Тема 7. Мистецтво спілкування в сім’ї. Сімейні конфлікти та основні способи їх уникнення План

1. Особливості спілкування. Типи батьківського спілкування.

2. Етика та культура сімейних взаємин.

3. Правила подружнього щастя від Дейлі Карнегі.

4. Сімейні конфлікти:основні причини та специфіка.

5. Модель iдеального чоловiка та iдеальної дружини.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Мовленнєва комунікація: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004.

2. Зубенко Л. Г., Немцов В. Д. Культура ділового спілкування: Навч. ф посібник. — К.: ЕксОб, 2002. — 200 с.

3. Макарчук С.А. Етнографія України: Навчальний посібник.– Львів.: "Світ",2004.

4. Прибутько П.С. Конфліктологія: Навчальний посібник.–К.: ТОВ "КНТ",2010.–136 с.

5. http://galaxy.astron.kharkov.ua

1. Особливості спілкування. Типи батьківського спілкування.

Як відомо, взаємини з людьми можуть обмежуватися посмішкою, кивком голови та іншим жестом, але найчастіше - це привітання, а далі - жвава розмова або поважна бесіда. Якщо художники мислять образами, музиканти - звуками, учені - почуттями, то всі разом, а з ними і решта людства, послуговуються мовою, словом як основним засобом вияву наших думок.

За сутністю, спілкування — це процес взаємозв'язку і взаємодії суспільних суб'єктів (класів, груп, особистостей), в якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, вміннями і навичками, а також результатами діяльності.[1]Спілкування — одна з необхідних і загальних умов формування та розвитку суспільства й особистості.

У процесі спілкування передається і засвоюється соціальний досвід, відбувається зміна структури і сутності суб'єктів, що взаємодіють, формуються конкретно-історичні типи особистостей і вся різноманітність людських індивідуальностей, соціалізується особистість.

Спілкування виражає не лише суспільну, а й особисту необхідність індивідів один для одного в процесі суспільного відтворення самої людини в усьому багатстві її особистих здібностей, потреб, цінностей та інших характеристик. У спілкуванні відбувається процес формування особистості, її свідомості та самосвідомості.

Для однієї людини інша людина — партнер у спілкуванні і водночас найважливіший стимулятор власного розвитку, ціль і об'єкт діяльності. Тому спілкування є умовою формування людини як соціальної істоти, здатної до спільного життя із собі подібними. У спілкуванні індивід не лише отримує раціональну інформацію, формує способи розумової діяльності, а й за допомогою наслідування і переймання, співпереживання та ідентифікації засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки1.

Спілкування насамперед виявляється в єдності п'яти його сторін: міжособистісної, когнітивної, комунікативно-інформаційної, емотивної та когнітивної.[1]

Міжособистісна сторона спілкування відображає взаємодію людини з безпосереднім оточенням: з іншими людьми і тими спільнотами, з якими пов'язане її життя, — сім'єю, професійною групою, які формують у неї певні культурно-історичні та професійні норми поведінки і діяльності. Разом із цими нормами поведінки людина засвоює національно-етнічні, соціально-вікові, емоційно-етичні та інші еталони і стереотипи спілкування.

Когнітивна сторона спілкування спрямована на пізнання співрозмовника, пошук відповіді про те, хто він і чого можна очікувати від нього. Вона охоплює не лише пізнання іншої людини, а й самопізнання. В результаті у процесі спілкування формуються образи-уявлення про себе і партнерів, які регулюють цей процес.

Комунікативно-інформаційна сторона спілкування передбачає обмін між людьми різними уявленнями, ідеями, інтересами, почуттями, настановами тощо.

Емотивна (фр. emotion — збуджувати, хвилювати) сторона спілкування пов'язана з функціонуванням емоцій та почуттів, настроїв в особистих контактах партнерів. Вони виявляються у виразних рухах суб'єктів спілкування, їх діях, вчинках, поведінці. Через них виражаються взаємні відносини, які стають своєрідним соціально-психологічним фоном взаємодії, зумовлюючи більший чи менший успіх спільної діяльності.

Конативна (поведінкова) сторона спілкування слугує цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх суперечностей у позиціях партнерів. Вона забезпечує керівний вплив на особистість у всіх процесах життєдіяльності, розкриває прагнення людини до тих чи інших цінностей, виражає спонукальні сили людини, регулює взаємовідносини у спільній діяльності.

