Методи дослідження мов

З погляду теорії пізнання (гносеології), метод (від дгр. méthodos “шлях дослідження”) – це спосіб підходу до дійсності, спосіб пізнання природи, суспільства і мислення. Метод становить собою певний підхід до явища, що вивчається, певний комплекс положень, наукових і суто технічних прийомів, застосування яких уможливлює вивчення даного явища. Тому метод – це завжди система положень і прийомів. Одиничний прийом ще не складає методу. Кожна наука створює свою сукупність окремих методів: математичні, фізичні, біологічні, філологічні (історико-гуманітарні). Для науки проблема її методів є фундаментальною проблемою, оскільки застосування методів і створює власне науку. Проблема методів у науці розглядається в методології – вченні про науковий метод взагалі і про методи окремих наук.

Метод – це не самоціль науки, а лише засіб, знаряддя пізнання об’єкта, що вивчається. Специфіка науково-дослідницького визначається об’єктом дослідження. Кожне явище навколишньої дійсності є надзвичайно багатогранним, і людська мова не становить у цьому відношенні винятку. Тому вивчення кожної окремої сторони явища вимагає особливого підходу, окремого методу. Це значить, що всякий конкретний метод наукового дослідження має певні межі його застосування. Застосування такого методу пов’язане з визначенням певної мети, яка має бути чітко вираженою.

Філологічні методи значно відрізняються від математичних і фізичних передусім слабкою формалізованістю і майже повністю відсутністю методик інструментального експерименту. Філолог веде аналіз звичайно шляхом застосування наявних у нього знань про об’єкт дослідження до конкретного матеріалу (тексту). Із такого матеріалу провадиться певна вибірка, а на підставі аналізу такої вибірки будуються моделі досліджуваного об’єкта. Думка дослідника розвивається за правилами формальної логіки з використанням процедурних прийомів, які перетворюються в дослідницький навик. Вільне володіння різноманітним фактичним матеріалом, наукова інтуїція, багатство асоціацій ‑ усе це є передумовою успішної наукової роботи. Уміле використання досягнень інших наук веде до нових відкриттів.

Методи поділяються на загальні та окремі. Загальнонаукові методи такі: спостереження, експеримент (лабораторний, соціальний, уявний), моделювання, інтерпретація. Ці методи так чи інакше використовує будь-яка наука. Окремі методи спрямовані на вивчення конкретних об’єктів дійсності. Такі методи обумовлюються взаємодією підходу до об’єкта і способом його вивчення. Метод у мовознавстві це: 1) сукупність теоретичних положень, прийомів, що пов’язані із певною лінгвістичною теорією (загальні методи); 2) окремі прийоми, методики, операції як технічні засоби, знаряддя дослідження того чи іншого аспекту мови (окремі методи).

Методологія як вчення про науковий метод взагалі і методи окремих наук має принципове значення в теорії і практиці будь-якої сучасної науки, у тому числі й у теорії мовознавства. Стан науки визначається в її історії суспільними завданнями, власним рівнем, історією, станом інших наук.

В кожну епоху існують якісь спільні тенденції у всіх областях пізнання: історизм, тенденція до математизації, структурний, системний, функціональний, антропоцентристський підхід, а також поєднання цих підходів. Ці сукупності загальних ідей і науково-методологічних настанов Т. Кун назвав науковими парадигмами.

У даний час вигляд наукової парадигми визначається функціонально-системним та когнітивним підходами до вивчення явищ суспільної дійсності.

Спільним для методів усіх наук є визнання того, що наукове пізнання становить собою процес. Тому процедура дослідження враховує наявність різних етапів (рівнів) пізнання.

Пізнання як науковий процес складається з трьох основних етапів: дослідження (відкриття фактів або їхнього взаємозв’язку), систематизація (інтерпретація і доведення) та викладення (опис). Для наукового творчого пошуку велике значення мають постановка проблеми і висунення робочої гіпотези, яка має одержати експериментальне або теоретичне обґрунтування. Питання і гіпотези спрямовують дослідницьку думку, визначають те, що необхідно спостерегти, довести, пояснити.

Загальнонауковими способами дослідження є спостереження, експеримент, моделювання.

