4. Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Конституційне право України як галузь національного права, знаходить своє логічне продовження у відповідній галузевій науці та освіті.

Наука конституційного права дозволяє виявити і дослідити об'єктивно існуючі явища конституційно-правового життя, створити теоретичне підґрунтя для подальшого генезису конституційного права України як галузі права, передбачити та упередити можливі прорахунки і недоліки подальшого розвитку і вдосконалення національного конституційного права і дослідити позитивний зарубіжний досвід конституційного будівництва і правотворення зарубіжних країн з метою його використання в Україні.

Конституційно-правова наука є порівняно молодою у системі юридичних наук України. Вона почала формуватися у другій половині XIX ст., коли вже тривалий час існували наука цивільного, кримінального та інші галузеві юридичні науки. З часу свого формування до сьогодення наука конституційного права в Україні пройшла складний історичний шлях, що характеризувався занепадом і злетами.

Витоками конституційно-правової думки України є, насамперед, правові пам'ятки Київської Русі, документи Козацької доби, конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Як відомо, надбання протоконституційної думки України мали надзвичайно великий вплив не лише на теренах України, а й в усьому світі. Неодноразово вони бралися за взірець передових на той час джерел конституційного права держав Європи.

Провісниками національних конституційних ідей можна вважати авторів "Історії русів" І. Котляревського (1769-1838) та "Оди на рабство" В. Капніста (1758-1823). У цих творах відстоювалися права людини на вільне існування та особистий розвиток, право на автономію України, а в перспективі - й на національно-визвольне повстання проти російського царату (за підтримки Прусії). У 1828 р. львівський професор П. Д. Лодій (1764-1829) видав роботу "Теорія (трактат) загальних прав, що містить в собі філософські вчення про природне загальне державне право", в якій відстоювалися позиції природного державного права.

Українська конституційно-правова думка 50-х років XIX ст. ознаменувалася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847), що дало Україні плеяду видатних філософів, просвітників - Т. Шевченка, Г. Андрузького, М. Гулака, О. Навроцького, І. Посяда, М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша та ін.

Засновником суто української національної конституційної думки, творцем першого конституційного проекту, що наближався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. Драгоманов (1814-1895). Пізніше, послідовниками конституційних ідей М. Драгоманова виявили себе І. Франко, В. Сокольський, М. Ковалевський, М. Грушевський та ряд інших українських мислителів.

На жаль, національна наука конституційного права не була сформованою до початку XX ст. через відсутність національної державності, а після 1922 р. Україна ввійшла до складу колишнього СРСР на правах союзної республіки. За радянської доби наука конституційного (державного) права України розвивалася в контексті загальносоюзної юридичної науки. Утім вітчизняні вчені-державознавці займали чільне місце в радянській юридичній науці. Так, вчені-конституціоналісти В. Є. Бражников, І. П . Бутко. А. П. Таранов, В. М. Терлецький були включені до складу робочих груп із підготовки проекту Конституції УРСР 1978 р., а також проектів багатьох законодавчих актів, зокрема закону про вибори депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад республіки, закону про місцеве самоврядування і місцеве господарство. Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.

Після проголошення незалежності України в нашій державі сформувалася повноцінна наука конституційного права. Учені-конституціоналісти інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, інституту законодавства Верховної Ради України та вищих закладів освіти України внесли значний вклад у теорію конституційного права та сприяли науковому забезпеченню конституційних процесів в Україні.

З перших років існування Академії правових наук України її члени стали активними учасниками конституційного процесу. Так, президент Академії В. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та І. А. Тимченко були включені до складу Конституційної комісії. Брали участь у підготовці проекту Конституції України та її експертизі академіки Ю. С. Шемшученко, Ю. М. Грошовий, В. В. Копейчиков, В. І. Семчик, М. В. Цвік та член-кореспонденти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф . Погорілко, Г. О. Мурашин, Ю. М. Тодика та ін.

Досліджуючи актуальні проблеми теорії та практики конституційного права, вітчизняні вчені приділяють увагу науковому забезпеченню освіти в галузі конституційного права. Зокрема, в 1999 р. було видано перший вітчизняний підручник "Конституційне право України" за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав декілька перевидань. Ґрунтовні підручники та навчальні посібники у сфері конституційного та муніципального права були підготовані О. М. Баймуратовим, Ю. Г. Барабашом. Ю. М. Бисагою, А. 3. Георгіцою, В. С. Журавським, В. В. Кравченком, О. В. Совгирею, В. Я. Тацієм, О. Ф . Фрицьким, Ю. С. Шемшученком, Н. Г. Шукліною та ін.

