Питання до обговорення

1. Чому аналітична журналістика є найслабшою ланкою в українськиих ЗМІ?

2. Вільна преса як ефективний канал зворотного зв’язку в суспільстві.

3. Аналіз і прогноз. Вимоги до аналітичної журналістики.

4. Ентропія тексту. Її подолання.

5. Особливості консерватизму постгеноцидного/посттоталітарного/постколоніального суспільства, стереотипи мислення його громадян.

6. Фундаментальні особливості соціальниих систем.

7. Витоки системного підходу.

8. Методи виявлення системних зв’язків у суспільстві.

9. Від культурної самоорганізації — до політичної. Роль і місце аналітичної журналістки в цьому процесі.

10. Оволодіння логічним й системним мислення - запорука успішної боротьби з історичним невіглаством і дезінформацією.

11. Приклади успішного застосування аналітичних методів дослідження з метою отримання нових знань.

Література

1. Бахтєєв Борис. Скандальна свобода слова // Свобода, №5, 13—19 лютого 2007, с.12.

2. Берталанфи Л. Общая теория систем – критический обзор. Исследования по общей теории систем. Под ред. В. Н. Садовского, Э. Г. Юдина. – М., 1969.

2. Білецький О. Куди ідеш, Україно? // Універсум, №1-2, 2006. – С.10; http://unity.in.ua/pub/2011/10/13/kudi-idesh-ukrayino-pro-krizu-tsiley.aspx

3. Грабовський Сергій. Забута війна // www.pravda.com.ua/news/2007/6/22/60689.htm

4. Гранкіна Н. В. Проблеми становлення якісної преси в Україні // Культура народов Причерноморья. – Симферополь: Межвузовский центр “Крым”, 2004. — №49, Т.2. С.45— 47.

5. Гумилев Л. Н. Биография научной теории // Знамя. – 1988. – №4. – С.210.

6. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Ленинград: Изд-во Ленинградского университета. – 1989. – С.100.

7. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посібник. – Львів, 2000. — С.18

8. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – М.: Изд-во “Эскимо”, 2007. 864 с.

9. Нерух О. О. Аналітичні жанри. Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності “Журналістика”. — Харків. — 2002. — 22 с.

10. Саєнко Ю. Україна: моделі виживання та проблеми вибору // Універсум, № 1—2, 2001. — С. 4—7.

11. Сверстюк Євген: “Ми маємо страшенно зіпсутий людський матеріал” // Універсум, №7— 8, 2007. – С.36.

12. Малиновский А. А. Общие вопросы строения системы и их значе¬ние для биологии // Проблемы методологии системного исследо¬вания / Под редакцией И. В. Блауберга и др. – Москва, 1970.

13. Українська Радянська Енциклопедія. – 1983. – Т. 10.

14. Мороз Осип. Україна: шляхи вдосконалення держави. Львів: Універсум. – 1998

15. Митичкин С. Образ мышления системного аналитика http://www.mista.ru/sysmind/index.htm

16. Романчук О. К. Системний аналіз у журналістиці. – Навчальний посібник. Міністерство освіти і науки України, ЛНУ імені Івана Франка. – Львів: Універсум, 2008. – 312 с.

СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ АКТУАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ

ЯК ЕФЕКТИВНИЙ МЕТОД АНАЛІТИЧНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Стрімке, але водночас далеко не просте, часто драматичне становлення Української державності наприкінці 80-х на початку 90-х років XX століття вимагало від журналістики швидкого реагування на динамічні політико-соціальні процеси в країні. Тому працівники засобів масової інформації часто вдавалися до спрощеного аналізу подій, не утруднюючи себе пошуком справжніх причин різноманітних кризових явищ у суспільстві, забуваючи, що простіший для сприйняття текст часто містить загрозу деінтелектуалізації суспільства. А це своєю чергою перешкоджає розуміти світ, який дедалі швидше глобалізується. Інтерес до аналітичної журналістики як серед працівників ЗМІ, так і серед читачів/глядачів/слухачів суттєво поменшав.

В Україні сьогодні, по суті, відсутня аналітична журналістика. Немає того, що можна назвати політичним аналізом. Причина банальна: втратився інтерес глядача. А втратився насамперед через велике розчарування в політиках. Через продажність і байдужість (політиків і журналістів, влади загалом). Українська політика/влада непередбачувана, замість замість зрозумілої для громадяк логіки дій і вчинків, прозорої стратегії і тактики часто панує кон’юнктура.

Писати аналітичні матеріали непросто. Це вимагає неабияких інтелектуальних зусиль, самопожертви вимагає, до певної міри навіть.

