ГЕНЕЗА ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ТА ЇЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ

ФОРМИ

• Філософія Стародавнього Сходу: світо устрій та людина.

• Антична філософія: космоцентризм.

• Філософія середніх віків: теоцентризм.

• Філософія епохи Відродження: антропоцентризм.

• Філософія Нового часу: науко центризм.

• Німецька класична філософія: система-розум-діяльність.

• Марксистська філософія.

• Сучасна світова філософія.

Велика теоретична насиченість розділу, що представлені у цій лекції, обумовила концентрування історико-філософського матеріалу навколо стрижневої ідеї, що узагальнює теорії мислителів різних періодів.

На передній план у назві кожного розділу виводяться ті ключові слова, послідовність яких дозволяє засвідчити логіку історико-філософського процесу, а саме: у філософських системах Давнього Сходу – це світо устрій та людина; в античності – уявлення про космос, Всесвіт; в середні віки – служіння Богу, в епоху Відродження – віра в здатності людини пізнавати та вдосконалювати світ; у Новий час – розробка наукових методів, віра в розум; а в німецькій класичній філософії – системне охоплення закономірностей розвитку світу та людини завдяки розуму та діяльності.

Філософія Стародавнього Сходу: світо устрій та людина.

Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу

свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософськи ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки давнього рабовласницького світу. Філософська думка народів Сходу намагалась розв’язати ті ж питання, якими займалась пізніше філософія народів Заходу.

Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині 1 тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Найдавніші пам’ятки індійської літератури – чотири збірники релігійних гімнів та молитов, що називають «Ведами» (близько 2500-1700 років до н.е.). Найважливіший з них «Рігведа». Інші – «Яджурведа», «Самаведа» і

«Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.

Завершенням «Вед» вважаються « Упанішади». Сьогодні відомі близько 300 «Упанішад». Більшість їх складено у VIII-VI ст.. до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями вирішується питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування – світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упанішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря,земля).

Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце посідає викладання поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істину духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить обьєктиний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя – в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проникливої сутності, у тому щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом , в єдності з ним (мокша).

Більшість філософських шкіл Давньої Індії були ортодоксальними, оскільки спирались на авторитет «Вед». Це школи санкхья, ньяя, йога, вайшешика, міманса, ведента та ін.. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з під зовнішньої релігійно-етичної форми є матеріалістична тенденція.

Мета вчення джайнізму – звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна поведінка, правильне пізнання правильна віра. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.

Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого – випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія – або як роз’єднана на свої неподільні елементи ( атоми ), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.

Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості – безмежні; душі доступні й безмежне знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні – джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність души, - її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання – не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але й у правильній поведінці, у напрямі наших дій.

«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аскетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму.

У VI ст. До н.е. виникає релігійне вчення буддизму. Буддизм – одна із світових релігій, воно знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму ґрунтується на легенді про засновника релігії – принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда. Перша спроба систематизації буддизму надана у так званій книзі «Трипітака», тобто «Три кошика вчень». У третій з цих книг розглядаються філософськи питання. Буддизм – більш релігійна етика ( бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бесідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання – звільнення людини від страждань, пізнання шляху, що веде до цього звільнення.

Буддизм висуває чотири положення:

• життя виповнене страждань;

• існує причина виникнення страждань;

• є можливість припинення страждань;

• існує шлях звільнення від страждань.

Отже, згідно з ученням буддизму, життя – це суцільна низка страждань. Причина цих страждань – у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо з нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення ( сансари) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існування. Необхідність страждання виводиться з обумовленості й залежності всіх подій і фактів.

В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільнення від страждань досягається не у потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів «нірваною». Під нірваною (санскр. букв.- охолодження, загасання ) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.

Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака ( вчення, спрямоване на цей світ – локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Згідно з вченням локаята про буття весь об’єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, души, раю, потойбічному світу – неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі.

У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєви сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведичної релігії – карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).

Вчення санкхья головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкхья передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкхья вважає вихідним поняття про матеріальну першооснову (пракриті) усіх речей і явищ, у тому числі психічних. Вона є причиною існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з ученням санкхья, свідомість, яка перебуває вище будь яких змін і за своєю природою вже не матеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, що починається, коли нематеріальна причина – пракриті – вперше випробує вплив з боку пуруша, або «Я». Розум який пішов від пракриті, не вічний, він складний і є суб’єктом, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елементи свідомості: розум, самосвідомість, органи чуття і дії.

Отже, філософія санкхья має дуалістичний характер, оскільки визнає дві реальності: матеріальну – пракриті – й духовну – пуруша. Пуруша – пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіда і Всесвіту.

