Лекція № 10

Доказування і докази в цивільному процесі

Як суд встановлює об’єктивну істину?

Для вчинення правосуддя суд має розібратися у тому, які відносини виникли між сторонами спору, та яке саме порушення цих відносин, а з ним і суб’єктивних прав позивача сталося. Іншими словами, перш, ніж приймати рішення, суд має встановити об’єктивну істину у справі. Саме у результаті встановлення об’єктивної істини судове рішення набуває такої важливої та необхідної для нього ознаки, як обґрунтованість. Таке рішення стає обґрунтованим. А якщо до цієї об’єктивної істини суд ще й правильно застосує матеріальне право, тобто вирішить спір відповідно до закону, таке судове рішення набуде другої своєї обов’язкової ознаки: воно стане законним.

Тема цієї лекції стосується саме обґрунтованості рішення, встановлення об’єктивної істини у справі.

Об’єктивну істину має встановити суд, тобто реальні фізичні люди, наділені повноваженнями суддів, які свідками чи очевидцями тієї самої об’єктивної істини не були, але їх професійний обов’язок полягає у тому, що вони мають «докопатися» до цієї істини, побачити її у своїй свідомості, відчути її. Цей процес можна вважати завершеним, а об’єктивну істину – встановленою, коли у свідомості судді, як на аркуші паперу, відобразилася об’єктивна картина подій, яку йому доносять усі учасники процесу, включаючи сторони, свідків, експертів та ін. Ці учасники процесу у своїй свідомості вже мають таку картину (хто – повністю, а хто – частково) і вчиняють дії, спрямовані на те, щоб ця картина відобразилася у свідомості судді. Коли це станеться, то ухвалене судом рішення буде найбажанішим для тієї сторони, об’єктивна істина, відображена у свідомості якої, якнайбільше співпадає з об’єктивною істиною, що відобразилася у свідомості судді.

Об’єктивна істина – це певна сукупність реальних фактів, подій та обставин. Це як картина із пазлів, кожен з яких є певним фактом. Для того, щоб картина була повною, необхідно мати усі пазли, та розкласти їх у відповідному порядку. Інакше об’єктивна істина буде неповною, тобто її не буде, або ж спотвореною, тобто необ’єктивною.

Кожен такий пазл має потрапити у свідомість судді із свідомості носія цієї інформації якимось шляхом, за допомогою якогось «засобу пересування». Без цього «засобу пересування» пазл залишиться там, де він і був, і не зможе прийняти участі у формуванні тієї цілісної картини, що має відобразитися у свідомості судді. Тобто, для того, щоб пазл став частиною такої картини, йому мало бути пазлом, він має бути оснащений ще певним «засобом досягнення» тої свідомості судді. І лише у сукупності пазла і засобу його доставки у свідомість судді, він стає частиною картини, що відображає об’єктивну істину саме у свідомості судді. Інакше цей пазл туди не доїде.

Так само й доказ у справі, яка розглядається в суді: ним є не лише якийсь об’єктивний факт, а й засіб, за допомогою якого цей факт знайшов своє відображення у судовій справі. І цей засіб має назву засобу доказування. А доказ – це такий факт і засіб доказування у сукупності. Якщо факт є суттю доказу, то засіб доказування є його процесуальною формою.

Доказами в цивільному судочинстві вважаються одержувані за допомогою передбачених у законі і допустимих засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Цивільний процесуальний кодекс України виділяє шість таких засобів доказування: пояснення сторін, показання свідків, висновки експертів, письмові докази і речові докази а також інформацію про фактичні дані, яка надається особами, що беруть участь у справі.