% 4. Основні напрями у вивченні українського синтаксису

Хоча перші спроби опису старослов'янської (церковносло­в'янської), а також староукраїнської літературної мови було здійснено ще у XVII ст. (М. Смотрицький, 1619,1. Ужевич, 1643), дослідження синтаксису нової української літературної мови з'явилися лише у другій половині XIX ст. в західноукраїнських граматиках для середньої школи (М. Осадца, 1863, О. Огонов-ський, 1889, С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер, 1893), а також у перших наукових граматиках української мови (Огоновський О. Studien auf dem Lebiete der ruthenischen Sprache. — JI., 1880. — C. 149—218; Смаль-Стоцький C, Гартнер T. Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache. — Відень, 1913. — C. 377— 454). Ці дослідження були виконані у плані синтаксичних тра­дицій німецько-австрійських граматик, зокрема під сильним впливом праць видатного славіста професора Віденського уні­верситету Фр. Міклошича. У своїй синтаксичній частині ці гра­матики ґрунтувалися на логіко-граматичному принципі, успад­кованому з грецьких та латинських граматик, і зводилися власне до розгляду синтаксису частин мови, хоч у кращих із них (Ого-новський О. Граматика руського язика для шкіл середніх. — Л., 1889. — С. 166—258; Сімович В. Граматика української мови. — Київ; Лейпциг, 1921. — С. 359—484) значне місце відводилося і синтаксису речення. На східноукраїнських землях утвердженню в синтаксисі логіко-граматичного принципу сприяли граматичні праці російських учених О. X. Востокова й особливо Ф. І. Бус-лаєва, праця якого «Историческая грамматика русского язьїка» (М., 1863) свого часу справила величезний вплив на розвиток синтаксичних досліджень усіх слов'янських мов.

Окрім логіко-граматичного напряму, заснованого на логіч­ному обґрунтуванні мовних категорій, залежності їх від катего­рій логіки, у вітчизняному мовознавстві другої половини XIX — початку XX ст. у вивченні синтаксису оформилося ще два на­прями: а) психологічний, активно опрацьовуваний найвидат-нішим українським мовознавцем професором Харківського університету О. О. Потебнею та його учнями, який постав із критики логічної концепції Ф. І. Буслаєва, і, виходячи з принци­пів органічного зв'язку мови й мислення, намагався пояснювати явища мови поняттями психології, розглядаючи мовленнєву діяльність як психічний процес, а, наприклад, речення, що вва­жалося основною синтаксичною одиницею, — як відображення психологічного судження, акту думки; б) нео-, чи молодогра­матичний, відомий також під назвою формально-граматичний, що виокремився з психологічної школи порівняльно-історич­ного мовознавства, представники якого приділяли пильну увагу формальному вияву мовних одиниць.

Психологічний напрям (окрім праць самого О. О. Потебні, зок­рема «Из записок по русской грамматике» (т. 1—2. — Воронеж, 1884; 2-ге вид., 1888; Т. 3. — X., 1899), що, по суті, становили незавершену спробу опису порівняльно-історичного синтаксису слов'янських мов, у якому дуже широко представлений матеріал української мови), на жаль, не знайшов належного продовження у вивченні синтаксису української мови. Виняток становлять хіба що IX—X лекції «Синтаксису української мови в історично-по­рівняльному освітленні» К. Німчинова в колективному «Історич­ному курсі української мови» (X., 1929. — С. 167—230), що були першою спробою більш-менш систематичного викладу історич­ного синтаксису української мови (щоправда, обмеженого про­стим реченням).

