1. ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

2. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

3. КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

4. ХАРКІВСЬКИЙ БАЗОВИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ №1

9. Додаток до теми: «Неоперативна та оперативна хірургічна техніка»

10. Десмургія

13. Дисципліна: “Медсестринство в хірургії”.

14. Спеціальність 5.12010102 “Сестринська справа”.

23. Розробник: викладач I категорії Тютюнник О. В.

24. Затверджено на засіданні ЦМК хірургічних дисциплін

25. Протокол від “____”________________20__ року № ___

26. до теми: «Неоперативна та оперативна хірургічна техніка»

Десмургія

Дисципліна: «Медсестринство в хірургії»

Спеціальність: «Сестринська справа» 5.12010102

Десмургія (від грецьких слів desmos - зв'язок, пов'язка та ergon -справа) являє собою самостійний розділ загальної хірургії, необхідний для вірного лікування ушкоджень та захворювань.

1. Історичні відомості про пов'язки

Використання пов'язок бере свій початок ще з часів кам'яного віку, коли доісторична людина, щоб зупинити кровотечу та прикрити отриману на полюванні чи у бою рану, використовувала усе, що їй здавалося потрібним (трава, кора дерев, щіпку піску та ін.).

Стародавні єгиптяни володіли технікою накладання нерухомих пов'язок при переломах трубчатих кісток.

В працях давньогрецького лікаря Гіппократа (IV століття до нашої ери) згадується про застосування сухих пов'язок та пов'язок, змочених вином, розчинами квасців, міді, а також про мазьові пов'язки (з рослинними оліями).

Хірург давнього Риму Уельс (І століття н.е.) вперше дав системне викладення методу зупинки кровотечі шляхом тампонади ран. У своїй праці він згадує про пов'язки за допомогою губки, змоченої оцтом та закріпленої бинтами.

Слід відмітити заслуги найкращого представника східної медицини таджика,Абу-Алі Ібн-Сіни, відомого у Європі під ім'ям Авіценни (X - XI ст.). У "Каноні лікарської науки" - праці, що слугувала основним напутством в області медицини до XVII століття, Авіценна виклав учення про рани, опіки, переломи кісток та ін., причому при лікуванні переломів він користувався здавлюючою, а також гіпсовою пов'язкою, хоча й не в сучасному її розумінні.

XIX Століття виявилось ерою введення асептики та антисептики. У до антисептичний час пов'язки, які накладалися на рану, являли собою розщеплену на окремі нитки стару ганчірку - так звану корпію, яку зазвичай закріплювали за допомогою тканинного бинту. Але корпія, яка у процесі виготовлення проходила через велику кількість рук, не лише забруднювалась мікробами, але й засалювалась, що дуже знижувало її відсмоктуючи властивості. З другої половини XIX ст. хірурги почали застосовувати перев'язувальні матеріали, які дуже добре всмоктували вміст рани - мох, торф, льон, кудель, пеньку, хлопок та ін.

Антисептичний метод лікування ран, "батьком" якого був англійський хірург Джозеф Лістер (1867), відкрив нову еру в хірургії. В хірургічну практику була введена антисептична (протигнильна) пов'язка, ціль якої знищення мікробів у рані за допомогою хімічних речовин. Як антисептичний засіб Лістер запропонував карболову кислоту. Щоправда, ще до Лістера М.І. Пирогов відмітив, що зараження відбувається через руки хірурга та його помічників, через матраци, білизну, та як знезаражуючі речовини застосовував йод, ляпіс та спирт.

Але знищення мікробів у рані за допомогою хімічних речовин не завжди давало позитивний результат і в той же час завдавало шкоди живій тканині. В основу хірургічної профілактики був покладений новий принцип: не допустити забруднення мікробами всього того, що якось стикається з раною. Хімічна антисептика була замінена фізичною ( висока температура, кип'ятіння, дія пару), тобто асептикою. Таким чином отримала право "громадянства" асептична пов'язка. Велика заслуга в цьому відношенні належить учню М.І. Пирогова Є. Бергману (1890), який розробив методику стерилізації перев'язувального матеріалу парою при високій температурі, та М.Я. Преображенському (1894), що збагатив вітчизняну науку рядом блискучих експериментів, які визначили усю важливість фізичних умов сучасної пов'язки в залежності від якості матеріалу (всмоктуваність, гігроскопічність, пористість, капілярність та ін.).

