Застосування примусових заходів медичного характеру за законодавством зарубіжних країн

Вступ

Розділ І Становлення інституту примусових заходів медичного характеру

1. Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в зарубіжних країнах.

2. Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в Україні.

Розділ ІІ Місце та порядок застосування примусових заходів медичного характеру в окремих країнах.

1. Примусові заходи медичного характеру на прикладі деяких країн Романо – германської, Англосаксонської та Релігійно – традиційної правових систем.

Висновки

Список літератури

Розділ і Становлення інституту примусових заходів медичного характеру

3. Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в зарубіжних країнах.

Психічні захворювання людини мають досить давні корені. Ще Гіппократ у Стародавній Греції вперше дав оцінку психічним хворобам. Він стверджував, що психічні розлади є хворобами мозку.

Історія становлення інституту застосування примусових заходів медичного характеру свідчить про доволі суперечливі й непослідовні підходи до правового стану психічно хворих і заходів, які до них застосовувалися.

У різні часи ставлення до душевнохворих було різним. У ХІ–ХІІ століттях до них застосовували тортури, їх заковували у кайдани, а тих хворих, які вчиняли найбільш небезпечні злочини, спалювали.

Правовий статус психічно хворих осіб і характер заходів, що застосовувалися до них, визначаються рівнем цивілізації, гуманізації та розвитку медицини. У ХVIII столітті Руська судова хроніка зафіксувала непоодинокі випадки засудження душевнохворих на смертну кару або довічне тюремне ув’язнення.

Разом з тим у 1669 році вперше з’являються у Росії законодавчі положення, що стосуються участі душевнохворих у кримінальному судочинстві, зокрема в «Новоуказанных статьях о татьбах, разбойных и убийственных делах», де була вказівка на те, що «чаще бесный убьёт, неповинен есть смерти». Тут же зазначалося про недопущення їх у свідки.¹

Психічні захворювання могли слугувати приводом для пом’якшення покарання чи навіть звільнення від нього.

У Західній Європі, де католицька церква вбачала в душевнохворих «одержимих бісом», такі люди зазнавали суворих переслідувань.

Під впливом ідей французьких гуманістів ставлення до душевнохворих у ХVIII столітті також змінилося. Деякі вчені-психіатри підтримали французького психіатра Ф. Пінеля про звільнення психічно хворих осіб від відповідальності. В 1794 році він домігся від Національного Конвенту Французької Республіки дозволу про зняття ланцюгів із психічно хворих.

Саме в Кримінальному кодексі Франції 1810 року вперше з’явилася стаття про неосудність таких осіб. Зокрема, ст. 64 КК Франції передбачала: «Немає ні злочину, ні проступку, якщо під час вчинення дії обвинувачений перебував у стані божевілля».

На Русі найчастіше душевнохворі, які вчинили правопорушення, поміщалися у примусовому порядку в монастирі, найнебезпечніших із них заковували в кайдани і ланцюги.

Поводження з душевнохворими особами, які навіть не вчиняли правопорушень у «божевільних домах» царської Росії, відзначалося жорстокістю і було спрямоване не стільки на лікування, скільки на угамування.

Згодом правове становище психічно хворих, які вчинили злочини, отримало більш конкретне законодавче закріплення.

В «Уложенні Росії про покарання кримінальні і виправні» 1845 року містилося досить широке визначення поняття неосудності. Як причини, що виключають ставлення у вину вчинене, називалося божевілля, напади хвороби, яка призводить до запаморочення або до повного безпам’ятства. У ньому було визначено порядок поміщення цих осіб у будинки для божевільних, строки їх тримання і підстави для звільнення.²

Другий період в історії розвитку ставлення держав до проблем примусового лікування припадає на земські і судові реформи, починаючи з 1860-х років.

Ще до середини ХІХ століття судово-психіатрична практика виявляла випадки, коли окремі особи хоча й визнавалися осудними щодо вчинених ними злочинів, однак мали психічні розлади, а відтак, вони потребували вжиття відповідних заходів лікування. Постало питання співвідношення поняття осудності і неосудності, адже ні в науці, ні на практиці немає чітко встановлених меж між різними за тяжкістю розладами психіки. У загальній і судовій психіатрії почався поділ за ступенем тяжкості психічних захворювань, їх класифікація, що спричинило до виникнення вчення про осудність і в юриспруденції.

У низці випадків було неможливо зробити однозначний висновок про повну осудність або неосудність, а можна говорити про обмежену здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення злочину.

Вперше такого висновку дійшли німецькі вчені-психіатри, і у 1845 році німецьке законодавство закріпило положення про обмежену осудність. Перші норми Кримінального кодексу цієї країни містили наступне визначення зменшеної осудності: «Якщо той, хто вчинив діяння, перебував у стані, який хоча і не виключає вільного самовизначення, але все-таки обмежує його, той піддається покаранню, як за замах».

Подібні положення про зменшену осудність почали закріплювати в кодексах і інших країн. Наслідком встановлення такої зменшеної осудності було, як правило, пом’якшення покарання.

У перших радянських кримінальних кодексах не було чітко сформульовано положень про осудність і неосудність, а тому необґрунтовано широке тлумачення неосудності досить часто залежало від політичної ситуації в країні.

Незважаючи на відсутність у Кримінальних кодексах союзних республік статті про зменшену осудність, на практиці підекспертні особи в Інституті судової психіатрії імені В.П. Сербського визнавалися неосудними і зменшено осудними. Причому зменшено (обмежено) осудними визнавалось від 0,2% до 30,9% з 1921 по 1927 рік.

Динаміка рішень Інституту судової психіатрії ім. В.П. Сербського про осудність підекспертних

Визнані комісією	1921	1922	1923	1924	1925	1926	1927	1928	1929	1930
Осудними у відсотках	_ _	9 4,0	37 8,6	72 16,8	142 28,8	233 40,3	204 42,2	248 46,1	272 42,7	267 39,8
Зменшено осудними у відсотках	31 22,3	48 21,3	133 30,9	96 22,4	42 8,5	11 2,0	1 0,2	_ _	_ _	_ _
Неосудними у відсотках	108 77,7	168 74,7	261 60,5	197 46,2	222 44,9	233 40,3	214 44,2	218 40,5	309 48,5	321 47,7
Усього пройшло осіб	139	225	431	365	406	477	419	466	581	588

Таким чином, у 1921 році жодної під експертної судово-психіатричної експертизи, проведеної в Інституті судової психіатрії імені В.П. Сербського, не було визнано осудним. Це отримало негативну оцінку, і, починаючи з 1925 року, зазначений Інститут видозмінює свою судово-психіатричну практику. Відсоток неосудних починає значно зменшуватися, а під експертні з «межовими» станами все частіше визнаються осудними і направляються у місця ув’язнення. З 1928 року визнання осіб зменшено осудними припинилося.³

Загалом ХІХ століття стало переломним для історії європейської та російської судової психіатрії та юриспруденції. Тодішні наукові дослідження стали основою розвитку понять про осудність і неосудність у кримінальному

праві, що знайшло своє відображення у законодавстві. Кримінальне Уложення