14

Тема: Вступ. Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування. Функції мови. Стилі та типи мовлення

Мета:

• ознайомити студентів з предметом і структурою курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)», нормативними документи про державний статус української мови; мовою як генетичним кодом нації, засобом пізнання, мислення, спілкування, як показником рівня культури людини;

• навчити розрізняти стилі сучасної української літературної мови, визначати особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю, типи мовлення;

• виховувати повагу до професії та державної мови.

Тип заняття: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: лекція

Література:

1. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ „БАО”, 2008. – С. 4-36.

2. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. - Х.: Торсінг, 2002. - С. 9 – 15, 303-303, 315-317.

3. Коваленко С.М. Сучасна риторика: Навчально-практичний посібник. - Тернопіль: Мандрівець, 2007. - С.106 - 109.бідь, 2000. - С. 95-96, 104-105.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1997. - С. 12.

План заняття:

1. Державотворча роль мови. Українська мова – національна мова українського народу й форма його національної культури

2. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування.

3. Національна мова і мовна політика

4. Походження і функціонування української національної мови

5. Функції мови.

6. Стилі мовлення

7. Типи мовлення

Структура заняття:

І Організаційний момент.

ІІ Повідомлення теми, мети заняття.

ІІІ Мотивація навчальної діяльності.

ІV Вивчення нового матеріалу.

V Узагальнення та закріплення вивченого.

VІ Підведення підсумків.

VІІ Домашнє завдання.

Хід заняття

І Організаційний момент

ІІ Повідомлення теми, мети заняття

ІІІ Мотивація навчальної діяльності

Питання до студентів:

1. Що таке мова?

2. Що таке мовлення?

3. Що Вам відомо про походження української мови?

ІV Вивчення нового матеріалу

Лекція викладача

1. Українська мова – національна мова українського народу й форма його національної культури

Для з'ясування, яке місце посідає професійне спілкування у мовній системі, треба знати, чим різняться такі поняття, як "мова" і "мовлення", коли і чому виникла мова, як вона розвивається і функціонує, яким чином співвідносяться поняття "національна мова", "національна політика" і "на­ціональна культура" і як функціонує національна мова у межах різних сти­лів і різних форм мовлення (усної і писемної).

2. Мова і мовлення

Уперше розрізнення понять "мова" і "мовлення" відбулося тільки на початку XX століття завдяки відомим лінгвістам - швейцарцю Фердинан­ду де Соссюру і росіянину Льву Щербі. Проте й зараз у повсякденному спілкуванні ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з'ясування різ­ниці між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології і синтаксису або методики викладання іноземних мов). Мова і мовлення - поняття близькі, але не тотожні.

Мова - це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з'являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалі­зується в окремому акті говоріння, тобто у мовленні.

Таким чином, якщо мова - це тільки засіб спілкування, то мовлен­ня - сам процес і результат спілкування, який відбувається у певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізуючись у звуках, інто­нації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову ми можемо від­чути тільки через мовлення, бо мовлення - це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуа­льне. Воно реалізується у безлічі варіантів і ситуацій.

Отже, правильне мовлення, якщо воно оточує людину ще з дитинс­тва, формує і глибину мовних знань, але, з іншого боку, недбале став­лення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) зрештою призводить до помилок в усній і писемній формах спілкуван­ня. При цьому неабиякого значення набувають питання про походжен­ня і функціонування мови взагалі й української національної мови зок­рема, а також про специфіку різних форм мовлення у конкретних сфе­рах людського спілкування.

3. Національна мова і мовна політика

Причини й підстави для розрізнення категорій мови і національної мови. Визначення поняття "національна мова". Складові національної мови. Культурний і політичний ас­пекти життя мови. Визначення понять "державна мова", "офіційна мова", "мови націо­нальних меншин", "регіональні мови", "мови національностей" тощо. Аналіз правових документів в Україні, що регламентують основи мовної політики. Реальна практика проведення національно-мовної політики.

Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття "мова" і "національна мова" не зовсім тотожні. Вони розрізню­ються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не зав­жди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, - не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, - не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбува­ється спілкування залежно від об'єктивних чи суб'єктивних причин, ви­кликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова - засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманіт­них витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національною культурою, а видатні діячі літератури і мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку на­віть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лек­сичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура - в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави - територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета ("осика"), бистрець ("потік"), ґазда ("господар"), туск ("жаль"), яр ("весна"); на Івано-Франківщині - файний ("гарний"), таний ("дешевий"); на Поділлі - пательня ("сковорода"), хопта ("бур'ян"), рівчак ("струмок") та ін.

2. Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (нагор'а - у шахтарів, проголосувати питання - у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго - кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культур­не і громадське життя, об'єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова - це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі національного світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливостей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної сис­теми (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або політично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політи­ком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

Національна мова об'єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літератур­ної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфіко­ваної норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У зв'язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнюва­ти, а тим більше підганяти під категорію "державної" ("офіційної", "регіональної") мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть співпадати і не співпадати, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх співпадіння, але так буває не завжди. В Індії, наприклад, на певному етапі її історично­го розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійсь­ка) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії і психології збереглася і навіть зміцнила свої позиції.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови - соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття "державної" (або "державних"), "офіційної", "регіональної" (або "мов національних мен­шин") і "нетериторіальної" (або "мов національностей") мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом "Про мови в Українській РСР" і Конституцією Украї­ни:

"Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з ме­тою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутнос­ті" (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в Українській РСР", прийнятий 28 жовтня 1989 року);

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом" (Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою Президен­том України містяться у статті 103, володіння державною мовою профе­сійними суддями - у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов'язкове володіння державною мовою особами, які вступають до гро­мадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування дер­жавної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закла­дів України. Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про видав­ничу справу", "Про телебачення і радіомовлення", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не виконується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин постійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття "державний" і "офіційний" розглядаються як синоніми: "державний - такий, що має відношення до держави", а "офіційний - той, що регулюється урядом; урядовий, службовий". У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офі­ційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, "мови національних меншин", то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна - це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмов­ляти більшість населення країни незалежно від національної або те­риторіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різ­них національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розро­бляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) - це мови, які ви­користовуються як засіб спілкування у межах певної території компа­ктними національними групами, меншими, ніж інша частина насе­лення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) - це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широ­кого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну по­літику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і Гармонізації міжрегіональних та міжнаціо­нальних відносин.