А ще заважає появі добротних аналітичних матеріалів брак належної освіти й освіченості, брак чіткої власної позиції, Все це унеможливлює здійснення глибокого аналізу причин появи різноманітних кризових явищ у суспільстві. Це призводить до неготовності захищати власний інформаційний простір. Зникає громадянська іпостась журналістики. Маємо безособистісне ремесло. Журналістика перетворилась на відтворенння дійсності на шпальтах газет, в інтернет-просторі, на телеекрані. Заподілись авторські, творчі амбіції. Добротна аналітика, глибока авторська публіцистика тьмяніють на маргінесі журналістських зацікавлень. Відсторонений переказ подій чи ретельний заяв діячів від політики тощо – це не аналіз.

Підтверджень цьому - безліч. Ось що пише з цього приводу Сергій Грабовський:

«У нас, попри незалежну державу, свободу преси та вільну від ідеологічних кайданів науку, «знають» історію журналісти, і за допомогою ЗМІ заповзято репродукують і поширюють це «знання». Створюється своєрідне замкнене коло: невірна інформація журналістів породжує хибні уявлення суспільства, а з числа людей з цими хибними уявленнями рекрутуються нові автори газет й «експерти» телебачення, котрі говорять те ж саме, і т.д., і т.п. <…> Тому й читаємо: «Війна до нас прийшла 22 червня 1941 року. Вмикаю не менш прогресивний телеканал і чую те саме. І це кращі – що ж тоді говорити про гірших, котрі розписують, як німецькі танки «Тигр» штурмували Київ у тому ж 1941 році (хоч насправді цих броньованих машин тоді не було навіть у кресленнях...)» [Сергій Грабовський. Забута війна // http://www.pravda.com.ua/articles/2007/06/22/3249662/].

А ще спостерігається відверте намагання нав’язати/прищепити «совєтський патріотизм» в друкованих ЗМІ (газети «Бульвар Гордона», «2000», «Сегодня)»), на багатьохукраїнських телеканалах демонстрацією совєтських і сучасних російських фільмів на тему Другої світової війни, «гражданской войни» і «вєлікой отєчествєнной войни».

Маємо небезпечне і водночас підступне явище для молоді насамперед. Бо бути людиною — це зусилля. Цю надзвичайно точну і вдалу думку/сентенцію дуже просто і переконливо пояснює Валерій Балаян, журналіст і кінорежисер:

«Адже у двох-трьох поколінь цілеспрямовано знищували здібність до системного мислення, до самостійного аналізу. Тому вони й тепер продовжують жити рефлексами, тим, що засуне в них «зомбоящик». <…> Довкола — багато брехні й підробок. Тому раджу якнайменше дивитися телевізор й не читати радянської преси, як казав професор Преображенський. А вона досі існує. І намагайтеся проникнути в першоджерела, в історичні документи, мемуари, спогади. Це буде цікаво й захоплююче, і ви дізнаєтеся щось дійсно правдиве. Це єдиний шлях чесного журналіста-дослідника <…> А ще треба пробиватися й до документів, до історичної реальності, бо все приховано за небажанням розуміти, робити неприємні висновки <…> Майбутніх журналістів, на жаль, не навчають методології перевірки джерел на достовірність, не вчасть аналізувати факти й співставляти концепції, а відтак робити самостійні висновки» [Бути людиною — це зусилля // День, №139-140, п'ятниця, 6 серпня 2010].

Разом з тим без глибокого аналізу державотворчих процесів у посттоталітарному суспільстві не може постати суспільство демократичне. На жаль, «політична та економічна нестабільність в нашій країні призвели до ситуації, коли найбільш читаюча аудиторія перетворилася на байдужу масу, яка віддає перевагу розвагам або просто інформації, не бажаючи вникати у суть процесів та явищ, які переживає країна» [4, 46]. Журналісти впереваж нехтують аналізом подій, які відбуваються в країні. Натомість доволі часто використовують у своїх матеріалах неперевірені й перекручені факти, вторинні ідеї, запозичені з Інтернету.

Успішне маніпулювання свідомістю відбувається тому, що «в переважній більшості випадків переважна більшість громадян не бажає тратити ні душевних, ні розумових сил, ні часу на те, щоб просто засумніватись у повідомленнях. Значною мірою це відбувається тому, що пасивно зануритись у потік інформації значно легше, ніж критично переробляти кожен сигнал» [8, 417].

Такий стан загрожує суспільству занепадом, розпадом особистості. Саме деградація особистості – найважча спадщина доби тоталітаризму – стала першопричиною затяжної соціально-економічної, правової, політичної кризи в українському суспільстві. Міжособистісне спілкування з метою отримання інформації різко зменшилось. Хоча саме діалог є найефективнішим методом захисту від маніпуляції свідомістю. В атмосфері невизначеності журналістові простіше «стягнути» й скомпілювати інформацію з Інтернету, ніж творити оригінальні тексти — переконливі, глибокі за змістом і водночас доступні для сприйняття найширшим загалом читачів/глядачів/слухачів. Саме тому в українській журналістиці нині найслабшим місцем залишається аналітика. Із засобів масової інформації, як слушно зауважує Борис Бахтеєєв, зокрема з телеекранів, зникає аналітика, що не дає можливості громадянам зрозуміти, що ж насправді відбувається в країні [1, 12]. Громадськість дозволяє маніпулювати собою, приймає правила гри, які нав’язує їй далека від національних інтересів влада.

