Французька школа

На відміну від Італії у Франції вважали, що облік – це економічна наука.

Ціль обліку – вивчення ефективності функціонування кожного об'єкта підприємства: машини, поля, товару і т.п.

Рахунки поділялися на:

Внутрішні – рахунки об'єктів підприємства. Автор називає їх не матеріальними, а результатними рахунками експлуатації об'єктів;

Зовнішні – рахунки кореспондентів

Представники французької школи відокремили облікові ідеї від вузьких практичних знань. Наука повинна вивчати зміст реальних процесів, що протікають, а практика займатися вибором форм регістрів і звітів, розробкою типових прийомів і методів реєстрації.

У цьому зв'язку було виділено три функції обліку:

1. Рахівничу –розробка облікової логіки, класифікація об'єктів;

2. Соціальну – зіставлення класових інтересів;

3. Економічну – як за допомогою облікової інформації здійснювати управління господарством.

Французи створили навчання про перманентність інвентарю, відповідно до якого необхідно всі цінності обліковувати тільки по собівартості і безупинно обчислювати фінансовий результат (щоденний баланс).

Доходом вважалося тільки надходження грошових коштів. Наприклад, сума товарів, відвантажених покупцеві, але не оплачених не є доходом. Немає грошей – немає прибутку.

Франція вважається батьківщиною макрообліку. П.Ж. Прудон і Р.П. Коффі вважали, що бухгалтерський облік - це частина політичної економії. Він надає інформацію про економічний стан усієї країни.

Німецька школа

Німецька школа поєднувала вчених-бухгалтерів Німеччини, Австро-Угорщині і німецькомовної частини Швейцарії.

У роботах німецьких учених велике значення приділялося процедурним питанням, конструюванню форм рахівництва, послідовності записів. Якщо в Італії в основі обліку стояла юриспруденція, у Франції – політекономія, то в Німеччині – математика. Усі господарські операції відображалися у виді математичних формул.

Основною метою обліку була розробка найбільш досконалих облікових процедур. Тому й основний напрямок німецької школи був названий процедурним.

Процедурний аспект німецької школи, вивчаючи облік у виді математичних формул, сприяв розвиткові обчислювальної техніки, створенню карткових форм обліку, поширенню математичних і статистичних методів, уніфікації Плану рахунків.

Основною відмінністю німецької школи від італійської і французької було вивчення бухгалтерського обліку від балансу до рахунків.

Наприкінці 19- поч. 20 ст. виник новий напрямок – балансоведення, автором якого є І. Шер. В основі балансу лежить рівняння капіталу

К = А - П

Метою обліку Шер І. визначав виведення чистого майна, тобто розрахунок капіталу. Отже, баланс виступав засобом визначення майна.

Усі рахунки стосовно балансу були поділені на активні і пасивні. Дебет активного рахунка означало збільшення, пасивного – зменшення і навпаки. Кожному рахункові зіставлялася окрема стаття балансу.

Німецькими юристами були розроблені вимоги до балансу:

1. Точність – ступінь точності залежить від думки юристів і членів правління;

2. Повнота – відповідно до даної вимоги капітал у балансі повинний відбивати не по номінальної, а по фактично внесеній сумі. Різниця показувалася в активі як дебіторська заборгованість;

3. Ясність. Існувало два трактування даної вимоги: суб'єктивна ясність - баланс повинний бути зрозумілий для фахівця й об'єктивна – для будь-якої грамотної людини

4. Правдивість – баланс повинний бути складений відповідно до вимог закону на підставі первинних документів

5. Наступність – зовнішня – збереження структури балансу і внутрішня – принципів оцінки статей балансу

6. Єдність балансу – баланс центра повинний включати результати балансів філій.

Для німецької школи характерна оцінка по продажній вартості. Тобто передбачалася мнима ліквідація підприємства й оцінка майна по поточних ринкових цінах.

Однак були прихильники і бухгалтерського номіналізму – оцінки по собівартості. Вони називали її чисто бухгалтерського, позбавленого суб'єктивізму.

Оцінка по собівартості не одержала широкого поширення, тому що робила непорівнянними цінності і приводила до заниження прибутків.