призначенням покарання та судимістю. Остання має два види: а) кримінальна відповідальність, що пов’язана з призначенням покарання, але без його реального відбування; б) кримінальна відповідальність, що пов’язана з реальним відбуванням призначеного покарання.

Самою дієвою формою реалізації кримінальної відповідальності є покарання. Вона полягає у тому, що відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне винне діяння, передбачене КК, суд виносить обвинувальний вирок, у якому вчинене діяння одержує від імені держави негативну правову оцінку (визнається злочином), а підсудна особа, визнана винною у його вчиненні, засуджується та їй призначається покарання як найрепресивніший засіб кримінально-правового впливу. Відбуття призначеного покарання (як повне, так і часткове) тягне за собою специфічний правовий наслідок у вигляді судимості. У цій (і тільки в цій) формі реалізації кримінальна відповідальність складається з усіх чотирьох своїх елементів: 1) обов’язку особи, яка вчинила злочин, дати звіт за вчинене перед державою в особі суду; 2) із висловленої у судовому вироку негативної оцінки вчиненого діяння і засудження особи, яка його вчинила; 3) із призначеного винній особі покарання; 4) судимості як правового наслідку відбування покарання. Кримінальна відповідальність, реалізована в цій формі, припиняється після погашення (зняття) судимості.

Різновидом розглядуваної форми реалізації кримінальної відповідальності є призначення покарання із звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75, 79 і 104 КК) та безумовним звільненням від відбування покарання (ст. 80 і 106 КК). У цих випадках кримінальна відповідальність припиняється (закінчується) після закінчення іспитового строку або після остаточного спливу з дня набрання чинності обвинувальним вироком певних строків.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження без призначення покарання (ч. 4 ст. 74 та ч. 1 ст. 105 КК). У разі застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру кримінальна відповідальність складається з трьох її елементів. Останній елемент кримінальної відповідальності – судимість – у цьому випадку відсутній. Примусові заходи виховного характеру є видом реалізації кримінальної відповідальності лише в тому разі, якщо вони застосовуються замість покарання на підставі обвинувального вироку суду. Якщо ж суд застосовує їх до неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, при звільненні від кримінальної відповідальності або до неповнолітнього, який до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинив суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК (ч.ч. 1 і 2 ст. 97 КК), то видом реалізації кримінальної відповідальності вони не є. Кримінальна відповідальність при її реалізації у вигляді примусових заходів виховного характеру закінчується з реальним виконанням таких заходів.

Таким чином, формами реалізації кримінальної відповідальності є порядок втілення у життя кримінально-правового впливу як реакції держави на вчинений злочин, що знаходить свій вияв у державному засудженні конкретної особи, визнаної винною у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння, а також у передбачених КК України обмеженнях особистого, майнового або іншого характеру, чітко визначених обвинувальним вироком суду. КК визначає дві форми реалізації кримінальної відповідальності: 1) кримінальна відповідальність, що не пов’язана з призначенням винному покарання; 2) кримінальна відповідальність, що пов’язана з призначенням покарання.