На сьогодні наука конституційного права є єдиною наукою в системі загальнотеоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-правових і прикладних юридичних наук. Вона відноситься до фундаментальних галузевих юридичних наук з огляду на фундаментальний характер відповідної галузі права.

Наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національного права.

Конституційне право, як і будь-яка інша юридична наука, має свій предмет і методологію. Предмет і метод науки конституційного права характеризується єдністю і взаємодією - у специфіці предмета виражається і специфіка методу науки конституційного права.

Предметом науки конституційного права є актуальні теоретичні та практичні проблеми галузі конституційного права України і зарубіжних країн. Поряд із системою конституційного права, його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю, предметом науки є й історія цієї галузі права, законодавства, науки і навчальної дисципліни; доктрина конституційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат тощо.

Предмет науки конституційного права тісно пов'язаний з її методологією, тобто вченням про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-правових властивостей об'єкта цих досліджень.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається декількома шляхами. По-перше, шляхом трансформації уже апробованих методів науки радянського державного права; по-друге, шляхом запозичення позитивно зарекомендованої наукової методології, яка не визнавалася в науці радянського державного права, але практикувалася в зарубіжній науці конституційного права; по-третє, шляхом залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, що використовуються в інших науках - соціології, політології, психології, статистиці, кібернетиці, в теорії управління, синергетиці тощо.

Методологія має за основу систему різнопорядкових за своїм змістом і формою методів. Першоосновою методології є метод науки конституційного права як сукупність принципів, правил, прийомів і способів пізнання конституційно-правових явищ. Метод науки конституційного права є шляхом юридичного пізнання від об'єкта конституційного права до його предмета, від емпіричних знань про конституційні відносини та інститути конституційного права та інші конституційно-правові явища до теоретичних знань про ці об'єкти.

Наука конституційного права має свою систему, що визначається структурою її предмета та системою галузі. Структурні елементи представлені відносно відособленими ідеями, гіпотезами, концепціями і теоріями, які у своїй сукупності утворюють основні напрямки досліджень в науці конституційного права. Напрямки наукових досліджень іноді визначаються як "розділи" та "підрозділи".

Протягом останніх років з системи науки конституційного права почало рельєфно виокремлюватися муніципальне право України, що сприяло затвердженню постановою президії ВАК України нової редакції паспорта наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право". Нині пріоритетними напрямками конституційно-правових досліджень визнано такі питання: поняття, предмет і метод конституційного права; конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути, система конституційного права України; конституційно-правові відносини - їх суб'єкти, об'єкти, види, підстави виникнення, зміни і припинення; джерела конституційного права як галузі права; колізії в конституційному праві; поняття та предмет науки конституційного права; функції, методи та джерела науки конституційного права; конституціоналізм і головні етапи його становлення; поняття та сутність конституції, її юридичні функції та властивості; конституційний розвиток сучасних держав; реалізація та тлумачення Конституції України; конституційний лад і його засади; людина як найвища соціальна цінність; конституційне закріплення народного суверенітету та форм його реалізації; конституційні засади державного суверенітету та його гарантії; конституційне закріплення форм правління; конституційний принцип поділу влади; конституційний принцип верховенства права; державні символи та конституційно-правове регулювання порядку їх використання; юридична відповідальність у конституційному праві; конституційно-правові засади взаємодії держави та громадянського суспільства; конституційно-правовий статус політичних партій і громадських організацій в Україні; конституційно-правові засади інформаційних відносин; конституційно-правові основи взаємовідносин держави та релігійних організацій; поняття та принципи громадянства; конституційно-правовий статус особи та його елементи; конституційні права та свободи людини та їх види; конституційні обов'язки людини і громадянина; поняття та принципи конституційно-правового статусу національних меншин, їх права та обов'язки; конституційний режим надзвичайного стану, умови його запровадження та припинення; форми безпосередньої демократії та їх конституційно-правове унормування; конституційні засади виборів і референдумів в Україні; поняття виборчої системи і виборчого права; конституційні принципи виборчого права; виборчий процес; конституційне закріплення системи органів державної влади; державно-правові конфлікти; парламент і парламентаризм; законодавчий процес та інші парламентські процедури: підстави та порядок дострокового припинення повноважень парламенту; парламентський контроль; конституційно-правовий статус парламентаріїв; інститут президентства та конституційний статус органів при президентові; виконавча влада та система її органів - конституційний статус уряду та інших органів виконавчої влади; конституційний контроль і його види; конституційне правосуддя; конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції, суддів цих судів, Вищої ради юстиції та прокуратури; конституційні основи адміністративно-територіального устрою; конституційні основи дієвості Автономної Республіки Крим, порівняльне конституційне право тощо.

