Оформлення бібліографічних посилань

Бібліографічні посилання є таким неодмінним елементом студентського наукового дослідження, який пов’язує цитування у будь-якій його формі з тим місцем, із якого наведено цитату. Посилання дають можливість читачеві (наприклад рецензентові, опонентові, науковому керівнику) перевірити точність та достовірність цитат або якихось даних, запозичених із інших праць; розшукати в разі необхідності ці праці; ознайомитися з літературою за темою наукової праці, у тому числі й з тими роботами, у яких потрібне питання викладене більш ґрунтовно або у яких це питання висвітлено з іншої позиції.

Слід наголосити ще раз, що у наукових роботах посилання наводяться у всіх випадках прямого чи непрямого цитування або при використанні фактів, ідей, положень тощо не у вигляді цитати, а також при розгляді у тексті своєї роботи інших публікацій та при нагадуванні інших робіт.

Бібліографічні посилання можуть бути оформлені багатьма способами, але в межах однієї роботи вимагається дотримання лише одного із обраних способів.

Найбільш простий спосіб такий. Після цитати у круглих або прямих дужках ставиться умовне позначення цитованого твору і указується сторінка, на якій знаходиться цитоване місце. Умовним позначенням може бути, наприклад, номер цитованого твору, під яким цей твір знаходиться у бібліографічному списку курсової чи дипломної роботи. Скажімо, якщо читач бачить у тексті приблизно таке місце, як [42, 123] або (42, 123) тощо, то це значить, що у списку використаної літератури (бібліографічному списку) є робота, яка значиться під номером 42, і що на сторінці 123 цієї роботи знаходиться місце, на яке посилаються.

Такий зручний спосіб має той недолік, що при включенні до бібліографічного списку хоча б однієї нової праці міняється нумерація інших робіт. Відтак необхідно знову повертатися до тексту роботи і відповідно міняти номери у посиланнях. При великому списку літератури це стає трудомісткою механічною процедурою, під час якої легко припуститися помилок через утому або неуважність.

Указаний недолік долається іншим способом, коли умовним позначенням цитованого твору обирають прізвище його автора і рік видання: [Карпенко 1991: 48], чи (Карпенко 1991: 48), чи [Карпенко 1991, с. 48]. Рік видання подається із тих міркувань, що у автора можуть бути і інші праці, на які також є посилання в тій же самій науковій роботі. У тому випадку, коли автор має декілька публікацій за один рік і на ці публікації наводяться посилання, то розрізнюються такі посилання літерними індексами після року видання: [Карпенко 1994а], [Карпенко 1994б] тощо.

Умовне позначення може мати вигляд скорочення, коли йдеться про наукову роботу, яка не має прізвища автора на титульній сторінці. Такі скорочення можуть бути довільними або ж відповідати якимсь зразкам: наприклад, СУМ – Словник сучасної української мови. Проте у кожному разі у цьому випадку у роботі повинен бути наведений список скорочень.

Ще один поширений спосіб бібліографічних посилань такий. У тексті біля необхідного місця ставиться цифра, яка знаходиться справа і зверху від слова і має дещо менший розмір аніж основний шрифт (так званий верхній індекс). У відповідному місці роботи під такою ж цифрою знаходиться саме посилання.⁴

Посилання у цьому випадку може знаходитися на цій же сторінці у підрядковій примітці, у кінці глави чи розділу або ж у кінці роботи. Це залежить від уподобань автора і має відповідати вимогам зручності користування інформаційно-довідковою частиною роботи. При цьому слід бути послідовним і дотримуватися, як сказано, одного й того ж самого принципу, прийнятого для даної роботи.

Нумерація посилань (і приміток) теж може бути різною. Вона може бути окремою для кожної сторінки, тобто починатися на кожній сторінці спочатку і завершуватися на ній же⁵, може бути наскрізною для окремої глави чи розділу, або ж може бути наскрізною для всієї роботи. Цей вибір теж є довільним, але в кожному окремому випадку у науковій роботі необхідно дотримуватися одного із цих принципів нумерації посилань. Сучасні текстові редактори (такі, як Word) дозволяють автоматизувати процес наведення різного типу позатекстових посилань, відстежуючи їх нумерацію та розташування (прив’язування до певного місця в основному тексті). При комп’ютерному наборі слід обов’язково користуватися цією можливістю.

Науковцям-початківцям варто використовувати посилання за прізвищем автора або підрядкові посилання. Але слід пам’ятати, що підрядкові посилання не позбавляють від необхідності укласти бібліографічний список. А це значить, що підрядкові посилання багато у чому дублюють цей список, тобто непродуктивно збільшують обсяг тексту (щоправда, роблячи його більш зручним для читача).

Оформлення підрядкових посилань чи посилань у кінці роботи або її розділу має свої правила. При першому посиланні наводиться повне бібліографічне описання цитованої роботи (не потрібно тільки указувати назву видавництва)⁶ та конкретну сторінку, на яку робиться посилання. При наступному цитуванні цієї ж роботи і за умови, що між першим цитуванням і цим наступним не було посилання на когось іншого чи на іншу роботу цього ж автора, підрядкове посилання має такий скорочений вигляд, як це наведено у підрядковій примітці 7⁷. Коли ж між першим і наступним посиланням на одного автора є посилання ще на когось, то це наступне посилання має такий вигляд, як це наведено у підрядковій примітці 8⁸. Коли ж посилання даються на кілька робіт одного і того ж автора, то повторне посилання називає уже згадану роботу у скороченому вигляді⁹.

Для того, щоб навчитися правильно оформляти посилання необхідно перш за все уважно приглядатися до того, як це роблять автори тих наукових робіт, до вивчення яких студент звертається під час опрацювання літератури за своєю темою.