Є такі види спілкування:[1]

— міжособистісне, що пов'язане з безпосередніми контактами людей у групах або парах, постійних за складом учасників;

— міжперсональне, учасниками якого є конкретні особистості, що володіють спеціальними індивідуальними якостями, які розкриваються у процесі спілкування та організації спільних дій;

— довірливе, під час якого передається особливо значуща інформація; довірливість — суттєва ознака всіх видів спілкування (крім конфліктного), оскільки без довіри не можна проводити переговори, вирішувати інтимні питання;

— конфліктне, що характеризується взаємним протистоянням людей, висловленням незадоволення і недовіри;

— особисте — обмін неофіційною інформацією;

— ділове — процес взаємодії людей, що виконують спільні обов'язки або залучені до однієї і тієї самої діяльності;

— пряме (безпосереднє) — історично перша форма спілкування людей один з одним, на основі якого в пізніші періоди розвитку цивілізації виникають різні види опосередкованого спілкування;

— опосередковане — взаємодія за допомогою додаткових засобів (письма, аудіо-відеотехніки).

Залежно від характеру відносин уся різноманітність спілкування включає такі типи:[1]

Імперативне (лат. imperatives — владний) спілкування — авторитарна, директивна форма взаємодії з партнером з метою досягнення контролю над його поведінкою, настановами і думками, змушування його до певних дій або рішень. Партнер у цьому випадку є пасивною стороною. Кінцева неприхована ціль такого спілкування — підкорення партнера, для чого як засоби використовуються накази, розпорядження і вимоги.

Імперативне спілкування достатньо ефективно використовується в таких сферах відносин, як "начальник — підлеглий", військові статутні відносини, робота за екстремальних умов і надзвичайних обставин. Однак застосування такого типу спілкування є неприйнятним в інтимно-особистісних, подружніх стосунках, контактах між дітьми і батьками, у системі педагогічних відносин.

Маніпулятивне спілкування— форма міжособистісної взаємодії, за якої вплив на партнера з метою досягнення своїх намірів справляється приховано. Разом із тим маніпуляція передбачає об'єктивне сприйняття партнера по спілкуванню, а прихованим є намагання домогтися контролю над поведінкою і думками іншої людини.

Типи батьківського спілкування:[2]

«Прийняття – нехтування»

На одному полюсі: батьки сприймають свою дитину поганою, непристосованою, негідною, невдахою. Вони не довіряють дитині, не поважають її. Батьки приписують дитині злу волю, песимістично оцінюють її життєву перспективу. Їм здається, що дитина не досягне успіху в житті через свої погані здібності, невеликий розум. Здебільшого батько (мати) відчуває до дитини злість, роздратування, кривду.

На іншому полюсі: батькам подобається дитина така, яка вона є. Батьки поважають індивідуальність дитини схвалюють її поведінку, симпатизують їй, поділяють її інтереси і плани.

«Симбіоз»

Цей тип віддзеркалює міжособистісну дистанцію у спілкуванні з дитиною. Змістовно він може бути описаний так: батьки відчувають себе з дитиною одним цілим, повністю поглинуті нею! Дитина знаходиться у центрі уваги та інтересів батьків. Батьки намагаються задовольнити всі потреби дитини, відгородити її від труднощів та неприємностей життя. Батьки постійно відчувають тривогу за дитину, вона здається їм маленькою та беззахисною. Тривога батьків збільшується, коли дитина починає автономізуватися, оскільки з власної волі батько (мати) ніколи не надасть дитині самостійності.

На другому полюсі – батьки відчувають дитину чужою, сторонньою людиною, не цікавляться її турботами, надають самостійність аж до бездоглядності.

«Авторитарна гіперсоціалізація»

Відображає форма та напрям контролю за поведінкою дитини. Батьки вимагають від дитини безапеляційної слухняності та дисципліни. Вони намагаються нав’язати дитині свою волю у всьому, не в змозі стати на точку зору дитини. За прояви свавілля дитину сувору карають. Батьки прискіпливо стежать за соціальними досягненнями дитини та вимагають, щоб дитина стала соціально успішною. При цьому батько (мати) добре знає свою дитину, її індивідуальні особливості, думки, почуття.

«Кооперація»

Заснований на демократичних принципах виховання і кооперативних установках у спілкуванні. Його зміст розкривається так: батьки зацікавлені у справах та планах дитини. Намагаються допомогти їй у всьому, співчувають їй, високо оцінюють інтелектуальні та творчі здібності дитини, відчувають гордість за неї. Батьки довіряють дитині, намагаються зрозуміти її точку зору. Вони заохочують ініціативу та самостійність дитини, надають їй розумну автономію, довіряють їй, намагаються бути на рівних з дитиною, стати на її точку зору в суперечках.