До проблем, які досліджуються в контексті муніципального права, наукова спеціальність 12.00.02 відносить такі питання: поняття та принципи місцевого самоврядування; співвідношення та взаємодія державної влади та місцевого самоврядування: історія та сучасність; сучасні тенденції розвитку місцевого самоврядування в зарубіжних країнах; державна політика в сфері розвитку місцевого самоврядування; реформування системи місцевого самоврядування в Україні; особливості місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі; поняття та система органів місцевого самоврядування; конституційно-правові основи взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями; система місцевого самоврядування; Інститути та форми локальної безпосередньої демократії; місцеві вибори і референдуми в Україні; органи місцевого самоврядування та їх правовий статус; правовий статус сільських, селищних, міських голів і депутатів місцевих рад; органи самоорганізації населення; особливості регулювання служби в органах місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування та ін.

Очевидно, що саме наведені вище напрямки конституційно-правових досліджень і досліджень у сфері муніципального права України є найбільш перспективними для здійснення подальших наукових досліджень. їх зміст буде визначати сутність та спрямування відповідної юридичної науки у найближчі 10-20 років.

Конституційне право як навчальна дисципліна з'являється пізніше, ніж відповідна галузь права та наука. Перші курси з конституційного (державного) права починають викладатися в університетах європейських країн на кінець XIX ст. В Україні конституційне (державне) право як навчальна дисципліна починає викладатися з 1863 р. у Київському університеті, аз 1865 р. і у Новоросійському університеті. Навчальні курси були обмеженими за часом та змістом викладення матеріалу. їх викладання передбачало переважно вивчення здобутків науки державного права Російської імперії та ознайомлення з конституційним правом країн Європи та США.

Ця навчальна дисципліна набуває якісно нового значення і в західноукраїнських землях у зв'язку з конституційною реформою 1861 р. В українських землях, що входили до складу Російської Імперії, роль конституційного права як навчальної дисципліни підвищується після конституційних перетворень 1905 р. Якісні зміни у викладанні відповідного курсу під час підготовки українських правознавців нівелювалися тим, що з огляду на відсутність національної державності не могло бути і мови про вивчення конституційного права України. Майбутні юристи вивчали державне право Австро-Угорщини та Росії.

Після революційних подій 1917 р. конституційне право як навчальна дисципліна переживає складний етап, що охарактеризувався спробою створити самостійну навчальну дисципліну, яка б вивчала конституційне право України (1918-1921), та формуванням системи освіти у галузі радянського державного права.

 

За часів національно-визвольних змагань 1918-1921 років послідовні спроби відродити юридичну освіту в Україні, зокрема і в галузі конституційного права, здійснювалися П. Скоропадським. Протягом літа 1918р. з'явилося 54 українських гімназії, 6 жовтня 1918р. було урочисто відкрито у Києві перший Державний Український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янець-Подільському. Але нетривалість існування Гетьманату не дозволила реалізувати плани щодо розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

Конституційне право як навчальна дисципліна вивчалося й у Київському юридичному інституті. Навчальна програма інституту за 1918 р. передбачала вивчення конституційного права на суспільно-юридичному факультеті. Зокрема, державне право вивчалося на П курсі судового відділу (4 год), а на ІІ курсі адміністративного відділу вивчалося державне право зарубіжних держав (2 год) і місцеве державне право (4 год).

У перші роки встановлення радянської влади в Україні (1917-1921) радянська правова доктрина спочатку керувалася ідеями миттєвої побудови комунізму, за якого не потрібні будуть ні держава ні право, але подальший перебіг подій підтвердив хибність такої позиції. Починаючи з 1918-1919 років почалася підготовка спеціалістів у галузі радянського права.

