Босий студент

Цілий рік студент провчився майже без просвітку Та й приїхав відпочити до батьків улітку. Вклала мати сина спати з дальньої дороги. — Що він тільки, — каже батько, — узува на ноги. Обносився, обтріпався, посіклось на шкурки. Колись отак узувались безпритульні вурки. Взяв смолу він, дратву й шило ще й циганську голку, Довів якось черевики синові до толку. Син уранці підхопився, скочив на підлогу. Що за диво? Не налазить черевик на ногу. Батько збоку утішає: — Не журися, хлопче. Нога в тебе чималенька, за півдня розтопче. — Син хитає головою: — Думали б хоч трішки. Нащо було зашивати нові босоніжки?

Іспит без оцінки

Спитав батько: - Ти склав іспит На шофера, синку? Та склав, татку. А яку ж ти

Одержав оцінку? Не одержав, не поставив Інструктор нічого. Чого раптом? - Я з розгону

Налетів на нього. Де ж він зараз? До лікарні

Відвезли в суботу. Лікар каже, що не скоро Вийде на роботу.

Студентська молитва

Кепсько вчився Льовка Смик,

Бо гуляти сильно звик.

Раз, явившись на екзамен,

Примостивсь він у кутку

І почав шептать молитву.

Ось послухайте, яку:

• Отче наш, іже єси

На високих небеси.

На екзамені важкому

Дух мій падший вознеси.

З неба, господи спустись.

У доцента воплотись,

Начертай мені четвірку

І ласкаво посміхнись.

А бухгалтерам звели,

Щоб стипендію дали

І давали нині й прісно,

До грядущих поколінь,

Регулярно, до копійки

І без фокусів. Амінь!

Бідний Льовка! Провалився…

Знов тиняється з «хвостом»,

Бо забув, коли молився,

Осінить себе хрестом.

Льова Блин

Водний технікум кінчив

Льова Блин патлатий

І в ларочку влаштувавсь

Воду продавати.

Як з роботи в перший день

Причвалав додому,

Мати ахнула – штани

Злиплися на ньому.

• Лопнув, – каже, – в мене кран.

Воював з потопом,

Перекинувся і сів

У відро з сиропом… –

Мати плаче: – Чи тобі

Вилізло, сліпому?

Та чому ж учили вас

В технікумі тому?

– Там такі викладачі, –

Огризнувся Льова, –

Все про воду нам товкли,

Про сироп – ні слова…

Вередлива дівчина

В драматичному театрі — блиск і красота. Кучерявого студента дівчина пита: — Ну навіщо на гальорку ти узяв квитки? Сидимо тут біля люстри, наче павуки. Звідсіля я бачу сцену, наче з літака… — А студент: — Ну й вередлива ж, — каже, — ти яка! Зачекай, ось я з тобою у кіно піду. Там сидітимеш ти в мене в першому ряду.

Ведучий. Українці завжди були щедрими на гумор і сатиру. Народні гуморески, жарти передають нам досвід цілих поколінь. Народ не шкодує барв, щоб висміяти ледарство, брехливість, невмілість. Вишукує народ їх по всіх куточках, витягує за хвіст та на сонце, і безжально шмагає сміхом. А що вже колючок у цьому сміхові – то годі й говорити.

Кухлик

Дід приїхав із села,

Ходить по столиці.

Має гроші – не мина

Жодної крамниці.

Попросив він: покажіть

Кухлик той, що скраю.

Продавщиця:

- Што? Чево?

Я не понімаю.

- Кухлик, люба, покажіть,

Той, що збоку смужка.

- Да какой же кухлик здєсь,

Єслі ето кружка?

Дід у руки кухлик взяв,

І насупив брови.

- На Вкраїні живете

Й не знаєте мови…

Продавщиця теж була

Гостра та бідова.

- У мєня єсть свой язик.

Нєкчєму мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:

- Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда

В моєї корови:

Має, бідна, язика,

І не знає мови.

Ведучий. «КОШМАР МОЄЇ ЖІЗЬНІ»

Це так охрестили в нашому мікрорайоні «Лісовий» Бару Сидорівну — молоду й звабливу хімічну блондинку, другу дружину доктора археології Африкана Никаноровича Бугая.

Чотири роки прослужила Варка «домрою» у професора, а коли дружина професора перебралася на то світ, Варка, пождавши трохи, пішла в наступ і завоювала професора з ходу, як завойовує хоробрий воєначальник намічену стратегічним планом фортецю. Відтоді й стала Варка — Барою Сидорівною.

