1. Основні підходи до розуміння публічного адміністрування та його еволюція.

Узагальнення підходів науковців дає змогу виокремити такі складові змісту публічного адміністрування:

1. одночасні процеси формування політики й керування у рамках певного політичного курсу;

2. розгляд у сфері державного життя закону, його реалізація і перегляд; ухвалення постанов із приводу тих питань цієї сфери, які підпорядковані органам державної влади;

3. заходи щодо організації, кадрів, політики та інші, що є сут­тєвими для ефективного виконання цивільних функцій, приписа­них для виконавчих органів влади;

4. формування, впровадження, оцінювання та модифікація публічної політики;

5. процес управління, що здійснюється під контролем політич­ного керівника;

6. діяльність щодо збирання та обробки інформації (статис­тика), контролю виконання бюджету, підготовки проектів законів, проведення законних урядових заходів, виконання широких по­вноважень; від надання послуг населенню до аудиту, аналізу, діяльності урядових агенцій.

Аналіз цих підходів підтверджує, що публічне адміністрування охоплює сис­тему державної виконавчої влади і місцеве самоврядування і є діяльністю з формування, впровадження, оцінювання та модифі­кації публічної політики.

80-х років XIX ст. по 1920 р. – перший етап в розвитку теорії адміністративно-державного управління як самостійного наукового напряму.

1. Класична теорія менеджменту - публічне адміністрування.

У 1887 р. професор Вудро Вільсон поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він вважав, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Зміна політичного керівництва не має впливати на діяльність незмінюваного адміністративного апарату. Отже, завданням державної адміністрації проголошувалося оперативне і компетентне упровадження в життя рішень будь-якої групи політичних лідерів - «обранців нації». В. Вільсон розробив модель «адміністративної ефективності», запропонувавши використовувати в адміністративно-державному управлінні методи організації та управління в бізнесі, раціональні та діючі.

Наприкінці XIX - початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели дослідження американської системи адміністративно-державного управління.

Першим ученим, хто дав систематизований аналіз державної бюрократії і бюрократів, був німецький соціолог Макс Вебер. Модель ідеальної бюрократії – її використання показало, що лише завдяки чіткій управлінській

ієрархії та дотриманню жорстких правил не можна очікувати значного підвищення ефективності управління. “Формальна знеособленість” працівників та зосередженість на удосконаленні операцій їх роботи не дало змогу класичній теорії менеджменту максимально успішно вирішити проблему підвищення продуктивності праці.

1920. -1950 рр. – другий етап у розвитку теорії адміністративно-державного управління.

2. Неокласична (поведінкова) теорія менеджменту. Відповідно до теорії у центрі уваги перебуває людина, а не організаційна структура. Так, у державному секторі модель публічного адміністрування (“бюрократична модель”) трансформувалася у модель публічного управління (“ринкова модель”): акценти змістилися з виконання роботи згідно з інструкціями та чіткими правилами на роботу, що спрямована на надання якісних публічних послуг та досягнення ефективних результатів.

20—50-ті роки XX ст. – «класична школа» і «школа людських стосунків». Представники «класиків»: А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі. Метою класичної школи була розробка принципів адміністративно-державного управління.

30-ті рр. XX ст. – школа людських стосунків. Представники: М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. Вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.

3. Сучасна теорія менеджменту у державному секторі реалізувалася на практиці через модель нового публічного управління. Тут розглядають «організацію як відкриту систему, яка постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем, до якого має пристосуватися».

50-60-і роки – поведінковий чи біхевіористський підхід. Представники: Г. Саймон, Д. Смітцберг, Д. Істон. Автори прагнули подати досягнення сучасної соціальної психології та соціології як фундамент науки управління і пояснити реальне функціонування адміністративних служб через аналіз поведінки працюючих у них індивідів і груп. Головний постулат полягає в тому, що правильне застосування науки про поведінку сприятиме підвищенню ефективності праці як окремого службовця, так і системи адміністративно-державного управління в цілому.

З початку 60-х років – системний підхід. Представники: Д. Істон, Г. Алмонд, Т. Парсонс. Головна ідея системного підходу полягає у визнанні взаємозв'язків і взаємозалежності елементів, підсистем і всієї системи державного адміністрування із зовнішнім середовищем, тобто із суспільством у цілому.

70-і рр. XX ст. – ситуаційний підхід. Найбільш відомі теорії: концепція «м'якого мислення» і «організаційна кібернетика». Головна ідея ситуаційного підходу: аналіз ситуації, тобто конкретного набору обставин, що сильно впливають на деяку адміністративну організацію в деякий конкретний час.