Впродовж всього існування колишнього СРСР навчальна дисципліна "Радянське державне право" була пріоритетною в системі навчальних дисциплін, які вивчалися у радянських ВНЗ. Саме на навчальну дисципліну "Радянське державне право" покладалася ідеологічна функція у підготовці професійних радянських правознавців.

Поряд із цією навчальною дисципліною викладалися й інші дисципліни та спецкурси: "Державне будівництво", "Державне будівництво та місцеве самоврядування", "Державне право зарубіжних соціалістичних країн та країн, що розвиваються" та ін.

Після проголошення незалежності України починається новий етап становлення і розвитку конституційного права України як навчальної дисципліни. Ця дисципліна стала обов'язковою для вивчення у державних і недержавних вищих юридичних закладах освіти III—IV рівнів акредитації.

З 1996 p. створено належну навчально-методичну базу викладання навчального курсу з конституційного права України. В 1999 р. було видано перший підручник із конституційного права України за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав вже декілька видань та підручник з конституційного права України за редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка і Ю. М. То дики. На сьогодні в Україні існує декілька ґрунтовних підручників з конституційного права України. Зокрема, йдеться про відповідні підручники за авторством і редакцією М. В. Баймуратова, Ю. Г. Барабаша. О. В. Баталова. В. С. Журавського, І. Я. Заяць. В. П. Колісника, В. В. Кравченка, Б. Ф. Погрілка. О. В. Совгирі, В. Л. Федоренка. О. Ф. Фрицького, В. І. Чушенко, В. М. Шаповала, П. П. Шляхтуна, Н. Г. Шукліної та ін.

У 2006-2008 роках з'явилося фундаментальне навчальне видання "Конституційне право України. Академічний курс в 2-х томах" (том перший - за редакцією В. Ф. Погорілка; том другий - за редакцією Ю. С. Шемшученка), в якому на високому теоретико-методологічному рівні викладені всі основні питання теорії та практики сучасного конституційного права України. Побачили світ численні навчальні посібники зі спецкурсів, які викладаються в системі конституційно-правової освіти, - прав і свобод людини, виборчого права України, референдного права і процесу, парламентського права, муніципального права України. Очікувано, що в зв'язку зі зміною назви наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право" - має з'явитися й концептуально новий підручник з конституційного та муніципального права України.

За вісімнадцять років незалежності в Україні сформувалася комплексна система державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна викладається у таких провідних вищих закладах освіти III—IV рівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна юридична академія, юридичні факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка, Ужгородського національного університету, Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, Київський університет права НАН України, Національний університет внутрішніх справ України,

Національна академія Служби безпеки України та інших закладах освіти. Зазначені центри освіти у галузі конституційного права сприяють розвитку національної юридичної освіти у сфері конституційного права і передовсім, розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.

Навчальна дисципліна конституційного права України - це система знань у галузі конституційного права, одержаних наукою конституційного права та практикою конституційного будівництва і реалізації конституційного права.

Система навчальної дисципліни з конституційного права представлена, в першу чергу, такими самостійними навчальними дисциплінами, як "Конституційне право України" та "Конституційне право зарубіжних країн", а також спеціальними навчальними курсами, що деталізують основні Інститути конституційного права.

Пріоритетною навчальною дисципліною є Конституційне право України, яке викладається після фундаментальних теоретичних й історичних юридичних навчальних дисциплін, таких як "Теорія держави і права", "Юридична деонтологія", "Історія держави і права України", "Історія держави і права зарубіжних країн", "Історія політичних і правових вчень", "Філософія права" тощо. Одночасно конституційне право України викладається першим у системі галузевих юридичних навчальних дисциплін.

У межах навчальної дисципліни Конституційного права України традиційно існують розділи і теми, що розкривають основні закономірності та особливості розвитку і функціонування інститутів конституційного права і базуються на відповідних напрямках наукових досліджень. Як правило, на вивчення виносяться теми, присвячені теорії конституційного права, основам конституційного ладу України, конституційно-правовому статусу людини, формам та Інститутам безпосередньої демократії, конституційно-правовим основам організації і здійснення державної влади в Україні, територіальному устрою та місцевому самоврядуванню, конституційній юстиції та правовому захисту Конституції України тощо. Тобто теми, які відповідають основним інститутам конституційного права як галузі права та основним напрямкам наукових досліджень у галузі конституційного права.

