Робота з книгою

Робота з книгою розпочинається з того, що її всю (або ж відповідний до власної теми розділ) читають цілком, роблячи позначки в окремому зошиті. У своїй особистій книзі позначки можна робити і прямо по тексту або на полях книги (краще за все, зрозуміло, олівцем і обережно; а ще краще, особливо без належного досвіду роботи з книгою, вести все ж таки окремий зошит). Позначки відзначають вузлові та суттєві місця, незрозумілі положення тощо. Ніколи не варто відкладати на потім нотацію того місця, яке привертає увагу і може бути використаним надалі: новий пошук цього місця займе набагато більше часу, аніж можна сподіватись.

Наступне прочитання – повільне, з використанням енциклопедій, словників, з аналізом концепції книги (статті, розділу), з укладанням власних записів.

Записи прочитаного робляться у вигляді плану, тез, окремих виписок конспекту. Вид запису обирається в залежності від потреб власного дослідження.

План корисно укладати до кожного потрібного розділу книги. Це дозволяє краще зрозуміти авторську думку та спосіб її аргументації. Якщо до кожного пункту плану навести короткий зміст цього пункту, то отримаємо план-конспект.

Текстовий конспект укладають таким чином: необхідно занотовувати найбільш важливі місця із книги і поєднувати їх вільно викладеним ланцюжком необхідних логічних зв’язків.

Вільне конспектування полягає у передачі змісту своїми словами. Це найбільш важкий, але разом із тим і найбільш ефективний для розуміння прочитаного вид запису.

Досить часто виникає необхідність вибіркового конспектування, коли виписуються тільки ті місця, що безпосередньо стосуються власної теми. Такий конспект називається тематичним конспектом.

Зручніше за все вести конспекти в зошитах одного формату. На сторінках залишають широкі поля для різного роду доповнень та зауважень.

Перш ніж повернути опрацьовану книгу в бібліотеку, необхідно переконатися, що в конспекті (або у власній картотеці) є всі потрібні вихідні дані книги: це необхідно для укладання бібліографічного списку. Корисно також записати і бібліотечний шифр книги, бо це зручно, коли є необхідність звернутися до книги повторно. Особливо треба звернути увагу на те, що під час конспектування слід занотовувати сторінки для всіх цитат із книги, виписаних з неї думок та положень. Без цього, по-перше, не обійтися при оформлені посилань у тексті власної роботи, а по-друге, важко буде знайти відповідне місце, коли виникне потреба повернутися до нього (а це трапляється часто-густо).

Робота з матеріалом

Збирання матеріалу для вирішення поставлених проблем розпочинається після того, як сформується уявлення про об’єкт дослідження. Основний технічний прийом тут – укладання картотеки. Для картотеки потрібні картки одного формату із більш-менш цупкого паперу. Кожна мовна одиниця, що є об’єктом дослідження (слово, морфема, словосполучення, речення тощо), акуратно записується в лівому верхньому куточку картки і підкреслюється. Нижче на основному полі картки наводиться контекст, у якому виступає дана мовна одиниця. Контекст має однозначно і вичерпно свідчити про ті особливості мовної одиниці, у зв’язку з якими вона виступає об’єктом уваги (наприклад, для певного слова його контекст має висвітлити лексичне значення цього слова, показати, пряме чи переносне це значення, номінативне чи синонімічно-експресивне тощо).

Важливо зазначити, що на кожний окремий приклад щодо досліджуваного матеріалу відводиться окрема картка, тобто не варто в одній картці записувати разом цілу низку прикладів: пізніше така картка буде непридатна для класифікації, оскільки може виявитися, що одні приклади відповідають одному параметру класифікації, а інші – іншим параметрам. Більше того: картку іноді доводиться тиражувати у тому випадку, коли її матеріал буде класифікуватися за різними ознаками.

Нижче після цитати називається джерело (тобто та праця, із якої береться матеріал для дослідження) і сторінка. Назва джерела у цьому випадку подається, як правило, у вигляді скорочення, оскільки недоцільно повторювати кожного разу один і той же обсяжний запис на кожній окремій картці. Така скорочена назва джерела повинна бути занотованою та розшифрованою у відповідному конспекті або навіть у спеціально відведеній для цього картці, що знаходиться у цій же картотеці. Подібна картка має бути добре помітною (скажімо, із паперу іншого кольору). Розшифрування скорочення обов’язково містить такі дані, як ім’я автора, назва книги, номер тому, назва видавництва – словом, усі необхідні для укладання бібліографічного списку дані.

На основному полі картки слід відвести місце і для власних нотаток: це можуть бути якісь міркування на майбутнє, відсилання до іншої картки або посилання на літературу та ін.³

Укладена таким чином картотека є основою класифікації та інтерпретації відібраного матеріалу. При можливості використати персональний комп’ютер краще за все створити комп’ютерну базу даних (своєрідний електронний аналог паперової картотеки). Електронна база даних дозволяє буквально в долі секунди класифікувати відібраний матеріал за будь-якою закладеною в базу даних ознакою і виконувати безліч інших маніпуляцій з матеріалом за бажанням автора.

Серед багатьох систем управління базою даних (СУБД) можна рекомендувати найбільш поширену популярну програму Access, яка входить до пакету Microsoft Office.