Аналітичні матеріали, за влучним визначенням доктора філологічних наук, професора Володимира Здоровеги, — це «найкваліфікованіший вид журналістських виступів, який потребує відповідного обдарування та досвіду автора» [7, 18]. Якщо за допомогою фактографічного способу відображення дійсності журналіст фіксує лише деякі, найочевидніші характеристики певного явища (де, що і коли сталося), відтак оперативно інформує читацький/глядацький/слухацький загал, то, застосовуючи аналітичний спосіб відображення дійсності, він намагається з’ясувати суть явища, встановити приховані взаємозв’язки у предметі дослідження. Тобто аналітична журналістика — це не лише здатність зафіксувати подію, а й вміння побачити зв’язки (часто невидимі) між явищами й подіями, відтак встановити причини їхньої появи, затим правильно спрогнозувати подальший розвиток цих подій та явищ. Журналіст-аналітик у жодному разі не повинен обмежуватись самою констатацією, скажімо, фактів корупції, не вникаючи в причини цього потворного, антисуспільного явища. Головним для журналіста-аналітика стає його «звертання до різноманітних глибинних проблем вибору ефективних шляхів руху суспільства, а також виявлення причин, умов, тенденцій розвитку подій та ситуацій, вивчення основ, мотивів, намірів, дій різних соціальних сил, з’ясування суперечностей, що між ними виникають, оцінка значимості того чи іншого феномена і т. ін.» [9].

Як відомо, для ефективного функціонування суспільства (яскраво вираженої соціальної системи) постійно має бути увімкнутий канал зворотного зв’язку, дію якого належним чином повинні забезпечувати демократичні принципи: гласність, вільна преса, позбавлена цензури. Однак це лише необхідна умова існування високоякісної преси. Достатня умова її функціонування — наявність ерудованих, всебічно підготовлених кадрів. Побудує помилкова думка, що журналістові аби зрозуміти суть явища достатньо спостережливості. Без глибокого, базового рівня знань не може прийти вміння аналізувати те чи інше явище. На жаль, в сучасній Україні професія журналіста-аналітика не в пошані, натомість маємо перепродукування «політологів» і «маркетологів». У вищій школі забувають, що добре написана аналітична (науково-популярна стаття) – це також імідж держави. Разом з тим сучасні українські журналісти (особливмо молоді) часто не бачать суттєвої різниці між таблоїдом і аналітичним, суспільно-громадським виданням.

«У нас, попри незалежну державу, свободу преси та вільну від ідеологічних кайданів науку, «знають» історію журналісти, і за допомогою ЗМІ заповзято репродукують і поширюють це «знання». Створюється замкнене коло: неправдива інформація журналістів породжує хибні уявлення суспільства, а з числа людей з цими хибними уявленнями рекрутуються нові автори газет й «експерти» телебачення, котрі говорять те ж саме, і т.д. і т.п.» [3].

Промивання мозку, маніпулювання свідомістю в період «пєрєстройкі» досягло таких розмірів, що журналісти на ТБ чи в друкованих ЗМІ почали масово друкувати/озвучувати нісенітниці з історії, часто стираючи зі своєї пам’яті навіть свіжі факти – як на клавіатурі комп’ютера натискаючи клавішу «вилучити». А це призводить до того, що суспільство перестає думати, лінується напружувати мозок і протестувати проти написаної/озвученої неправди або й відвертої брехні.

В умовах, коли суспільство перебуває в стані соціальної депресії, майже полярно поділене в матеріальному та духовному сенсі, коли політики не можуть або не бажають визначитися щодо національної ідеї, згуртувати народ, який не відзначається високим рівнем політичної та правової культури, засоби масової інформації не можуть задовольнятися суто інформативною функцією. Їхнє найактуальніше завдання — аналізувати і прогнозувати новітні процеси суспільного розвитку.

Обмежуватися донесенням до читацького загалу лише цікавих чи невідомих фактів у постгеноцидній/постколоніальній/посттоталітарній країні є виявом вкрай небезпечної з погляду державної безпеки інформаційної політики. Цікаві чи невідомі факти журналіст-аналітик має поставити у контекст сучасного розвитку суспільства, відтак прогнозувати можливі варіанти майбутнього. У цьому він повинен спиратись на досягнення науки, а можливо, в дечому й випереджати її. При створенні аналітичного тексту приходить почуття відповідальності перед аудиторією за кожне написане слово, за кожну думку.