Щодо формально-граматичного напряму, започаткованого видатним російським ученим П. Ф. Фортунатовим (який вва­жав основною синтаксичною одиницею словосполучення, а ре­чення — лише розгорнутим словосполученням) і продовжено­го його численними учнями й послідовниками (О. О. Шахма-товим, О. М. Пєшковським, М. М. Петерсоном та ін.), то він знайшов відображення також в українських синтаксичних пра­цях 20—30 років XX ст., щоправда, не в розрізі занадто вже формалістичного «Очерка синтаксиса русского языка» М. М. Пе-терсона (М.; Пг., 1923), у якому основною одиницею синтак­сису вслід за П. Ф. Фортунатовим вважається словосполучен­ня, а в плані «Синтаксиса русского языка» О. О. Шахматова (вип. I—II, Л., 1925—1927), де основною синтаксичною одини­цею є речення. Ця праця мала величезний вплив на синтаксич­ні дослідження не тільки російської, а й інших слов'янських мов. До цих праць належать розділи із синтаксису в низці загальних курсів української мови, що вийшли друком упродовж 20-х — початку 30-х років XX ст. переважно за редакцією Л. А. Була-ховського, зокрема у двічі виданому «Підвищеному курсі ук­раїнської мови», де автором розділу з синтаксису був М. Пере-гінець (X., 1931. — С. 191—317), та в оригінальних «Нормах української літературної мови» О. Синявського (X.; К., 1931. — С. 187—361).

Окрім низки загальних курсів української мови, в українському мовознавстві в цей час було створено чимало монографічних син­таксичних праць, зокрема Є. Тимченка (Акузатив в українській мові. — К., 1928; Вокатив і інструменталь в українській мові. — К., 1926; Функции генитива в южнорусской языковой области. — Варшава, 1913 та ін.), О. Курило (Уваги до сучасної української літературної мови. — К., 1920. — 3-тє вид., 1925 та ін.), М. Су-лими (Українська фраза. — X., 1928 та ін.), С. Смеречинського (Нариси з української синтакси. — X., 1932). Переважну більшість їх було присвячено вивченню будови словосполучен­ня, хоча рекомендації їхніх авторів щодо впровадження низки синтаксичних конструкцій уснорозмовного мовлення як норм української літературно-писемної мови не витримували науко­вої критики.

Упродовж 30—40-х років унаслідок сталінських репресій, війни і післявоєнної розрухи, крім шкільних підручників, з укра­їнського синтаксису майже нічого не видавалося. Не займали­ся цією проблемою на належному рівні і мовознавці україн­ської діаспори. Щоправда, починаючи з 1935 р. в журналі «Рідна мова» з'являються статті І. Огієнка, в яких робиться спроба систематичного викладу українського синтаксису з істо­ричними коментарями. Ці статті почали виходити як окреме видання «Складня української мови» (ч. І. Вступ до вивчення складні. — Жовква, 1935; ч. II. Головні і пояснювальні члени речення. — Жовква, 1938), однак ця спроба залишилася не­завершеною. Значно пізніше інший представник української діаспори Ю. Шерех (Ю. Шевельов) опублікував «Нарис сучас­ної української літературної мови» (Мюнхен, 1951), де знахо­димо оригінальний виклад українського синтаксису (с. 71— 161), а згодом і спеціальну монографію англійською мовою «Синтаксис сучасної української мови» (The Syntax of Modern Literary Ukrainian: The Simple Sentence. — Нью-Йорк, 1963), яка становить доопрацьований варіант раніше опублікованої ук­раїнською мовою праці із синтаксису простого речення. Лише 1951 р. з виходом у світ двотомного «Курсу сучасної україн­ської літературної мови» за редакцією Л. А. Булаховського, дру­гий том якого було повністю присвячено синтаксису, наукове опрацювання цього розділу граматики відчутно просунулося вперед. Щоправда, в цій праці, переважно підготовленій ще до початку другої світової війни, найдокладніше опрацьовано час­тину про складне, зокрема складнопідрядне, речення. Ця пра­ця, виконана на засадах панівного тоді логіко-граматичного принципу, й нині залишається найгрунтовнішим описом струк­тури цих типів речень. Щодо частини про просте речення, ви­конаної в іншому плані, вже відразу після виходу її у світ ви­словлювалася низка критичних зауважень, у яких зазначалася неповнота опису його структури, зокрема відсутність підрозді­лу, присвяченого теорії другорядних членів речення. Л. А. Бу-лаховський готував новий варіант цієї частини, з якої було опубліковано чимало окремих статей та брошур-лекцій для сту-дентів-заочників. Крім цієї узагальнювальної праці впродовж 50—60 років було видано низку монографічних досліджень (І. Г. Чередниченка, А. С. Колодяжного, І. К. Кучеренка, І. Г. Матвіяса, Г. М. Удовиченка, П. С. Дудика, Ф. П. Медве-дєва, І. Р. Вихованця, А. П. Грищенка та ін.).

