Спецкурс Тема: Методи лінгвістичного аналізу

Стан кожної науки в кожний момент її історії визначається тими завданнями, котрі ставить перед нею суспільство, її власним рівнем та попередньою історією, а також станом інших наук, як суміжних, так і несуміжних з нею.

Розвиток науки відбувається за двома протилежними і в той же час взаємопов’язаними напрямами: шляхом внутрішньої диференціації та шляхом інтеграції з іншими науками. Обидва процеси можуть відбуватися одночасно.

У кожну епоху існують якісь спільні тенденції думки в усіх галузях пізнання. Такими загальними стилями мислення можуть бути, наприклад, історизм, тенденція до математизації, розгляд структури об’єктів, системний, функціональний чи антропоцентричний підхід або та чи інша їх сполучуваність. Ці загальні тенденції в стилі мислення називають іноді парадигмами, розуміючи під цим сукупність спільних ідей чи навіть філософських настанов. Термін цей спочатку був уведений стосовно фізики Т. Куном. Ю. С. Степанов застосовує його до філософії мови. Він розуміє під парадигмою погляд на мову, пов’язаний з певною філософською течією й певним напрямом у мистецтві (Степанов Ю. С. В трёхмерном пространстве язика. – М., 1985).

Сьогодні провідною парадигмою, тобто панівним стилем мислення, слід, вірогідно, визнати функціонально-системний. Усе більше визнання отримує розуміння адаптивності як самоорганізації систем та антропоцентризм.

Розуміння функцій мовних елементів як їхнього цільового призначення й ролі в тій системі, в котрій вони працюють і котра утворює їх середовище, притаманне функціональній граматиці, сучасній семасіології, прагмалінгвістиці, теорії тексту та іншим наукам про мову.

Такий підхід вимагає вивчення функцій мовних елементів у їх взаємодії з умовами та завданнями спілкування, тобто передбачає діалектику функції й системи. Системний і функціональний підходи доповнюють один одного, об’єднуючись у підході до мови як до адаптивної системи.

Важливо врахувати, що подібна взаємодія є чинною незалежно від масштабів дослідження. Вона застосовується і під час компонентного аналізу, де елементом аналізу є сема, а середовищем – семний склад розглядуваного значення, і однаковою мірою для розгляду взаємодії граматичних категорій з їх середовищем, як це має місце в роботах А. В. Бондарко (Бондарко А. В. Функциональная граматика. – Л., 1984). Середовище може бути синтагматичним, як під час контекстологічного аналізу, коли актуалізоване слово зіставляється з максимумом контекстуальних показників, від яких залежить його семантичне ускладнення в художньому тексті. Середовище буде синтагматичним і під час прагматичного аналізу функції слова в тій чи інщій екстралінгвістичній конкретній ситуації. Під час аналізу слова в усій лексичній системі мови чи в якійсь її частині говорять вже про відношення асоціативного характеру, про парадигматику одиниць, об’єднаних у пам’яті й пов’язаних відношеннями протиставлення.

Прагматика – сфера досліджень у мовознавстві (і семіотиці), яка вивчає функціонування мовних знаків у мовленні (мовлення адресанта, адресата, типи мовленнєвих актів, мовленнєва тактика, наявні й приховані цілі висловлювання, правила спілкування, ставлення мовця/слухача до повідомлюваного, оцінка змісту висловлювання, рівень впливовості висловлювання і под.).

Система. У сучасній вітчизняній лінгвістиці існує доволі багато визначень системи мови. через багатоманітність різних визначень нелегко виявити сутність розмаїття підходів.

Більшість визначень зводиться до того, що мова є семіотичною функціональною системою, котра слугує обміну інформацією й збереженню інформації в людському суспільстві й людській свідомості, що мова є системою систем, всередині якої розрізняють фонетичну, морфологічну, лексичну, синтаксичну та інші підсистеми. Кожна галузь лінгвістики уточнює загальне поняття системи відповідно до своїх завдань.

Наприклад, фахівці з функціональної стилістики виділяють у мові систему функціональних стилів, підсистеми котрої утворені окремими функціональними стилями (науковий, розмовний ...). Кожна з таких підсистем володіє власними специфічними особливостями в лексиці (а іноді і в фонетиці), домінантними синтаксичними конструкціями, що зумовлені специфікою спілкування в тому чи іншому середовищі, в тій чи іншій сфері людської діяльності.