Зібрати факти, різноманітні дані, документи, свідчення, додавши власні спостереження,– цього ще недостатньо, аби вибудувати струнку логічну інформаційну систему — аналітичну статтю. Текст «є спільність думок і слів, зчіплених множиною зв’язків, частина з яких прихована, невидима. Контекст –значно ширша спільність, в яку вплетений текст, і вплетений зв’язками уже впереваж прихованими. І рівень нашого розуміння тексту залежить від того, як глибоко і широко ми змогли ці зв’язки вловити. А отже, побачити в тексті вираз складної і невидимої дійсності» [8, 27].

Зібраний матеріал перебуватиме в стані тематичної, сюжетної та композиційної невизначеності доти, доки автор не витворить певну світоглядну концепцію, доки не появиться чітка стрижнева думка/ідея, довкола якої, як довкруж центра кристалізації, власне, і почне вибудовуватись певна структура/система. Образно кажучи, йдеться про створення своєрідного каталізатора, котрий з інформаційного хаосу почне породжувати/формувати/структурувати зрозумілу для читача систему думок й умовиводів. І від того, наскільки впорядкованим буде текст, наскільки переконливою буде викладена інформація, настільки буде й успішною стаття/передача. Власне кажучи, маємо один із виявів процесу самоорганізації. Якщо ентропія тексту/передачі максимальна (Hmax), то це означає, що жодної впорядкованості у зібраному матеріалі не існує, текст (передача, повідомлення) не несе жодної інформації, літери, слова, речення розкидані хаотично.

«Виявлення реального сенсу/смислу в словах і діях людей, котрі намагались цей сенс/смисл приховати, є інтерпретація, тлумачення. Підступаючи до таких висловлювань або фактів як до об’єкта дослідження (або розслідування), ми повинні від самого початку прийняти, що запропонований нам явно смисл слів і дій є лише однією з можливих версій. І на цьому першому етапі вона не має жодних переваг перед іншими можливими версіями, які ми зобов’язані побудувати самі, без підказки. Тобто до будь-яких слів і справ політиків та їх ідеологів ми повинні підходити як слідчий, котрий вислуховує перше пояснення підозрюваного. У цьому немає жодного порушення презумпції невинуватості — ні слідчий, ні ми не відкидаємо можливості, що вислухана версія істинна, не називаємо її автора брехуном чи злочинцем. Але ми й не приймаємо її відразу за істину. Ми хочемо встановити істину» [8, 20].

Ведучи аналітичне дослідження та дбаючи про громадський резонанс публікацій/передач/повідомлень, журналіст-аналітик має брати до уваги таке: головними ознаками розумної системи є сприйняття, збереження та обробка інформації, адаптація зовнішнього середовища до потреб цієї системи. Сприйняття інформації — це зміна системи під впливом певних чинників. Одержуючи нові повідомлення, людський мозок намагається зв’язати їх у сумісний масив з тим, що йому вже відомо. Найкраще, коли нова інформація пов’язує в одне ціле старі уявлення з новими відомостями. Оскільки нове повідомлення може містити й протиріччя, то свідомість починає новий пошук і т. д. З віком у людини складаються дедалі стійкіші зв’язки та уявлення, що ґрунтуються на зібраному/накопиченому раніше масиві інформації. Чим тривкіші ці зв’язки, тим вірогіднішою є конфліктна ситуація — нова інформація намагається спростовувати/заперечити уявлення, що вже склалися. У такому разі легше відмовитися від нової інформації, ніж руйнувати усталені уявлення. На цьому й базується консерватизм мислення не тільки окремих людей, а й усього суспільства. Людина із усталеними стереотипами не спроможна здійснювати структурний аналіз ситуації — вона одразу сприймає її ідеологічне трактування. Яскравий приклад – позиція й дії представників Прогресивної соціалістичної партії, КПУ та інших.

Євген Сверстюк в одному із своїх інтерв’ю слушно зауважив: «Я мав ілюзію, що коли впала цензура, а цензура впала 1989 року, і потім ринула інформація, і люди будуть змінюватися, і буде змінюватися їх світогляд, і розмова буде змінюватися. А виявилося, що цензура впала тільки для тих, які дуже боролися проти цензури і хотіли, щоб вона впала. А є багато тих, які не відчували дискомфорту, брак інформації, вони досить комфортно себе почували в умовах вказівок і в умовах інструкцій. І в 90-ті роки я побачив, що багато людей не сприймають нової інформації, до якої є доступ, не цікавляться нею, їм цікавіше жити у затишку вчорашніх ілюзій. Загалом люди в своєму мисленні керуються стереотипами, і розбивати ці стереотипи надзвичайно важко. Ми всі до певної міри є носіями стереотипів. І тільки відкрита людина готова до діалогу і до роздумів про правду, а закрита людина агресивно сприймає будь-яку інформацію, вона обороняється від будь-якої інформації, живе своїми стереотипами, їй так затишно» [11, 36].

