4.Публічне адміністрування як напрям наукових досліджень, сукупність знань, сфера діяльності та навчальна дисципліна.

Публічне адміністрування є мистецтвом і наукою. Публічне адміністрування - академічна дисципліна, що ви­вчає мистецтво і науку управління, що застосовується в публічно­му секторі. Як сфері дослідження публічному адмініструван­ню притаманна міждисциплінарна природа, оскільки воно містить у собі напрацювати політології, соціології, ділового адміністру­вання, психології, права, антропології, медицини, лісового госпо­дарства та інших галузевих наук. Публічне адмініструван­ня - міждисциплінарна академічна сфера, що базується на теорії та концепціях економіки, політичних наук, соціології, адміністра­тивного права, менеджменту.

Предметна область публічного управління окреслена ос­новними поняттями: держава, політика, публічне управління й влада. У зв'язку з цим теорія публічного управління є наукою політичною і правничою. Головне, що складає зміст теорії публічного управління як наукової дисципліни, - це вивчення найважливіших функцій держа­ви як інституту управління суспільством, закономірностей і прин­ципів їх реалізації, наукове обґрунтування державної політики як основи і системоутворюючого елементу управління.

Публічне адміністрування - це професія, покликана викори­стовувати унікальне мистецтво та науку управління для вирішен­ня проблем суспільства. Це професійна категорія, ос­кільки реалізується публічними службовцями, які працюють у пуб­лічних організаціях і виконують широке коло завдань.

5.Джерела ідей управління суспільством і країною. Формування та розвиток теорій управління суспільством і країною.

Управління як універсальна теорія існувало завжди, здійснюючи пошук своєї оптимальної форми. Вагомий внесок у становлення теорії державного управління внесли Арістотель, Платон, Сократ, Гуй Гу-Цзи, Хань Фей та інші мислителі.

На думку Арістотеля усе громадське життя укладалося в рамки політичного життя і ставилося на службу державі.

На думку Фоми Аквінського встановлена Богом влада несе людям добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого устрою управління країною. Запорукою ефективного управління є християнська покора.

У XVII ст. відбувається активний процес обґрунтування теорій природного права і суспільної угоди. Серед авторів: Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк та ін. Раціональне пояснення механізму управління країною та суспільством відбувається для забезпечення природного прагнення людини до свободи.

Державну владу Джамбатісто Віко називає природним явищем: ,,Хто не може керувати сам, повинен надати це право іншому... У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою”. Отже, природні схильності стають показником здатності управління як найвищого втілення свободи.

Необхідність наукового підходу до управління країною та суспільством висвітлюється в роботах Томаса Гоббса. Сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного управління, це – природна рівність людей, що уособлюється в рівності перед законом, справедливість як критерій ефективності управління суспільством.

У новоєвропейських державах трансформація управління країною та суспільством полягала у розмежуванні політичної та економічної стратифікації. Новоєвропейський етап становлення державного управління фундамент теорії правової держави, принципів її управління та його ціннісного виміру.

Перші спроби наукового обґрунтування державного управління були зроблені камералістами Австрії та Німеччини у XVII ст. Найвідомішим ученим-камералістом вважається Лоренц Штейн, праця якого ,,Теорія державного управління” поба­чила світ у 1866-1884 роках.

У 1887 р. професор Вудро Вільсон, поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він підкреслив, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Наприкінці XIX – початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели значні дослідження американської системи адміністративно-державного управління. Вони прагнули розробити модель бюрократії, яка б ,,працювала” у рамках демократичного суспільства.

Світове визнання здобула теорія ,,ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації” М. Вебера (1864—1924). На думку М. Вебера, можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій – бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління.

У 20-50-ті роки xx ст. найбільш відомими напрямами в теорії адміністративно-державного управління були ,,класична школа” і ,,школа людських стосунків”. Представниками ,,класиків” є А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. ,,Класична” школа сконцентрувала свої зусилля на вивченні організаційних структур, їх ієрархії, взаємодії інформаційних потоків, статусу службовців різних рівнів, нормативного врегулювання всіх аспектів діяльності органу управління.

В 30-ті роки xx ст. виникла школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.

В европейських країнах державне управління ґрунтується на традиціях статутного права, яке вводить його у площину юридичної науки і практики. Державне управління в європейському підході – це підгалузь права. Особливістю є орієнтація на законодавство та погляди французьких і німецьких науковців та практиків. У Франції одним із перших, хто вжив термін ,,державне управління” був Александр Франсуа Вів’єн, він протиставив науку державного управління адміністративному праву, вичленувавши її з останнього, що стало новим підходом на той час. За німецького підходу завдання і функції державного управління також випливають із правових норм. Отже, державне управління – явище універсальне і притаманне всім країнам. Однак його розуміння в різних країнах є неоднаковим і різниться між собою.