Разом із тим, на сьогодні об'єктивно назріла необхідність упорядкування системи навчальної дисципліни "Конституційне право України", приведення її у відповідність до багатоаспектної системи конституційного права України і реальних завдань нинішньої конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності. Конституційне право України має викладатись не лише системно, а й систематизовано. Так, ще на початку минулого століття Ф. Ф. Кокошкін виділяв у державно-правовій науці та освіті "загальне державне право" й "особливе державне право". Високий рівень структурованості та систематизації навчального матеріалу в підручниках з конституційного права спостерігається й у постсоціалістичних державах Європи, до прикладу, в Чехії.

Отже, перспективною видається система навчальної дисципліни "Конституційного права України", яка передбачає свій поділ на Загальну частину та Особливу частину. Перша з них присвячуватиметься вивченню теорії конституційного права, конституціоналізму та Конституції України, а також функціональним інститутам конституційного права (інституту функцій конституційного права, інституту джерел конституційного права, інституту конституційно-правової відповідальності тощо). У свою чергу. Загальна частина конституційного права України на перспективу повинна мати в своєму складі виокремлений елемент - розділ (підрозділ), присвячений міжнародному чи європейському конституційному праву та питанням його взаємодії з національним конституційним правом.

Особлива частина, яка вивчає предметні інститути конституційного права (інститут основ конституційного ладу, інститут конституційних засад безпосередньої демократії, інститут конституційно-правового статусу людини, інститут парламенту та парламентаризму тощо), має містити дві частини: матеріальну та процесуальну. Остання, незважаючи на стан утвердження відповідних підгалузей конституційного права, має вивчати конституційні основи виборчого та референдного процесу, парламентського та законодавчого процесу, процесу конституційної юстиції, муніципального процесу.

З огляду на те, що сучасний конституційний процес є доволі суперечливим і конфліктним у силу колізійності конституційного законодавства, в структурі навчальної дисципліни "Конституційне право України" доцільно передбачити підрозділ парний типовому конституційному праву - "Конституційне колізійне право. У ньому було б доцільно вивчати юридичну природу конституційних конфліктів та шляхи їх упередження і подолання.

Як уже зазначалося, навчальна дисципліна "Конституційне право України" є головною, але не єдиною в системі навчальних дисциплін у галузі конституційного права України. У вищих юридичних закладах освіти також викладаються такі самостійні навчальні дисципліни, як: "Конституційне право зарубіжних країн" (присвячена узагальненій характеристиці конституційно-правової теорії і практики зарубіжних держав): "Муніципальне право України" (спрямована на вивчення нагальних питань теорії та практики місцевого самоврядування); "Порівняльне конституційне право", - предметом якої є конституційна компаративістика; "Конституційне процесуальне право України", присвячена вивченню конституційних процесів тощо.

Окремі, найбільш важливі та практично значущі теми, відповідно до специфіки вищого закладу освіти та професійної спрямованості в підготовці спеціалістів, викладаються у формі спеціальних навчальних курсів, що доповнюють систему навчальних дисциплін у галузі конституційного права України ("Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина", "Виборче право України", "Парламентське право України", "Референдне право України" та ін.).

 