Багато в чому близькою до системи санкхья була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. Найдавнішим твором йоги вважають «Йога-Сутру», яка також називається по імені засновника «Патанджалі-сутра». Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Його окремі степені включають самовладання (яма), оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоляцію почуттів від зовнішнього впливу (пратьяхара), концентрацію думки (дхарана), медитація (дхьяна) і стану зосередження ( самадхи) – звільнення від тілесної оболонки.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об’єктивних умов свого життя, а повним звільненням особливого психічного стану «самадхи» (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення застигає на певній внутрішній точці. Порушується зв’язок з основним світом і нібито зьявляється здатність інтуїтивного бачення істини.

Згідно з ньяя об’єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вогню. Основну увагу послідовники Гаутама зосереджували на проблемах теорії пізнання і логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, аналогію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістичної теорії буття.

Для вайшешика засади реальності – в особливих властивостях атомів і душ. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише пьять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, що самі складаються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймаються почуттями, і про їх існування дізнаємося лише за допомогою висновку.

У низці вчень давньоіндійської філософії є системи, що безпосередньо спираються на «Веди». В цих системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до давньоєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи – міманса і веданта. Для них «Веди» - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуються у ведійських гімнах, вважаються, безумовно, істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми , згідно із вченням школи міманса, є дотримування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення вбачає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є абсолютною. Чуттєве сприйняття розглядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризуються як реальні, що мають різні об’єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.

Ідеалістичне вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя ( що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, доки не досягає постійного споглядання істини.

У Давньому Китаї у VII-VI ст.. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалися дві тенденції – консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. У процесі боротьби цих двох тенденцій ширше поширювалися наївно-матеріалістичні думки про п’ять першоелементів і речей ( метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях ( дао) в природі та інші, що виникли ще на початку П-І тисячоліття до н.е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу.

У У-Ш ст.. до н.е., утворюються основні філософськи школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.

В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи – вчитель Кун). Йому належить укладання низки давніх книг ( «Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін..) у яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», «треба вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів – марне, а роздуми без вчення – пусте».

Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути зміненим. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов’язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини.

Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи, який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар – «син неба». На його думку людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні, але вродженні якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.

Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи. Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає іі. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.

У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи, старий вчитель. Вчення про Дао, про загальний природний закон світу речей. Життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао – це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що у світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов’язково переходять у свою протилежність. Принцип даосів невтручання у природу щоб непорушити гармонії. Усяка дія, має протидію.

Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основа всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи – на «найтонші» і «грубі». Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднання вказаних двох родів ці. Причому душа людини складається з «найтонших» ці, а тіло – з «грубих». Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати людину, коли вона вмирає, і утворювати те, що люди називають «демоном».

Фацзя (законники) були прихильниками державних реформ як знаряддя старого суспільства. Основні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст.. до н.е.). Один з найвидатніших представників цієї школи, Сюнь-цзи – Хань Фей (Ш ст.. до н.е.), стверджував, що природний шлях дао є підґрунтям усіх законів природи – лі. У людському суспільстві, як і у природі, існують закони (Фа), що є для людей критерієм їхніх дій.

Антична філософія: космоцентризм.

Початок античної філософії пов’язують з представниками мілетської школи ( VI ст.. до н.е.), що виникла в місті Мілеті – Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом. Вони уявляли першооснову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого – вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря – ефір, що насичує всі істоти із якого походить світ; Анаксімандр вважав початком всього існуючого первину матерію – «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не тільки у просторі, але ц у часі. Таким чином філософів Мілетьської школи можна вважати стихійними матеріалістами.

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, зазначав про відносність понять.

У кінці VI ст.. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснований видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге – корисне, на третє – приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною декадою є число 10, тому що це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами.

Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Парменид, Зенон. Світ вони сприймали як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все – без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все – в сучасному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати , наче люди, вони могли що завгодно, - копі коням би богів сподобали, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гноселогічні висловлювання Ксенофана – перша в історії грецької думки постанова питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофаном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб’єктивної думки і має імовірний характер.

Зенон говорив, що рух (реальність) та множина ( почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо припустити існування руху, то за Зеноном, виникають не вирішувані суперечності. Зенон висунув п’ять спростувань руху у своїх апоріях ( апорія – трудність, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: « рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчиться, оскільки, перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчиться, але й початися. Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою. Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.

Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії – землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням цих стихій. У своїх поемах – «Про природу» й «Очищення» - він називав їх Любовью (Дружбою) і Розбратом (Ненавістю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування. Космогонія Емпедокла будується як безмежне чередування «любові» або «ворожнечі». У центрі уваги Анаксагора – питання про перетворення одних речей у інші. Згідно з Анаксагором вся природа – це безмежна множина вічних, дрібних різноякісних часток, котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше – гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м’ясо складається з частинок м’яса, кістка – кісточок.

