Мова наукового твору

Мова наукового твору підпорядкована вимогам норм наукового функціонального стилю літературної мови. Цьому стилю властиві такі позамовні ознаки, як точність, незагальнодоступність, логічність, абстрактність, об’єктивність. Названі ознаки суттєво впливають на власне мовні особливості наукового стилю.

Точність науки передусім віддзеркалюється у великій кількості термінів, тобто слів, що опираються на розгорнуте визначення (дефініцію) та однозначно іменують наукове поняття. Як терміни часто виступають багатозначні слова: пор., наприклад, значення терміна корінь у ботанічному, медичному, математичному або лінгвістичному значеннях. Серед термінів будь-якої науки є велика кількість інтернаціоналізмів.

Незагальнодоступність науки виявляється у тому, що тільки фахівці розуміються у предметі, який є об’єктом дослідження певної наукової галузі. Такі фахівці володіють понятійним апаратом у своїй галузі і відповідною до понять термінологією. Термінологія ж є фактом мови і мовлення. Той, хто не володіє термінологією, не володіє і науковою мовою. А без цього будь-який конкретний науковий предмет є недоступним для розуміння.

Абстрактність наукового мовного стилю зумовлена тим, що наука завжди має справу з узагальненням, а не із поодинокими фактами. Тому у мові науки абсолютно переважає абстрактна лексика.

Логічність наукової мови має підкреслений характер. Це значить, що всяке положення, будь-яка теза формулюється однозначно, аргументація положення (тези) повинна бути необхідною і достатньою, а способи зв’язку положення (тези) і аргументів (доказів) мають підкорятися визначеним логічним правилам¹².

У науковій роботі акцентується перехід від однієї думки до іншої, послідовність думок, певні підсумки міркувань і таке інше. Цьому послугують вставні і вставлені слова і речення на зразок по-перше, далі, отже, таким чином, як видно із сказаного тощо.

Об’єктивність наукового функціонального мовного стилю віддзеркалює той факт, що вчений має справу з такими явищами, які не підпорядковуються його особистим уподобанням і не залежать від волі чи бажань дослідника. Як зауважив з цього приводу К. Маркс, істина належить усім, вона володіє мною, а не я нею. У зв’язку з цією обставиною в науковому тексті не прийнято вживати займенники я, мій та інші пов’язані з першою особою однини (тобто тією особою, що пише наукове дослідження), не прийнято також використовувати і форми дієслів у першій особі однини. Автори, як правило, вдаються до так званого «авторського ми». Початківцям взагалі перевагу слід віддавати безособовим зворотам.

Слід, правда, зазначити, що дослідники із значним науковим авторитетом можуть використовувати і мовні форми першої особи. Окрім того, у зарубіжних наукових традиціях вживання таких форм може мати більш вільний характер. Треба мати на увазі також і те, що хоч істина і не належить окремій людині, але окрема людина може мати пріоритет у відкритті наукової істини. А це у науковому світі факт дуже і дуже вагомий. Ця вага також дозволяє досліднику, що має наукові пріоритети, підкреслювати своє авторство мовними формами першої особи однини.

У науковому творі не прийнято використовувати емоційно-експресивну та оцінну лексику (йдеться, звичайно, про сам текст твору; якщо ж подібна лексика чи інші мовні одиниці є об’єктом дослідження, то це зовсім інша справа), експресивний порядок слів, емоційно-окличні та емоційно-запитальні речення тощо. Будь-яка виразність у межах наукової мови йде не від переживань, пов’язаних із об’єктом дослідження, а від раціонально-логічних засад його осмислення.

Розуміння цих особливостей наукового стилю є суттєвою передумовою для опанування мовою науки. Але, підкреслимо ще раз, тільки знання певного явища відкриває шлях для міркувань про це явище.