1. Поняття системи конституційного права та її складові елементи Поняття системи конституційного права сформувалося історично під впливом здобутків загальної теорії права в процесі дослідження проблем права та його системи. Але кожній Історичній формації було властиве своє розуміння системи права. Зокрема, ще давньогрецькі філософи і римські юристи висловлювалися за поділ права на галузі відповідно до властивостей самого права (Аристотель) або суспільних інтересів (Д. Ульпіан). У Давньому Римі право поділялося на приватне і публічне, залежно від того, якою мірою і чиї інтереси воно репрезентувало. Як відомо, Д. Ульпіан висловлював думку щодо поділу права на приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publicum) з огляду на інтереси суб'єктів, покладені в основу цих правовідносин. У середньовічній Європі поділ права на приватне і публічне, обґрунтований Ульпіаном, майже не використовувався, натомість актуальності набув поділ права на світське та церковне (канонічне). За радянської доби система державного (конституційного) права стала визначатися як сукупність норм державного права, об'єднаних у державно-правові інститути в певній послідовності. Після проголошення незалежності України почала формуватися якісно нова система національного права. Відмова від лінійної, одномірної публічної системи права сприяла пошуку нових підходів до пізнання цієї системи. Українські вчені визнали багатомірність системи національного права, виділяючи такі його підсистеми (рівні), як природне та позитивне, матеріальне і процесуальне, національне і міжнародне право, загальна частина та особлива частина, типове та колізійне конституційне право тощо. Система конституційного права України (з грецьк. ovartflua - поєднання, утворення) - це історично сформована та обумовлена об'єктивними чинниками суспільного розвитку система природного та позитивного, загальної та особливої частини, матеріального і процесуального, типового та колізійного, національного та міжнародного (європейського) конституційного права, які в свою чергу складаються з інститутів і норм конституційного права регулюють політичні, економічні, соціальні культурні (духовні), екологічні й Інші найважливіші суспільні відносини, що є предметом конституційного права України і виступають системо-утворюючою складовою національної правової системи. Система конституційного права України як правова категорія має здебільшого об'єктивний характер, але визнання об'єктивності системи конституційного права не означає її фатального характеру, оскільки на формування і розвиток цієї системи впливають і суб'єктивні чинники. Категорія "система конституційного права" тісно пов'язана з категорією "структура конституційного права". Структура конституційного права - це внутрішня побудова, конституційного права, спосіб (закон) зв'язку утворюючих його елементів - норм, інститутів та інших елементів і рівнів (зрізів) конституційного права.. При цьому внутрішня побудова системи конституційного права України має визначену послідовність формування своїх рівнів (зрізів). Така послідовність визначається історичною традицією послідовної структуризації права загалом: від його поділу на приватне та публічне - до сучасних складних різновимірних систем права. Так, до прикладу, система конституційного права України і нині містить у своєму складі окремі елементи публічного і приватного права. Розглядаючи систему конституційного права в зрізі поділу на приватне і публічне право, слід констатувати, що більшість норм конституційного права можуть бути віднесеними до публічного права, але в структурі конституційного права містяться і норми приватного характеру. У першу чергу, це норми, що регламентують конституційні основи приватної власності, визначають і гарантують право особи на згаданий вид власності та свободу підприємницької діяльності. Синхронним щодо зародження в світі конституційного права став і його поділ на природне та позитивне право. У сучасному ж конституційному праві України дуже складно виділити інститути природного права, які б не отримали свого позитивного закріплення. Отже, говорячи про природне і позитивне право як складові системи національного конституційного права, ми традиційно виділяємо позитивно закріплені інститути природного права, пов'язані з народним суверенітетом, правами і свободами людини, місцевим самоврядуванням тощо і відносимо до інститутів позитивного конституційного права ті з них, що безпосередньо пов'язані з організацією та діяльністю держави та обов'язками громадян. У системі сучасного конституційного права України також можна виділити як складові елементи загальну й особливу частини конституційного права. Таку галузеву структуру має більшість галузей права, вона знайшла своє місце і в галузевих кодифікованих актах. На відміну від Кримінального кодексу України, Конституція України не містить чітко структурованої загальної та особливої частини, але їх Існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конституції є логічним, оскільки в системі конституційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії властиві конституційному праву (загальна частина). Очевидно, що загальна частина конституційного права втілюється у всьому національному конституційному законодавстві - Конституції України, законах та під законних нормативно-правових актах і представлена інститутами предмета і методу конституційного права, принципів конституційного права, системи конституційного права (у вузькому розумінні), джерел конституційного права, функцій конституційного права, конституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо. Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конституційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Тобто загальна частина конституційного права України представлена передусім функціональними інститутами конституційного права, що забезпечують упорядкованість і дієвість предметних Інститутів особливої частини конституційного права, виражають дух національного конституціоналізму Система конституційного права України представлена й матеріальним і процесуальним зрізами. Матеріальне конституційне право об'єднує конституційно-правові норми та інститути, що визначають зміст конституційного права, предмет конституційно-правового регулювання. Що ж до конституційного процесуального права, то це поняття є багатозначним і його вживають принаймні в трьох значеннях: а) конституційний процес як устрій і система усіх конституційно-процесуальних відносин, тобто як термін тотожній конституційно-процесуальному праву в його об'єктивному значенні загалом; б) конституційний процес як сукупність процедурних стадій розробки, прийняття та зміни конституції; в) конституційний процес у значенні конституційно-судового процесу, тобто як сукупність послідовних стадій конституційного провадження під час здійснення конституційного судочинства. Очевидним є те, що будь-який процес є процедурою, але не всяка процедура є процесом. Новоутворювана підгалузь, а в перспективі й галузь процесуального права, подібно до адміністративного, кримінального, цивільного та господарського процесів, передбачає не лише можливість, а й перспективу оскарження правотворчої та правозастосовної діяльності чи бездіяльності учасників конституційного процесу в судовому порядку, на основі визначального процесуального принципу - змагальності та рівності сторін. У першу чергу, в порядку здійснення конституційного та адміністративного судочинства. Така структурна ланка конституційного права, як типове та колізійне право є новою для юридичної науки, хоча утвердженою впродовж масштабної політико-правової кризи в Україні в 2006-2009 роках. Власне, типове конституційне право - це вся система взаємоузгоджених між собою норм та інститутів конституційного права. Натомість новонароджене колізійне конституційне право (від лат. collisio - зіткнення) в Україні нині представлене системою матеріальних і процесуальних норм цієї галузі права, спрямованих на вирішення колізій у конституційній правотворчій і правозастосовчій діяльності. При цьому в процесі подолання конституційних колізій утворюється новий вид норм цієї галузі права - конституційні колізійні норми Система конституційного права також, у перспективі може бути поділена на національне і наднаціональне (міжнародне) конституційне право, за умови формування останнього. Незважаючи на невдалі спроби кодифікувати конституційне право ЄС у проекті Конституції Європейського Союзу в 2005 р. та так званих "Ліссабонських угодах" в 2008 p., перспективи створення наднаціонального конституційного права, а саме - Конституційного права ЄС, є не лише реальними, а й частково реалізованими. Наведений перелік рівнів (елементів) системи конституційного права не є вичерпним. Можна виділяти й інші рівні (зрізи) цієї системи - конституційне право та "неправо" тощо. Багатоаспектна система конституційного права України взаємодіє з багатьма Іншими системними явищами і процесами: системою конституційних правовідносин, системою Конституції України, системою конституційного законодавства, системою конституційно-правової науки І освіти тощо12. Хоча між згаданими системами є й суттєві відмінності. Система конституційного права не співпадає Із системою Конституції України, а тим більше не може ототожнюватися з нею. Система конституційного права значно ширша, ніж система Конституції, оскільки: 1) система конституційного права об'єднує в єдине ціле сукупність усіх норм конституційного права, що виражені не лише в Конституції, а й у системі чинного конституційного законодавства; 2) в системі конституційного права застосовано більш високий рівень об'єднання норм за предметним принципом в Інститути конституційного права, які не виділяються в системі Конституції; 3) системі елементів конституційного права властиві більш глибинні генетичні та функціональні зв'язки, ніж системі елементів Конституції; 4) система конституційного права є більш гнучкою та динамічною, ніж система Конституції. Вона рефлекторно реагує на суспільно-економічні зміни незалежно від волі законодавця, тоді як зміна системи Конституції передбачає складну і тривалу за часом юридичну процедуру, що доводять спроби здійснення конституційної реформи в Україні; 5) нормативним приписам, що об'єднані в систему конституційного права, притаманний високий рівень абстрагованості, тоді як нормативний матеріал Конституції здебільшого має характер конкретних правових приписів. Утім Конституція України має значний вплив на формування системи національного конституційного права. Саме в такому кодифікованому акті, як Конституція України система конституційного права отримує своє логічне завершення. В окремих випадках елементи системи Конституції обумовили формування та розвиток відповідних норм системи конституційного права. Зокрема, нормативні положення Конституції України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85, ст 101) сприяли формуванню в системі конституційного права України інституту омбудсмана. Після конституційної реформи 2004-2006 років в Україні утверджуються інститути парламентської коаліції, парламентської опозиції тощо. Найбільш повно сутність і зміст системи національного конституційного права розкривається передусім в інститутах і нормах конституційного права України. Адже саме інститути і норми цієї галузі права є основою її системи.