Левкіпп вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладанням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіппа і Демокрита вже в IV ст.. до н.е. були об’єднані й пізніше одержали назву «Корпус Демокрита». Демокрит вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом – найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що трясучись на всі боки, атоми зіштовхуючись і створюють вихорі. Демокрит вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, що презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа – це теж сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.

Важливими були також розробки Демокрита для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об’єктивно) і за «враженням (суб’єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокритом, - у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Враження» теж відображає існуючу реальність, але лише її тимчасові виявлення. Існують два роди пізнання: «темний» ( за допомогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокрит розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи предметів.

Суспільні й політичні умови в Греції V ст.. до. н.е., особливо В Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати, слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості – софісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу ( діалектиці). Представник софістів Протагор учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають властивостей залежно від відношення їх до людини. Горгій проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо не можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з її логічною і граматичною структурою.

Сократ прагнув знайти точний метод, що полягав би, насамперед, у самопізнанні. (Познай самого себя). Його вихідною засадою був висновок, котрий Сократ сформулював у вигляді афоризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упередженості. Пізнання починається з ретельного аналізу самого себе як духовної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об’єктивно існуючого духу, тобто пізнати об’єктивно існуючу істину.

Мудрець після нього повинен був навчати цієї істини якомога більшу кількість людей.

Пізнавальний метод, що виробив Сократ, отримав назву «майевтика» (з грец. повивальна майстерність). Сократ порівнював свою діяльніст, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демонстрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діалогічної бесіди використовував два засоби для отримання знання – індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний» метод з іронії, коли мислитель зіштовхувався з самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.

Платон – об’єктивний ідеаліст; від нього бере початок ідеалізм взагалі, «лінія Платона». Він визнавав існування об’єктивного світу, але вважав його лише вибиттям, витвором дійсно реально потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея Коня в потойбічному світі, яка в нашому світі виливалась у реального коня. Існує, наприклад, ідея стола, різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одиничне. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна і незмінна. Ідея за Платоном, - це граничне узагальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнання. Таким чином матеріальний світ, за Платоном, - тінь світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все стоїть ідея краси і добра.

Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є ядром його гносеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, нашим знанням про світ. Чим краще душа пам’ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з’являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства – справедливості.

Існуючи державні форми Платон ділить на дві групи: припустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимократію ( владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію ( владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію ( владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.

Філософія мегарської школи базувалась на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Брехун», «Рогатий» «Лисий» «Купа». В софізмі «Рогатий» говориться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чи ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні ( з випаданням котрої волосини людина стає лисою?. З додаванням котрої зернини утворюється купа? ).

Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для школи кіренаїків. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнавальним. Єдине, що можна досягти, - це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька груп: 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія судження, « Аналітика перша і друга» - головний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знання); 2) трактати про природу і рух («Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати ( «Про душу», «Історія тварин); твори про «первинну філософію», тобто метафізику); етичні твори – «Нікомахова етика», «Евдемова етика»; соціально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все – «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини – теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першооснову, або істинне буття, Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина – дорожче».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнання. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому у «чистому» вигляді може тільки мислиться. Мислитель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об’єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум», Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Матерія ж – це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна сила (архітектор, його мистецтва) та мета будови (сама будова). Таким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він виділив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузькому розумінні ( перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, другорядним, а небесний – найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та з’явленнях про їх взаємопроникнення (теплого – в холодне, сухого – у мокре та навпаки). Але обов’язковим є п’ятий елемент – божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.

Арістотель – засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчутів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об’єкти Аристотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття – звук, колір, запах; 2) які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чуття – рух, розмір, фігура. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, мати бути в спокої); 2) буття потенції та акту; тут вирішується проблема розрізнення актуальної та потенціальної нескінченності та руху; 3) буття акциденцій – це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смислах: як дослідження причин, тобто перших та вищих початків: як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві. Арістотель формулює класичну структуру філософії виділяючи в ній практичну філософію (поетику, риторику, політику та етику), теоретичну філософію (зоологію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філософію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію,надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, є при цьому інструментом міркувань.

Арістотель дійшов висновку, що існує три типи держав: монархія (тобто правління одного), аристократія (небагатьох) і демократія (правління всіх). При цьому він вважав, що всі ці державні форми хороші, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом с тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і перетворитися в гіршу форму правління. Так, монархія може перейти в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія – в олігархію, тобто панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто панування юрби – черні. Сам Арістотель був прихильником правління небагатьох – аристократії. Як син свого часу, що відобразив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість. Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що людському суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.

Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля характерні систематизм та енциклопедичне осягнення проблем. Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль наукового мислення ( історія питання, «постановка проблеми», аргументи «за і проти», «рішення» тощо).