Отож вкрай важливо враховувати явище, яке можна назвати зростанням консерватизму суспільства. Цей суспільний феномен має враховуватися при доборі аргументації під час аналізу.

Історію переосмислюють, а не переписують. Минуле не є абсолютною вартістю, воно має відкривати перед нами життєві дороги, а не навпаки. Факти минулого треба прояснювати всебічно, баз найменшої сентиментальності, без жалю, без емоцій та моралістики — читач самотужки зробить висновки, які вважає за потрібні.

Водночас, як показують численні факти, свідомість пересічного громадянина постколоніальної держави з немалими труднощами позбувається нав’язаних совєтською історіографією уявлень, а ще гірше — керівництво України далеко не завжди робить належні висновки з уроків історії. А це сприяє руйнації менталітету українського народу.

Отже, перед аналітичною журналістикою постає ще одне завдання: не лише об’єктивно дослідити неоколоніальні прояви в посттоталітарній Україні, а й допомогти державним чинникам виробити чітко окреслену ідеологічну програму протистояння інформаційній агресії. Необхідний прискіпливий системний аналіз кричущих фактів антиукраїнства, встановлення зв’язків між ними, відтак викриття ініціаторів антидержавної пропаганди.

Звідси відповідальна місія аналітичної журналістики: реабілітуючи істину, знаходячи неспростовні аргументи, об’єктивно аналізувати причини наших прорахунків і тим самим допомагати суспільству, яке прагне самоорганізуватися в життєздатну соціальну, політичну й економічну структуру, в реальну, а не декларовану демократичну, правову, конкурентоздатну систему, котра б, не відмовляючись від своїх ідеалів, зуміла нарешті розкрити власний невикористаний потенціал.

Сучасність ставить до аналітичної журналістики нові вимоги. Вона вже не є суто пропагандистською, викривальною, як було наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років, у час духовного і національного відродження, коли її десятиліттями придушувана інтелектуальна енергія вибухнула з небаченою силою. Нині її завдання — не просто оприлюднювати заборонені комуністичним режимом факти й документи, а якомога глибше аналізувати, застосовуючи системний підхід, явища минулого і сьогодення, екстраполювати їх на майбутнє, привчати читача самостійно мислити. Історико-політична банальність нині не спрацьовує. Люди стомлені економічними негараздами, станом невизначеності, їм, як ніколи, потрібні чіткі орієнтири, впевненість у правильності обраного шляху. А отже, перед аналітичною журналістикою постають завдання, які ще на початку 90-х років минулого століття залишались на узбіччі журналістських зацікавлень.

У наш час аналітична журналістика є одним із ефективних механізмів спілкування зі світом. Саме вона володіє широкими можливостями для створення привабливого іміджу України, розвінчування усіляких упереджень щодо неї. Звичайно, йдеться не про примітивне захвалювання та самозамилування, а про відкриття світові країни з тисячолітньою культурою, про яку йому в силу історичних причин нічого не було відомо, про демонстрацію світовій спільноті своїх мистецьких, науково-технічних досягнень, здобутків у фундаментальних дослідженнях, що стали вагомим внеском у розвиток земної цивілізації, але зухвало реквізувались поневолювачами. Цей тематичний аспект аналітичної журналістики може допомогти інституціям громадянського суспільства виробитити ефективну систему заходів, котрі сприятимуть цивілізованому входженню України в ХХІ століття, перетворенню її на могутню, авторитетну державу.

Разом з тим брак системного підходу до аналізу подій сьогодення й минулого неодноразово призводив до помилкової (свідомої чи несвідомої) їхньої інтерпретації, що своєю чергою спотворювало загальну картину минулого, не давало можливості визначити правильні орієнтири на майбутнє.

Поняття АНАЛІЗ, як відомо з енциклопедій, походить від грецького «аналізіс» – розкладання, розчленування, процедура уявного (мисленого в думках), а часто також і реального розчленування предмета (явища, процеса), властивостей предмета (предметів) або стосунків між предметами на частини (ознаки, властивості, відносини); процедурою, зворотною до аналізу, є синтез, з яким аналіз часто поєднується в практичній або пізнавальній діяльності. Тобто журналістові-аналітику вкрай необхідні не лише навики володіння системним мисленням, а й глибоке розуміння самої суті основних принципів системного підходу для ефективного аналізу подій та явищ у суспільних процесах.