Спостереження ‑ найбільш поширений і звичайний спосіб наукового пізнання. Полягає спостереження в планомірному і цілеспрямованому сприйняттю об’єкта дослідження. Спостереження дозволяє відзначати в предметах і явищах деталі, незначні й непомітні на перший погляд, але необхідні для правильного розуміння того, що вивчається.

Лінгвістичне спостереження ‑ це правила і техніка виділення із тексту (або мовленнєвого потоку) того чи іншого факту і включення його в певну категорію (систему). Правила спостереження стосуються відбору фактів, установлення їхніх ознак, уточнення предмета спостереження та опис явища, що спостерігається. Фіксація результатів спостереження може бути різною ‑ словесною і символічною, у формі таблиць, графіків, дефініцій (тобто сформульованих визначень).

Спосіб лінгвістичного спостереження передбачає гарне знання досліджуваної мови, наявність у науковця так званого мовного чуття. Мовознавець усвідомлює, що підхід до мови пересічного мовця і підхід до неї дослідника відрізняються тим, що перший користується мовою тільки для того, щоб зрозуміти або передати конкретну думку, тоді як дослідник виділяє окремі факти і явища для того, щоб спеціально їх спостерегти. Тому лінгвістичне спостереження передбачає наявність спеціальних навичок і знань, необхідних для того, щоб виокремити явище, дати йому оцінку з певної точки зору. Ефективність спостереження збільшується разом із розвитком знань про конкретне мовне явище.

Спостереження є складовою частиною всякої наукової діяльності, воно входить у процедуру будь-якого лінгвістичного методу і прийому. Поширеність спостереження як загальнонаукового способу пізнання пояснюється тим, що воно дає можливість вивчати явища в їхніх природних умовах за допомогою органів чуття і мозку (на відміну від експерименту, де створюються штучні умови і часто використовується спеціальна апаратура).

Експеримент ‑це науково поставлений дослід, який дозволяє стежити за досліджуваним явищем, відтворюючи його кожного разу в точно відомих умовах. У сучасному експерименті видозмінюють не тільки умови появи об’єкта, але і сам об’єкт, вивчаючи замість нього його модель. Модельний експеримент обґрунтовується теорією подібності: модель, заміщуючи об’єкт, дає змогу одержати додаткову інформацію про сам об’єкт. Крім матеріальних моделей (геометричних і фізичних) широко використовуються моделі математичні, які зберігають структурну та функціональну подібність з об’єктом. До таких моделей відносяться моделі механічних, теплових, акустичних, біологічних явищ тощо, структурні і цифрові моделі, а також кібернетичні функціональні моделі з різними каналами зворотного зв’язку.

Експеримент як один із головних способів пізнання сучасної науки має три основні форми: лабораторний, соціальний і мисленнєвий.

Лабораторний експеримент проникає в лінгвістику як експериментальна (інструментальна) фонетика, машинний переклад, автоматичний пошук інформації. Однак технічне забезпечення лінгвістичної науки все ще залишається на низькому рівні. До недавнього часу лабораторний експеримент у лінгвістиці спирався на картки. Правила заповнення картки складають техніку лінгвістичної вибірки, а правила вибірки та обробки карток ‑ методику ручного лабораторного експерименту. Поширеність персональних комп’ютерів та їхнього програмного забезпечення у вигляді СУБД все більше сприяють тому, створюються комп’ютерні бази лінгвістичних даних, які дозволяють значно полегшити роботу мовознавця. Для сучасності картонна картка ‑ анахронізм і показник відсталості.

Соціальний експеримент ‑ це науковий пошук на терені суспільної діяльності, який провадиться в заданих умовах з метою перевірки тієї чи іншої гіпотези. Основні види соціального експерименту: економічний, педагогічний, соціально-психологічний, правовий і соціологічний. Мовознавство бере участь у постановці і проведенні педагогічного та соціологічного експериментів.

Мисленнєвий експеримент ‑ це науково поставлений дослід, який дозволяє вивчати об’єкт через дослідження його ідеальних (уявних, віртуальних) моделей. Хоча при мисленнєвому експерименті відбувається абстрагування від безпосереднього чуттєвого матеріалу, зв’язок з реальним об’єктом стає опосередкованим, зростає роль абстрагування, ідеалізації та дедуктивного мислення, проте він будується за зразком матеріального експерименту, відтворюючи його структуру і основні операції. Моделювання і мисленнєвий експеримент не збігаються, оскільки моделювання як загальнонауковий прийом дослідження може застосовуватися не тільки при експериментальному, але й при теоретичному пізнанні.

