Основні правила цитування

Цитування є неодмінним елементом тексту студентської наукової роботи. Цитата, як відомо, це точний уривок з якого-небудь іншого тексту, який включається у авторський. Цитата використовується для підтвердження або пояснення власних висновків, аргументації своїх положень або ж для спростування думки іншого дослідника. Є три основних способи наукового цитування – у формі прямої і непрямої мови та у формі вільного викладення. Цитата у формі прямої мови вводиться словами автора. Наприклад: Про необмежені духовні можливості народу М. А. Маркевич писав так: «Народ всюди народ, його висновки вірні й прості; він краще за всі характеристичні описи уявляє людей, вдачу й розум їх... влучним нарисом, двома словами, одним прислів’ям точно їх визначає».¹⁰

У формі непрямої мови цитата вводиться як підрядне речення. Це може бути закінчений невеликий текст чи речення або частина речення. У складне речення цитата вводиться словами автора або за допомогою вставних слів, що визначають належність цитованого тексту певному автору. Наприклад: Як відзначав В. Гумбольдт, «нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності і цільності свого характеру...»¹¹ Або ж: В. Гумбольдт відзначав, що «нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності і цільності свого характеру...»

У випадку цитувань у синтаксичних конструкціях, подібних останнім, лапки застосовують лише тоді, коли підкреслюють дослівність наведеного тексту. Коли цитата не є дослівною, тоді лапки не ставлять. Наприклад: За відомою думкою В. Гумбольдта, людині не дано пізнати форму мови в усій сукупності і цілісності характеру цієї форми.

Якщо той, хто цитує, вилучає із цитованого тексту якусь його частину, то така купюра позначається трьома крапками безпосередньо або ж, особливо коли купюра обсяжна, у кутових дужках таким чином: <^{. . .}>.

Коли той, хто цитує, вважає за необхідне виділити у цитованому тексті певне місце (скажімо, підкреслити якесь слово, виділити його курсивом чи жирним шрифтом тощо), то про це обов’язково треба повідомити. Це робиться, наприклад, так: В. Гумбольдт любив відзначати, що «нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності і цільності свого характеру...» [підкреслено нами. – N. N.] чи [підкреслено нами. – Авт.]. Наведені у такому випадку ініціали позначають ім’я (перша літера!) та прізвище того, хто цитує. Коли ж подібне виділення у тексті належить безпосередньо автору цитованого тексту, то варто зазначити так: [виділено автором. – N. N.]. Знову ж таки, ініціали тут мають належати тому, хто наводить цитату.

Досить часто буває так, що цитата безпосередньо наводиться із наукової роботи, яку написано іншою мовою, аніж текст, у якому ця цитата має фігурувати (наприклад, дипломна робота пишеться українською мовою, а цитована робота написана німецькою, причому українського перекладу не існує або ж він з погляду того, хто пише, не є досконалим і неточно передає потрібну думку). У такому разі цитату можна навести мовою оригіналу, а у примітці навести переклад. Звичайно, можна дати цитату і безпосередньо у перекладі. Але в обох випадках у разі власного перекладу потрібно про це повідомити таким, наприклад, чином: [переклад наш. – N. N.].

У науковому творі цитування може мати і “прихований” характер. Це значить, що цитата органічно вводиться в текст без усякого попереднього нагадування про цитованого автора. При цьому вона може бути у відповідних межах взята в лапки, які сигналізують про належність цього місця комусь іншому і дослівність цитування. Але можна обійтись і без лапок і викласти цитату своїми словами. Головне – указати відповідним чином на цитованого автора.

У всіх випадках цитування провідним принципом є якомога ретельніше дотримання автентичності тієї думки одного автора, яку використовує інший автор, а також абсолютно точне бібліографічне посилання. Як спотворення чи викривлення цієї думки, так і неточність у бібліографічному посиланні є вираженням наукової некоректності й безтактовності.

У зв’язку з цим слід зупинитися ще на одному аспекті використання наукових результатів одного автора іншим. На жаль, трапляються і такі випадки, коли хтось переписує роботу або частину роботи одного автора й подає це як своє власне наукове досягнення. Таке явище має назву плагіат. Позначає це слово не що інше, як крадіжку інтелектуальної власності. Той, хто припускається такого хибного кроку, мусить бути свідомим того, що так роблять тільки морально нечисті люди. У науці дослідник, якого викрито у плагіаті, раз і назавжди втрачає свою наукову репутацію, йому перестають довіряти колеги. Щодо студентських наукових робіт, “виконаних” у такий спосіб, то вони не можуть бути зарахованими ні в якому разі.