«Протиріччя між необмеженістю бажанням людини пізнати світ та обмеженістю існуючих можливостей це зробити, між безмежністю природи та скінченністю ресурсів людства привели до того, що в процесі пізнання ці протиріччя розв’язуються поетапно за допомогою аналітчного та синтетичного мислення. Суть аналізу полягає в поділі цілого на компоненти, представленні складного у вигляді сукупності простіших компонент. Щоб пізнати ціле, складне, необхідний обернений процес – СИНТЕЗ. Використовуючи аналітичний підхід, дослідник вивчає систему «зсередини», маючи обмеженвий горизонт, тобто в стані осягнути лише одну або в кращому разі декілька компонент системи зі зв’язнками між ними. При цьому губиться уявлення про мету функціонування системи, як єдиного цілого.

Аналітичний підхід в явні й формі був ввиділений та сформульований у 17 столітті раціоналістими, одним з найвідоміших був Рене Декарт. Успіх та значення аналітичного підходу полягає не лише в тому, що складне поділяється на все менш складні частини, а в тому, що з’єднавши ці частини відповідним чином, знову утворюжється єдине ціле. Аналітичний метод дозволяє досягнути найкращих результатів за умови, що ціле вдається ролзділити на незалежні одна від одної частини, оскільки в цьому випадку їх окремий розгляд дозволяє скласти правильне уявлення про вкладення їх в загальний ефект.

Однак цілісність системи має величезне значення. При аналізі цілісність порушується, при розчленуванні системи втрачаються не лише суттєві властивості системи («розібраний автомобіль не поїде»), а й зникають суттєві властивості частин системи («відділене кермо автомобіля не кермує, відділене око не бачить»). Результатом аналізу є лише відкриття структури, знання того, як система працює, а не ротзуміння того, чому і навіщо вона це робить.

«Синтетичне мислення вимагає пояснення поведінки системи. Воно суттєвим чином відрізняється від аналізу. На першому кроці аналізу річ, що підлягає поясненню, розділяєтьсмя на частини; в синтетичному мисленні вона повинна розглядатися як частина великого цілого. На другому кроці аналізу пояснюються складові частини; в синтетичному мисленні пояснюється ціле, до складу якого входить річ. На останньому кроці аналізу знання про частини, що має у своєму складі річ, дезінтегрується для поясгнення частин. Це досягається розкриттям їх ролей та функуцій у цілому. Синтетичне мислення відкриває не структуру, а функцію; воно відкриває, чому система працює так, а не те, як вона це робить» [Акофф Р. Искусство решения проблем. М.: Мир, 1982].

Аналітичний метод дозволяє досягнути найвищих результатів за умови, що ціле вдається розділити на незалежні одна від одної чапстини, оскільки в цьому випадку їх окремий розгляд дозволяє скласти правильне уявлення про вкладення їх у загальний ефект. Однак випадки, коли система є сумою складових, зустрічається надзвичайно рідко. Зазвичай вклад частини в загальносистемний ефект залежить і від вкладі в інших складових. Внаслідок цього автономно частина може функціонувати якнайкраще, але загалом ефект функціонування буде далеко не найвищим.

Ідеалом, остаточною метою аналітичного методу є встановлення причинно-наслідкових зв’язків між явищами. Дещо вважається пізнаним і повністю зрозумілим лише в тому випадку, коли відома його причина (сукупність умов, необхідних та достатніх для реалізації наслідку). Однак така ситуація в багатьох випадках є недосяжною, і навіть в тих випадках, коли є причинно-наслідковий опис, все інше має бути виключеним. Для причинно-наслідкового описання не існує поняття оточуючого середовища, оскільки для наслідку нічого, окрім причини, не потрібно (приклад – закон всесвітнього тяжіння, справедливий тоді, коли відсутні всі сили, окрім сили тяжіння)» [Дивак М. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз». – Тернопіль, 2004. – С.43-44].

Дамо визначення терміну система, яке застосовуватимемо надалі. Автор загальної теорії систем Людвіг фон Берталанфі у 1937 р. визначив систему як сукупність взаємодіючих елементів за умови, що вона розглядається в цьому експерименті (або аналізі) як єдине ціле [2].

За А. Малиновським, «система будується з одиниць, угруповання яких мають самостійне значення, ланки, підсистеми, кожна з яких є одиницею нижчого порядку, що забезпечує ієрархічний принцип, котрий дозволяє проводити дослідження на заданому рівні» [12, 145–150].

