Новый документ28285636461703752015619198520609248728

Процес європейської інтеграції та його витоки

Історично перше інтеграційне угрупування виникло в Європі у 1957 р. На основі Римського договору об'єднались 6 країн: Бельгія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція, ФРН. Спочатку об'єднання мало назву Європейське економічне співтовариство. З 1967 р. після злиття виконавчих органів трьох регіональних організацій - Європейського об'єднання вугілля та сталі, Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергетики об'єднання отримало назву Європейські співтовариства. З 1 листопада 1993 р. після набрання чинності Маастрихтського договору (1992 р.) угрупування перейменовано в Європейський Союз.

Ці зміни в назві об'єднання відображали глибинні перетворення інтеграційних відносин, їх перехід від нижчого типу до вищого. В еволюції європейської інтеграції виділяють декілька етапів:

1) етап зони вільної торгівлі (1958-1967 рр.). Переваги цього типу інтеграції доповнено з 1962 р. узгодженням дій у сфері сільського господарства;

2) етап митного союзу (1968-1986 рр.). Реалізація його принципів супроводжувалась розширенням сфери узгоджених дій. Це - охорона навколишнього середовища, технологічний розвиток, наукові дослідження. Починається інтеграція у валютно-фінансовій сфері;

3) етап загального ринку (1987-1992 рр.). Згідно з Єдиним європейським актом, що набрав чинності 1 липня 1987 р., країни-учасниці усували останні фізичні, технічні та фіскальні бар'єри на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Від узгодження дій у деяких галузях перейшли до проведення єдиної політики. Тепер вона стосувалась також і соціальних та регіональних питань, галузей транспорту та енергетики. Економічна інтеграція була доповнена співпрацею у сфері зовнішньої та оборонної політики;

4) етап економічного союзу (з 1993 р. і до сьогодні). Відповідно до Маастрихтського договору про Європейський Союз (1992 р.) єдиний внутрішній ринок доповнився форсованим розвитком валютного союзу. У лютому 2002 р. введено єдину валюту ЄС - євро, створено єдиний Європейський центральний банк, сформовано єдиний економічний простір. у деяких галузях

2.міграція

Під міграцією населеннярозумі­ють переміщення людей по територіях, які пов'язані зі зміною пос­тійного місця проживання та роботи і призводять до механічного при­росту населення. Залежно від причин міграції бувають економічні, політичні, релігійні, гуманітарні, екологічні, воєнні

Міграційні процеси впливають на природне відтворення населен­ня шляхом зміни вікової структури регіонів виходу та населення, трансформацію репродуктивної поведінки контингентів населення, зміни умов життя переселенців, що відбивається на стані їх здоро­в'я. Міграція впливає і на функціонування та розвиток ринку праці; міграційні процеси сприяють розвитку розширеного світогляду осо­би, зумовлюють підвищення пристосовності до різноманітних умов життя, а також обмін навиками та досвідом між жителями різних ре­гіонів, поширення корисних знань. Вони призводять до перерозпо­ділу виробників та споживачів матеріальних благ і платних послуг між регіонами та їх підрозділами, змінюють якісні характеристики робочої сили різних регіонів внаслідок нерівномірної участі в мігра­ційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

Міграційні процеси часто призводять до заповнення робочих місць, що не користуються попитом у корінного населення - коли окремі спеціалісти мігрують за кордон, а там працюють на рядових роботах (особливо жінки - домогосподарками, покоївками, доглядають за перестарілими тощо).

Міграційні процеси, таким чином, є свого роду демографічною та демоекономічною «інвестицією» в регіони-реципієнти і, навпаки, викликають старіння населення та погіршення трудоресурного по­тенціалу в регіонах-донорах. Особливо велике економічне значення міграція має як фактор урбанізації, що є невід'ємним джерелом кількісного і якісного зростання. Отже, процес міграції завжди є гео­графічним за формою прояву та соціально-економічним за змістом.

Міграційні процеси переїзду за своїми причинами можна об'єднати у дві великі групи:

- добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматич­на, договірна міграція тощо);

- вимушені (екологічні міграції, насильницькій виїзд, втеча на­селення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів). За способом реалізації міграції поділяються на організовані і інди­відуальні.

Зовнішні міграції класифікують також за принципом легальності (легальні та нелегальні) і за статусом мігрантів. Як окремі категорії учасників міграційного процесу вирізняються:

- особи, що переїжджають на постійне проживання;

- трудові мігранти, які переїжджають на роботу за контрак­том (на строк дії контракту);

- висококваліфіковані спеціалісти - працівники транснаціональ­них компаній та спільних підприємств, які за характером діяльності переїжджають з країни в країну;

- нелегальні трудові мігранти;

- особи, що шукають політичного притулку, біженці.

3.Особливості міжнародного права

Міжнародне публічне право виступає одним з регуляторів міжнародних відносин. Для більш повного розуміння його суті, природи, значення, ролі та можливостей у регулюванні міжнародних відносин важливого значення набуває характеристика міжнародного права як правової системи і, зокрема, його відмінностей, переваг та певних недоліків порівняно з національним (внутрішньодержавним) правом.