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології космологічну теорію, що відмовлялась від будь яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунтування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:

• насамперед космологічно-огнтологічний характер;

• існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;

• підкреслення пасивної ролі суб’єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;

• пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.

У цілому в античній філософії абсолютне знання сприймається як система першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метофізика і є мета наукою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

Філософія Епікура

Епікур, який створив матеріалістичне вчення (назване пізніше його ім’ям ), розумів під філософією діяльність, що дозволяє людям за допомогою роздумів і досліджень досягти безтурботного життя, вільного від страждань: «Нехай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією, а в старості не втомлюється займатися філософією… Хто говорить, що не настав або минув час для занять з філософії, той схожий на того, хто говорить, що для щастя або ще не має, або вже немає часу». Тому окрема галузь знань філософії є етика. За Епікуром, етика відкриває природні начала та їх зв’язки , звільнюючи тим самим душу від віри в божественні сили, у навислий над людиною фатум або долю. Фізиці ж передує третя частина філософії – каноніка (знання – критерій істини і правил її пізнання). Зрештою Епікур робить висновок: критеріями знань служать чуттєві сприйняття і засновані на них загальні уявлення. У гносеології ця орієнтація дістала назву сенсуалізму ( від латинського сенсу – почуття).

Фізична картина світу, на думку Епікура, така. Всесвіт складається з тіл і простору, «тобто порожнечі». Тіла ж постають або як поєднання тіл, або як те, із чого утворюються поєднання, а це – неподільні, непідвладні розрізанню цільні тіла – атоми, відмінне тільки, як у Демокрита, формою і величиною, але й вагою. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою швидкістю і, на відміну від поглядів Демокрита, можуть спонтанно ухилятися від траєкторії прямолінійного руху, яка обов’язково виникає. Епікур вводить гіпотезу само відхилення атомів для пояснення зіткнень між атомами і трактує це як мінімум свободи, яку необхідно вбачати в елементах мікросвіту – атомах, щоб пояснити можливість свободи і в життєдіяльності людини.

Етика Епікура виходить із того, що для людини перше і природжене благо є задоволення, яке варто розуміти відсутність страждання, а не як перевагу стану насолоди. Епікур писав: «Коли кажемо, що задоволення є кінцева мета, то розуміємо не задоволення розпусників і не задоволення в чуттєвій насолоді, як думає дехто, хто не знає, або не погоджується, або неправильно розуміє, але розуміємо свободу від тілесних страждань і душевних тривог». Саме за допомогою звільнення від них досягається, відповідно до епікуреїзму, мета щасливого життя – здоров’я тіла і відсутність хвилювань, повна безтурботність духу, атараксія. Страждання душі, вважав Епікур, значно тяжчі зв страждання тілесні. Етика Епікура індивідуалістична: навіть дружба, цінується більше не заради неї самої, а заради безпеки, що вона приносить, і заради безтурботності душі. Епікур вважав, що страх не має ваги в очах філософа: «Смерть, найстрашніше із лих, не має до нас ніякого стосунку, тому що коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо».

Філософські ідеї стоїцизму.

Інші настрої знаходимо у філософії стоїків, які спиралися на вчення Герокліта, посиливши риси матеріалістичного гілозоїзму ( вчення про загальну натхненність універсаму): світ повністю є єдино тіло, живе й розчленоване, наскрізь пронизане натхненним тілесним диханням («пневмою»). Вченню про множинність атомів Епікура стоїки протиставляли вчення про сувору єдність буття. Взагалі, кожному положенню фізики й етики Епікура можна знайти в стоїцизмі контр положення. Найповніше протилежність виявилася в питанні про розуміння свободи і вищого завдання людського життя. Якщо епікуреїзм пронизаний пафосом свободи і прагне вирвати людину із «залізних кайданів необхідності», то для стоїцизму необхідність («фатум», «доля») непорушна і позбавитися необхідності (свободи в розумінні епікуреїзму) неможливо. Доля веде того, хто добровільно і безпечально їй підкоряється, і веде силоміць, тягне того, хто нерозумно і безрозсудливо їй суперечить. Мудрець намагається вести життя згідно з його природою і керується розумом. Настрій, у якому живе мудрець, є смиренність і покірність невідворотному, Розумне й узгоджене з природою життя доброчесне, його наслідок – апатія – відсутність страждань, безпристрасність, байдужість до всього зовнішнього. Саме зі стоїцизмом пов’язують афоризм: «Філософія є наука помирати». Проте, незважаючи на явний песимізм, етика стоїків орієнтована на альтруїстичний принцип обов’язку і безстрашність перед ударами долі, тоді як ідеал епікуреїзму є егоїстичним, попри його витонченість і освіченість. Етика епохи еллінізму відображає настрої, звичаї жителів величезної Римської імперії.