Представники теорії тексту вважають системою кожний окремий текст. Система тексту об’єднується комунікативною цілісністю, логічними, граматич6ними й семантичними зв’язками.

Граматисти вважають підсистемами мови окремі граматичні категорії: категорію числа, роду, порівняння, відмінка... Так, для категорії числа середовищем функціонування будуть граматичні розряди іменникі, що позначають обчислювані та необчислювані предмети.

Для лексикологів лексика мови – особлива знакова система. Сучасна лексикологія прагне до комплексного розгляду лексичної системи й показу її зв’язку з пізнавальною й практичною діяльністю людини, з тими емоціями, які вона переживає, а також з іншими семіотичними системами (наприклад, з паралінгвізмами – жестами, мімікою, поглядом і т. д.), з кодами звичаїв та етикету, з різноманітними графічними засобами, з мистецтвом.

Отже, слово існує в трьох вимірах, притаманних мові як семіотичній системі: в семантиці (відношення знака до позамовної дійсності), в синтактиці (відношення знаків між собою) й прагматиці (відношення знаків до тих, хто ними користується).

Залежно від того, яка система чи підсистема мови розглядається в процесі аналізу, мусить вирішуватися питання про її елементи.

Адаптивна система – система, що самоналаштовується/ самовпорядковується, пристосовується до умов свого функціонування не лише шляхом збагачення свого складу, але й шляхом зміни своєї структури, причому під структурою розуміється сукупність відношень між елементами системи. Приводом та підставою для адаптації є порушення рівноваги між станом системи – її складом і облаштуванням, з одного боку, й тими завданнями, котрі вони мають виконати в процесі свого функціонування, з другого. Висока здатність до адаптації є рисою, що відрізняє живі істоти від неживої природи.

Стосовно лексичної системи мови адаптивність означає, що залежно від ситуації спілкування, зміни соціальних, ідеологічних чи етикетних норм, тобто середовища, в якому функціонує мова, у ньому можуть виникати не лише нові слова, але можливі й категоріальні зміни.

В англійській мові, наприклад, під впливом політичної боротьби жінок за свої права з мови зникають ознаки лексико-граматичної категорії роду, котрі там зберігались в системі займенників та в деяких назвах людей. Займенники he і she заміняються на письмі займенником he/she.

Напівафікс -man і суфікс –ess англійці намагаються замінити словами, в котрих категорія роду нейтралізована: businessman – business person, fireman-fire fighter, stewardess – flight attendant.

Отже, в поняття адаптивної системи, що функціонує, входить поняття середовища, в якому система функціонує й у взаємодії з котрою вона формує свої властивості.

Середовище може бути суперсистемою вищого порядку. Так, для системи займенників ми можемо розглядати як середовище всю мовну систему. Середовищем для розгляду якої-небудь лексичної групи може виявитися граматична система даної мови чи типові для цієї групи синтаксичні конструкції. І, навпаки, в теорії семантичного синтаксису середовищем є лексико-семантична система мови.

Для згадуваної вище системи займенників середовищем є також комунікативний процес, рольова структура й ситуація спілкування, сімейні, класові, соціальні та інші міжособистісні стосунки, а також такі особистісні якості мовців, як стать, вік, темперамент, виховання.

Поле, польова структура – це синоніми для терміна „підсистема”, наприклад: лексичне поле, лексико-семантичне поле, функціонально-семантичне поле і т. д.

У словнику О. С. Ахматової дається таке визначення: „Поле – це сукупність змістових одиниць, що покривають певну сферу людського досвіду та утворюють більш-менш автономну мікросистему”. Структура поля неоднорідна. У ній є ядро та периферія. Ядро – це центральна частина, елементи котрої мають повний набір ознак, що визначають дане угруповання, а периферія – це елементи, що мають не всі характеристики даного поля, вони можуть мати ознаки, притаманні сусіднім полям.

Не слід ототожнювати поняття поле і клас. Клас являє собою замкнену множинність, а елементи в ньому більш-менш рівноправні. Поле передбачає неперервність зв’язків об’єктів множинності. Елементи поля можуть належати двом класам.