Зазвичай більшість науковців стверджують, що міжнародне публічне право - це система права, хоча і з певними притаманними їй особливостями1. Таким чином, наголошують на тому, що, незважаючи на значні особливості, міжнародне публічне право зберігає всі ознаки, характерні для правової системи. Цю обставину важливо зауважити, тому що деякі дослідники, акцентуючи увагу на таких особливостях, перебільшуючи їхнє значення, стверджують, що цей регулятор міждержавних відносин не володіє рисами, які б характеризували міжнародне право саме як систему права. На їхню думку, ці особливості настільки значні, що дозволяють говорити про міжнародне право швидше як про систему політичних, а не юридичних норм.

Як відомо, у міжнародному праві існує два основних види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО) - організації, створені на основі міжнародної угоди, яким держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається до певної міри обмеженою, адже вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) - організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати за декількома ознаками:

за предметом діяльності: політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.;

за колом учасників: універсальні - їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй),

регіональні - їх членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад. Організація Американських держав),

субрегіональні - їх членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва),

міжрегіональні - у їх діяльності беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії);

за порядком прийняття нових членів:

відкриті - відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава без особливих для цього умов та згоди членів організації,

закриті - конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій, а також передбачені спеціальні умови та процедури для вступу до організації;

за сферами діяльності:

організації з загальною компетенцією - вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ),

організації зі спеціальною компетенцією - коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП);

за цілям і принципам діяльності:

правомірні - вони створюються відповідно до міжнародного права;

протиправні - вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.

Стосовно міжнародних неурядових організацій (МНУО) можна виділити певні їх ознаки міжнародних організацій, а саме: створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.

Також застосовують до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО поділяються на такі групи:

політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;

жіночі організації, а також організації з охорони сім'ї та дитинства;

молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;

організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення; організації місцевих (регіональних) влад.

Однак слід мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО - добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, володіє автономною волею, відмінною від волі її членів.

4.

ІСТОРІЯ ВІДНОСИН УКРАЇНИ ІЗ ЄС — фактично розпочалися в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Дата

Подія

1993, 2 липня

вперше був проголошено намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України».

1994, 14 червня

Угода про партнерство та співробітництво (УПС), стала першою правовою основою відносин між Україною та ЄС, яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань

1998, 11 червня

розроблено Стратегію інтеграції України до ЄС

2005, 21 лютого

під час засідання Ради з питань співробітництва схвалено План дій Україна-ЄС – двосторонній політичний документ, який дав змогу суттєво розширити двостороннє співробітництво України до ЄС без внесення змін до чинної договірно-правової бази. План дій містив перелік конкретизованих зобов'язань України у сфері зміцнення демократичних інституцій, боротьби з корупцією, структурних економічних реформ та заходів по розвитку співпраці з ЄС

2007, 5 березня

з огляду на завершення у березні 2008 року 10-річного терміну дії УПС, Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нової угоди між Україною та ЄС. На період до укладення нової угоди чинність УПС щороку автоматично продовжується за взаємною згодою сторін.

2008, 18 лютого

після завершення вступу України до Світової організації торгівлі були започатковані переговори щодо створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, що відкриває шлях до лібералізації руху товарів, капіталів та послуг

2009

відповідно до домовленостей, досягнутих в ході Паризького саміту Україна-ЄС, сторонами був розроблений та схвалений Порядок денний асоціації (ПДА), який замінив План дій Україна – ЄС та поставив собі за мету слугувати орієнтиром для проведення реформ в Україні

2010, 1 липня

Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (в редакції від 1 січня 2015 року). Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС»

2012, 30 березня

текст майбутньої Угоди було парафовано главами переговірних команд України та ЄС

2014, 21 березня

підписано політичну частину Угоди про асоціацію

2014, 27 червня

підписано економічну частину Угоди про асоціацію

2014, 16 вересня

Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС

Міжнародне співробітництво

За інформацією Департаменту воєнної політики, стратегічного планування та міжнародного співробітництва Міністерства оборони України, основні зусилля міжнародного співробітництва у І-му кварталі 2018 року спрямовувалися на:

підтримці стратегічного діалогу між міністерствами оборони України

та провідними країнами світу;

доведення до світової спільноти достовірної інформації щодо подій, які відбуваються в зоні проведення антитерористичної операції та на окупованій території АР Крим;

реалізацію стратегічного курсу держави щодо європейської та євроатлантичної інтеграції;

виконанні міжнародних зобов’язань держави;

продовженні конструктивного діалогу зі стратегічними партнерами України, країнами-сусідами, зокрема щодо отримання матеріально-технічної

та консультативно-дорадчої допомоги в реалізації заходів реформування;

забезпеченні стратегічних комунікацій з оборонними відомствами держав-партнерів, зміцнення позитивного іміджу України та її Збройних Сил

у світі.

Керівництво Міністерства оборони України та Збройних Сил України здійснювало роботу щодо отримання політичної підтримки України

на міжнародному рівні та залучення різних форматів міжнародної допомоги для розвитку оперативних спроможностей Збройних Сил України відповідно

до стандартів і принципів НАТО.

Розпочато роботу щодо участі делегацій держав-партнерів України в урочистих заходах з нагоди 27-ї річниці Незалежності України.

Найбільшою активністю та результативністю протягом зазначеного періоду відмічається двосторонній діалог з оборонними та військовими відомствами та парламентаріями США, Канади, Великої Британії, Португальської Республіки, Королівства Швеція, Фінляндської Республіки, Республіки Хорватія, Республіки Словенія, Республіки Польща Королівства Бельгія, Литовської Республіки, Федеративної Республіки Німеччина, Італійської Республіки.

5.