До вивчення мов існує два основних підходи, які мають свій вияв у двох методах – описовому і порівняльному.

Порівняльний метод існує як порівняльно-історичний метод (іноді окремо виділяють також історично-порівняльний), зіставний (контрастивний).

Лінгвісти послідовно розрізнюють міжмовне і внутрімовне порівняння. Міжмовне порівняння базується на понятті генетичної спорідненості мов і наявності сімей і груп споріднених мов. Саме на підставі міжмовного порівняння доведена генетична спорідненість тих мов, які об’єднані у мовні сім’ї (індоєвропейська мовна сім’я як приклад).

Міжмовним порівнянням утворюється порівняльно-історичний метод з такими його прийомами: установлення генетичної тотожності споріднених мов; реконструкція праформ; абсолютна і відносна хронологія; етимологічний аналіз.

Внутрімовне порівняння дає історично-порівняльний метод, який використовується для вивчення історичного розвитку окремої мови. Цей метод передбачає пошуки історичної тотожності мовних одиниць внутрі однієї мови. Скажімо, ми можемо не виходячи за межі української мови показати, що морфема -ат- в непрямих відмінках іменників середнього роду IV відміни історично виражає ідею молодої істоти, тварини (дитинчати). Існує ще так званий прийом внутрішньої реконструкції: наприклад, російська літературна мова не зберегла слово коло, а знає лише історично похідні слова колесо, колечко та ін. Але зіставляючи такі утворення, як слово – словесний, небо – небесний, чудо – чудесний і маючи на увазі слова типу коловорот, коловерть і под., ми впевнено можемо сказати, що слово коло існувало в староруській мові. Отже, для доказів цього немає потреби виходити за межі російської мови.

Порівняльні методи є діахронічними методами, вони досліджують мовні явища в їхньому історичному русі, розвитку.

Обидва попередні методи обмежуються матеріалом споріднених мов, провідним при цьому є історичний аспект. При зіставному вивченні мов історичний аспект не відіграє вирішальної ролі, а зіставлятися можуть як споріднені, так і не споріднені мови.

Описовий метод – це ціла система прийомів дослідження мови, які застосовуються для характеристики явищ мови на певному етапі її розвитку. Описовий метод є синхронічним (і не обов’язково на сучасному хронологічному зрізі: синхронічно можна досліджувати мову і в її минулому стані) методом із великим і непростим комплексом прийомів: категоріальний аналіз, дискретний аналіз, компонентний аналіз, контекстний аналіз, зовнішня інтерпретація, соціологічні прийоми, логіко-психологічні та багато інших.

Одним із важливіших методів лінгвістичного дослідження мов є типологічний метод, який можна розглядати як вияв описового методу. При типологічному вивченні мов виявляють фонологічну і (найчастіше в існуючих дослідженнях) граматичну наближеність різних мов. Наприклад, з граматичного погляду можна об’єднати англійську, сучасну грецьку, болгарську і китайську мови за високим рівнем їх аналітичності: ці мови майже не знають флективної словозміни, а усі граматичні значення виражають перш за все сталим порядком слів, за допомогою службових слів. Українська мова або російська мови (разом із величезною кількістю інших мов світу) відноситься до флективних мов, тобто граматичні значення в ній виражаються за допомогою закінчень (флексій) у першу чергу (важливу роль відіграють і службові слова – прийменники, частки). Це типологічна риса абсолютної більшості слов’янських мов (окрім болгарської та македонської). Є й інші граматичні типи мов: скажімо, для тюркських і угро-фінських мов характерною є аглютинація. При аглютинації кожне граматичне значення (число, відмінок, особа, час тощо) мають у слові окремий показник, кожний з яких приєднується до кореня у чітко визначеному порядку, начебто приклеюється один до одного (звідси і термін аглютинація, що в перекладі з латини значить “приклеювання”.

Сучасне мовознавство має потужний методологічний арсенал, який дозволяє вирішувати багато теоретичних і практичних питань. Студент оволодіває цим арсеналом поступово, а студентська наукова робота якнайбільше сприяє цьому оволодінню.