В наш час загальноприйнята комбінація антисептичного та асептичного методів лікування ран. Обидва ці методи доповнюють один одного, маючи метою попередження інфекції та боротьбу з нею в рані. З цих позицій і треба виходити при накладанні пов'язок на рани (захист від проникнення мікробів, всмоктування ранового вмісту). Це зумовлює в рані несприятливі умови для існування мікробів: всмоктуються в пов'язку продукти розпаду, які є поживним середовищем для бактерій, зменшується ріст та розмноження мікробів, що сприяє доброму протіканню ранового процесу та швидшому заживленню рани.

Значним проривом в хірургії є початок застосування вати та марлі. Першим запровадив застосування марлі в хірургічній практиці Д. Лістер (1871). В дев'яностих роках дев'ятнадцятого століття в якості перев'язувального матеріалу був запропонований лігнін, який мав дуже гарну всмоктуючу можливість.

З давніх пір застосовують різноманітні нерухомі пов'язки, головним чином шинні, для створення спокою ушкодженій частині тіла, зазвичай при переломах кісток. Ще в працях Гіппократа є вказівки на застосування лубків, нерухомих пов'язок та спеціальних приборів для витяжіння при переломах та викривленнях хребта та кінцівок. Особливе значення шинні пов'язки почали набувати у воєнні часи в зв'язку з масовістю та різноманітністю військових уражень.

З розвитком техніки з'явились нові матеріали для шин: картонні, жерстяні, сітчасті з алюмінію або оцинкованого заліза та ін. (так звані стандартні шини), які готували завчасно для різних сегментів кінцівки. В подальшому ці шини були витиснені універсальною драбинчастою шиною Крамера, яка має достатню міцність, гнучкість, завдяки чому їй може бути надана будь-яка форма. Поєднання декількох драбинчастих шин дозволяє готувати різноманітні конструкції для іммобілізації будь-яких відділів кінцівок та для фіксації голови.

Для транспортної (тимчасової) іммобілізації переломів стегна та гомілки запропоновані різноманітні моделі шин, в яких передбачена можливість витяжіння кінцівки, яке усуває зміщення відламків (шини Томаса, Виноградова, Дітеріхса та ін.). В роки Великої Вітчизняної війни отримала широке розповсюдження сконструйована в 1932 році радянським хірургом М.М. Дітеріхсом стандартна дерев'яна шина з постійним ви тяжінням для транспортної іммобілізації при переломах кісток нижніх кінцівок. В наш час її виготовляють з м'якого нержавіючого металу.

Ще в Х-ХІ столітті лікарі Сходу для фіксації переломів кісток застосовували гіпс. З цією метою ушкоджену кінцівку заливали гіпсовою кашицею. В подальшому аж до початку XIX століття гіпс майже не застосовували, а в якості затвердіваючої маси використовували муку, крохмаль, столярний клей та ін.

До відкриття гіпсової пов'язки М.І. Пирогов вперше застосував крохмальну пов'язку у військово-польових умовах як транспортний та лікувальний засіб. М.І. Пирогову ж належить пріоритет відкриття гіпсової пов'язки у сучасному її розумінні (1852). Він застосував гіпсову пов'язку вперше під час Кримської кампанії 28 червня 1854 року.

В середині XIX століття завдяки Ю.К.Шимановському та його учням отримав популярність як в Росії, так і за кордоном метод лікування безпідкладною коловою гіпсовою пов'язкою (за яким затвердилась назва "російського методу") як засобу не лише іммобілізації переломів, але й дренування.

Відомий хірург Г.І.Турнер та його учні застосували безпідкладочну (без ватної підстилки) гіпсову пов'язку як добре всмоктуючий перев'язувальний матеріал при лікуванні вогнепальних переломів.