За визначенням УРЕ, система – це сукупність якісно визначених елементів (зміст С.), між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія (структура С.) [13, 174]. Там же:

«Найважливішими рисами С. є її розчленованість і цілісність. Природа складових елементів і характер структури С. можуть бути найрізноманітні-шими. С. утворюють окремі тіла, явища, процеси, що взаємодіють між собою, обмінюються енергією або виконують спільну функ-цію… Окремі предмети та явища можуть являти собою ієрархії С. (сім’я, виробничий колектив, держ.-політ. С., суспільно-політична формація)… Систем загальна теорія – галузь знань, пов’язана з вивченням філософських, науково-технічних і прикладних проблем аналізу й синтезу складних систем довільної природи. Ставить перед собою мету розкрити загальні закономірності в системах, базуючись на аналогічності процесів, які відбуваються у них. С. з. т. досліджує співвідношення частини й цілого; ефект цілісності; структуру й поведінку (в т. ч. цілеспрямовану) систем; задачі самоорганізації, адаптації, керованості та ін.».

Аналіз систем є способом аналізу проблеми.

«Системний аналіз – це сукупність методологічних засобів, які використовуються для підвищення ступеня обґрунтованості рішень у складних (слабко-структурованих) проблемах політичного, військового, наукового, соціального і економічного характеру.

Системний аналіз передбачає розгляд об’єктів як систем, переважно цілеспрямованих. Основні методологічні засади системного аналізу базуються на принципах системного підходу. А саме: теорія систем; кібернетика; дослідження операцій; системний аналіз; системотехніка; інформатика» [Дивак М. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз». – Тернопіль, 2004. – С.6],

Системи класифікуються за багатьма ознаками: за розміром, за складністю і т. д. При цьому поняття «велика система» зовсім не означає, що вона обов’язково має бути складною, а поняття «складна система» не означає, що вона конче велика.

«Одним із найгеніальніших винаходів природи став розподіл праці. Наприклад, кожна клітина в людському організмі виконує свою, чітко певну функцію. Для найкращого виконання свого завдання клітина видозмінюється й інше завдання виконувати вже не в змозі. М’язеві клітини ніколи не замінять світлочутливі клітини сітківки ока - вони влаштовані абсолютно по-різному. Проте мільярди клітин, що становлять людське тіло, взаємно доповнюють один одного і утворюють щось більше - людину! Людина є складною системою, в якій злагоджено функціонують клітини, органи і системи органів, виконуючі абсолютно різні функції, але підпорядковані єдиній меті - забезпечити виживання конкретної людини. Таким чином, людина є прикладом однієї з найскладніших систем, відомих нам сьогодні. Ми не знаємо і половини про те, як ми самі влаштовані» [Митичкин С. Образ мышления системного аналитика http://www.mista.ru/sysmind/index.htm].

Існують детерміновані та ймовірнісні системи. Детермінована система – це система, частини якої взаємодіють у точно передбачуваний спосіб. Ймовірнісна система – це система, передбачити поведінку якої точно й детально неможливо. Приклади таких систем подає американський вчений Осип Мороз [14, 57–59].

«Системний аналіз спрямований на розв’язання складних проблем. Проблема виникає тоді, коли є розходження маж бажаним і дійсним. Тобто це абстрактна категорія, що відображає розуміння людьми мотивів своєї діяльносьті. Проблеми породжуютьтся та розв’язуються людьми, а тому поняття «проблема» має людські риси сприйняття, що породжує наступні труднощі:

- неясність розуміння проблеми;

- складнощі постановки проблеми на віддалену перспективу;

- складність класифікації проблеми і, як наслідок, вибір неадекватних засобів їх розв’язання;

- спотворена оцінка проблеми (близькі, але дрібні проблеми затуляють великі, але віддалені);

- неправильна оцінка значимості проблем внаслідок вузькопрофесійної точки зору;

- змішування цілей, які необхідно досягнути, із засобами їх досягнення.

Метою застосування системного аналізу до конкретної проблеми є підвищення ступення обгрунтованості рішення, що приймається» [Дивак М. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз». – Тернопіль, 2004. – С.11].

На відміну від математичної фізики, яка також працює із спрощеними моделями, котрі тією чи іншою мірою відображають той чи інший процес, відтак дають можливість доволі точно провести розрахунки і передбачити поведінку реальної фізичної конструкції чи процесу, застосування системного аналізу дозволяє краще зрозуміти кризові ситуації в розвитку суспільства як динамічної нелінійної самоорганізуючої системи, що перебуває в складних стосунках з навколишнім середовищем, зрозуміти причини помилок й непорозумінь і, можливо, уникнути їх у майбутньому або пом’якшити їх наслідки.

«Природодослідники, – зазначає Л. Гумільов, — прийняли системний підхід з радістю, а гуманітарії його проігнорували. І це не випадково: філологи й історики черпають первісне знання із писемних джерел, а в них про системні зв’язки немає ані слова. З їхньої точки зору, системи — вигадка, до того ж безкорисна [5, 210]. Позицію істориків та філологів можна зрозуміти, бо «реально існуючим фактором системи є не предмети, а зв’язки між ними, хоча вони не мають ні маси, ні ваги, ні температури» [5, 209]. Тобто первинними елементами інформації є не окремі факти, а зв’язки між ними [6, 100].