Ведучий. Чому Барі Сидорівні приліпили таке чудернацьке прізвисько у нашому мікрорайоні? Я думаю, що ви й самі одразу догадалися б, якби доля звела вас хоч би на п’ять хвилин з Барою Сидорівною.

(зупиняється таксі, а з нього виходить Бара Сидорівна. Зодягнута кричуще модерно. В одній руці жовтогарячий шкіряний чемодан, густо обліплений яскравими наклейками, у другій — строката закордонна базарна сумка).

Б а р а: Кошмар моєї жізьні, так устала, так устала. Вот єто толькі із лайніра.

Я: А де це ви мандрували, Баро Сидорівно?

Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Зразу відно, што ти дальше Бородянки не єзділ. Ну, турісткая поїздка на пароходе. Ах, какії города, какая культура! Но больше всего міне понаравілось в Осле.

Я: У якому Ослі — не чув такого міста? Може, в Осло?

Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Ну, какая мінє разниця. Століця Норвегії. Там більше тумана, чем в Лондоні. Но Паріж — єто такі да, прелість. Сколькі єзділа, сколькі заграніц віділа, а таких заграніц, як Париж, не віділа.

Я: А що ж ви в Парижі інтересного бачили?

Б а р а: Ого, спрашуй луче, чого я не віділа. Я даже Лавру віділа.

Я: Не Лавру, а, мабуть, Лувр, Баро Сидорівно!

Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Какая мінє разніца — Лавра ілі Лувра. Там картінкі всякі розвешані, а рядом нейлонові і перлонові бюстгальтери продают. Ах, какой нейлон, какой перлон! Дак я і говорю нашому гаду...

Я: Якому гаду?

Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Ну, тому, що нас по городу возіл і все галдел: «Пасматрітє направо! Пасматрітє налево! Пасматрітє направо! Пасматрітє налево!..»

Я: Так то ж гід, а не гад!

Б а р а: Для кого гід, а для міня гад. Все время бегом, бегом, некогда даже в магазін зайті. Кошмар моєї жізьні! Я ему так і сказала: «Все єті мне лаври, говорю, до лампочки, я, говорю, все равно по-французькому не шпрехаю, а ви мінє покажіте что-то жизненное, штоби я пощупать могла!» А продавці в Паріжє такіє, що хоч жалобную книгу требуй. Спрашую: «Дайте мінє шерсті». Кошмар моєї жізьні! — не понімає! «Ля шерсть!» — кажу. Лупає глазамі і молчить. «Де шерсть». Не тумкает. Тогда я делаю так... (Показує над головою ріжки). Ме-е-ее! Сміється дурак, но всьо равно нічого не тумкает.

Я: А Бастілію бачили?

Б а р а: Єто — какая тюрма, что лі? Ой, там сидить такий симпатичний французік з усіками, прелість.

Я: В тюрмі?

Б а р а: Та не в тюрме, а рядом. Торгует дамським тріко. У него такие чудниє тріко — закачаеся. Прозрачні, аж світяться. Зараз я тебе покажу. (Одкриває чемодан, дістає картонну коробку, відкриває і показує щось.)

Б а р а: Відіш, яка прелість?

Я: Нічого не бачу!

Б а р а: Техніка! Єто тріко-невідімка. Говорять, что зімою в них холодно, а летом жарко. І прозрачні, як стікло. Мечтаю іщо в Мороку з’єздіть. Говорят, там уже целиї дамські гарнітури-невідімки делают. Мой старікашка говоріть, што єто вообче сказочна африканська страна. Ну, покей! Пойду позавтрікаю да сяду свої турісткії впічатленія запісивать. Мой старікашка говоріть, што «вічорка» может напечатать.

Я: А ви ще й пишете?

Б а р а: Кошмар моєї жізьні, а што я, хуже другіх? Я путішествувала, може, не менше твого Колуна.

Я: А що це за Колун?

Б а р а: Чудік, той, што много плавал.

Я: Де ж ви бачили, щоб колун плавав?

Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Ну, той Колун, што Америку одкрил.

Я: А-а! Тепер допетрав. Колумб, а не Колун. Закінчення на «мб».

Б а р а: Кошмар моєї жізьні, буду я єщо єво ініціяли помніть. Ну, покей.

Я. Вона пішла у свій під’їзд, а я подумав: «Боже мій милосердний, боже мій вседержителю! Вона ще й пише. А може, дивись, десь ще і надрукують... Кошмар моєї жізьні!»