Широке розгортання синтаксичних досліджень, що спира­ються на різножанровий фактичний матеріал, поглиблене тео­ретичне осмислення синтаксичної будови мови з використан­ням нових прийомів наукового пошуку, з одночасним критич­ним переглядом існуючих підходів, сприяло опрацюванню й утвердженню у вітчизняному мовознавстві багатоаспектного підходу до вивчення синтаксичної системи, що дістав назву структурно-семантичного напряму. Цей напрям, опрацьований багатьма вченими, увібравши все найраціональніше, найцінні­ше, забезпечує комплексний підхід до опису всіх наявних у мові синтаксичних одиниць, беручи за основу як граматичну семан­тику, так і формальні засоби їх вияву. Набувши великої попу­лярності серед дослідників-синтаксистів, він поширився й у практиці викладання сучасної української мови як у вищій, так і в середній школі.

Найзначнішим доробком вивчення синтаксису в українсько­му мовознавстві є такі праці, як «Розвиток структури слов'ян­ського речення» О. С. Мельничука (К., 1966) та синтаксичний том академічної «Сучасної української літературної мови», підготовлений колективом науковців під керівництвом цього самого автора (К., 1972). Перша з них належить до визначних досягнень загальної славістики, що вносить чимало оригіналь­ного до порівняльно-історичного вивчення синтаксису слов'ян­ських мов, а друга, порівняно з попереднім академічним кур­сом українського синтаксису, поряд із докладним розглядом структури речення подає також оригінальний опис словоспо­лучення та синтагматичного членування речень. Проте і до цієї праці можна висловити окремі зауваження. Так, автор розділу про словосполучення невиправдано скептично поставився до думки багатьох сучасних синтаксистів щодо предикативних і сурядних словосполучень, які виникають лише у складі ре­чення. Можна висловити сумнів і щодо правомірності розгля­ду структури складнопідрядного речення перед складносуряд­ним. Крім того, слід було б уважніше поставитися до можли­востей іншої, структурно-семантичної, класифікації складно­підрядних речень, яка тепер панує в курсах синтаксису для середньої і вищої школи.

У 70—80-х роках XX ст. з'явилося також чимало моногра­фічних досліджень, у яких було глибоко опрацьовано окремі питання синтаксису як словосполучення (І. Р. Вихованець, 3.1. Іваненко та ін.), так і речення (С. І. Дорошенко, Л. О. Ка-домцева, В. Д. Горяний, М. Я. Плющ, Н. Л. Іваницька, К. Ф. Шульжук та ін.), а також праць, присвячених вивченню синтаксису усного розмовного літературного мовлення, на­приклад «Синтаксис сучасного українського розмовного літе­ратурного мовлення» П. С. Дудика (К., 1973). На окрему увагу заслуговують синтаксичні монографії, виконані із застосуван­ням новітніх прийомів дослідження. Найґрунтовніші з них — колективна праця «Семантико-синтаксична структура речен­ня» І. Р. Вихованця, К. Г. Городенської, В. М. Русанівського (К., 1983); «Деривація синтаксичних одиниць» К. Г. Городен­ської (К., 1991); «Нариси з функціонального синтаксису укра­їнської мови» І. Р. Вихованця (К., 1992) та спроба цілісного ви­кладу функціонального синтаксису в праці І. Р. Вихованця «Гра­матика української мови. Синтаксис» (К., 1993), що вийшла як

навчальний посібник для вищої школи (див. також: Слинько І. /., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної україн­ської мови: Проблемні питання. — К., 1994).