Системне мислення в журналістиці

Під час діяльності/мисленні системного аналітика і журналіста-аналітика виразно помітні чіткі паралелі та аналогії при розв’язанні складних проблем і завдань.

«Системний аналітик - це одна з новітніх професій, яка по молодості своїй поступається хіба лише web- майстрові. Системний аналітик володіє особливим уміння структурувати проблему, розділяючи її на частини, на менш складні проблеми, розв’язання яких окремо набагато легше. Об’єднавши розв’зки, можна отримати нову систему. Для системного аналітика існують дві основні проблеми: брак інформації і надлишок її. Надлишок інформації виникає, коли системний аналітик починає завчасу заглиблюватися в деталі та нюанси роботи. Уміння впоратися з потоком інформації про предмет дослідження - головний талант системного аналітика».

Цю сутність мислення системного аналітика, яку пояснює Станіслав Мітічкін [15], з незначними застереженнями можна застосувати і до особливостей професійної діяльності журналіста-аналітика.

Аналізуючи складну систему, системний аналітик абстрагується від несуттєвих до певного часу деталей. Його неможливо збити з пантелику. Він тримає в голові найголовніше, ігноруючи до пори до часу дрібниці, але які згодом обов’язково візьме до уваги. Системний аналітик насамперед вибирає ті засоби, які вважає корисними. Він переслідує єдину мету - розібратися в конкретній галузі дослідження, в конкретному предметі аналізу.

Цими ж правилами/вимогами має керуватися і журналіст-аналітик. Звісна річ, при цьому він має зважати на особливості своєї професії, на особливості досліджуваної проблеми.

«Соціальні системи характерні двома фундаментальними особливостями. Перша — їхня структура є вельми складна та динамічно нестабільна, оскільки демократичні соціальні системи мають надзвичайно розгалужений і потужний механізм самоорганізовування порівняно з механізмом прямого управління. Побудова механізму цілковито прямого раціонального управління соціальною системою, якими б принадними не були ті наміри та стільки б не було прикладів тих потуг, в принципі неможлива. Не дано поки ще до кінця збагнути природу і складність процесів самоорганізовування. Навіть якби це й вдалося, то, за Ешбі, механізм управління має бути не меншої складності, ніж сама система. <…> Друга особливість — соціальні системи не мають явно вираженої глобальної мети. Якщо така мета і є, то вона настільки глибинно латентна щодо людського усвідомлення, що визначити її в поняттях раціональних знань поки що не вдається. Тим більше, що ґлобальну мету соціальній системі, як показав історичний досвід, неможливо задати (нав’язати) іззовні» [10, 4].

Слід пам’ятати, що суспільство – це насамперед система стосунків між людьми. І цю організовану систему людських стосунків утримують не лише державні чинники, але й чинники моральні, ментальні, психологічні, генетичні, тощо. Порушення цих зв’язків (до цього може спричинитись як необережне слово, так і добре продумана інформаційна диверсія, неправдива інформація) може дестабілізувати суспільство.

«Системний підхід як методологічний напрям у науці виходить із того, що весь навколишній світ — матеріальний та ідеальний, — і будь-який із сущих у ньому об’єктів (процесів) являє собою цілісне утворення — систему. <…> Будь-яка соціальна криза, в тому числі й дана, є, передусім, серйозним порушенням функціонування суспільства як системи. Це також є формою вияву комплексу накопичених соціальних протиріч. Це одночасно є і показником того, що суспільство вже досягло такої межі, далі якої воно ані існувати, ані розвиватись у колишній своїй якості вже не може. <…> Cистемний аналіз показує, що однією з визначальних ланок нашої загальної кризи є криза суспільного системоутворення. Це означає, що сьогодні в Україні немає саме тих основних системотвірних факторів, котрі звичайно забезпечують суспільній системі її єдність, цілісність та нормальний розвиток — якiсно нові й прогресивні системи цілей, ідеології, управління. <…> Як відомо, мета є кінцевим, заздалегідь запрограмованим, корисним результатом, на досягнення якого спрямоване функціонування системи. А визначення мети взагалі є обов’язковою умовою, вихідним пунктом і початком будь-якої людської діяльності» [2, 10].

Таким чином, якщо намагатися об’єктивно, всебічно аналізувати хід соціально-економічних і політичних реформ в Україні, суспільних процесів, творення українського інформаційного простору, вітчизняної освіти, розвиток науки і культури, політики й економіки, будівництво єдиної української помісної церкви і т. ін., то неодмінно прийдемо до висновку, що без застосування системного аналізу не обійтися. А отже, не обійтися і без аналітичної журналістики. Саме системний підхід до аналізу явищ і процесів в українському суспільстві журналістами-аналітиками є, на наш погляд, найефективнішим.