3. Партійні системи, режими та виборче законодавство в латиноамериканських країнах

Для нинішніх конституційних режимів представницької демократії як їх невід’ємний компонент зберігається важлива роль традиційних для соціально-політичного життя Латинської Америки популістських, персоналістських та патерналістських тенденцій, а також емоційного фактору [15, c. 50].

Партійні системи латиноамериканських країн відіграють значно слабшу роль у здійсненні політичної влади, ніж у країнах розвинутої демократії. Це пояснюється такими факторами:

— сильною президентською владою, яка має вирішальний вплив на формування виконавчої влади і прийняття політичних рішень;

— надмірною адміністративною опікою над органами місцевого самоврядування;

— традиційно вагомим впливом на політичні процеси армії і церкви;

залежністю партій від кланово-олігархічних груп (промислових, аграрних, фінансових);

— недостатньо ефективними засобами впливу виборчого законодавства на процес відсіювання слабких, конкурентоздатних партій;

— відсутністю політичних і юридичних механізмів для здійснення партіями опозиційної діяльності.

У силу названих факторів ці партійні системи характеризуються політичною нестабільністю, де мають місце часті партійні розколи, виникнення нових партій і зникнення старих, утворення різноманітних блоків.

У 80-ті роки в Латинській Америці йшла боротьба за політичне панування між політичними лідерами, що підтримують погоджувальні режими, з одного боку, і лідерами бюрократичних авторитарних систем - з іншого. У Бразилії та «південному конусі» законно обрані громадянські лідери зайняли опозиційну уряду позицію. Збройні сили склали з себе владу в Аргентині в 1983 р., в Бразилії та Уругваї - двома роками пізніше, а в Чилі - лише в 1990 р [17].

У Латинській Америці переважають атомізовані партійні системи, які поступово еволюціонують до систем обмеженого плюралізму, але також функціонують двопартійні і з домінуванням однієї партії партійні системи. Так, у Венесуелі в 1960 р. при владі були дві партії: "Демократична дія", яка є членом Соціалістичного Інтернаціоналу, і перемогла на президентських виборах у 1947, 1958, 1963, 1983, 1988 рр., а також Соціал-християнська партія, яка є членом Християнсько-демократичного Інтернаціоналу, і перемагала на президентських виборах 1968 і 1987 рр. Хоча ці партії зберігають провідну роль у парламенті на сучасному етапі, однак вони потерпіли поразку на президентських виборах у 1988 р., на яких переміг харизматичний військовий лідер У. Чавес. У Мексиці, починаючи з 1946 р., при владі знаходилася Інституційна революційна партія (ІРП), яка ставила собі за мету "мексиканський конституційний соціалізм". Незважаючи на те, що в Мексиці існували ще такі партії, як Соціалістична народна партія, Партія національної дії, Партія демократичної революції, ІРП завдяки зрощенню з державними структурами, використанню "адмінресурсу" повністю домінувала в політичному житті країни майже півстоліття. Однак, ця партія поступово втрачає свої лідерські позиції, а на парламентських виборах у 1977 р. вона вперше зазнала поразки, отримавши лише 39 % голосів виборців. За ідеологічними орієнтаціями на цьому континенті переважають ліві та лівоцентристські політичні сили, такі як, наприклад, коаліція "Згода задля демократії" у Чилі, яка об´єднала Комуністичну, Соціал-демократичну, Християнсько-демократичну партії, а також Партію за демократію [2].

Кандидати від цієї коаліції П. Ейлвін і Е. Фрей, які були представниками від Християнсько-демократичної партії, отримали перемогу на президентських виборах у 1989 і 1993 рр. Подібну ідеологічну позицію мала Радикальна партія в Аргентині, яка правила країною з 1916 р. по 1930 р. Після військового перевороту партія займала опозиційну роль щодо військової диктатури, а в 1943—1955 рр. — до націонал-популістського режиму X. Перона. У 1957 р. Радикальна партія розкололася на дві самостійні партії — "Непримиренні радикали" і "Громадянський радикальний союз народу", а пізніше була відновлена під назвою "Громадянський радикальний союз". Радикали отримали перемогу на президентських виборах у 1983 р., висунувши кандидатуру Р. Альфонсіна. Однак на наступних президентських виборах у 1989 р. і 1955 р. ця партія зазнала поразки і втратила свій статус головної опозиційної сили. У 90-х рр. ліві і лівоцентристські сили об´єдналися в коаліцію "Великий фронт", а у 1994 р. — "Фронт за солідарну країну". В 1997 р. напередодні парламентських виборів радикали і "Фронт за солідарну країну" сформували передвиборчий блок "Союз за працю, справедливість і освіту", який виступив за скорочення безробіття, встановлення макроекономічної стабільності, розвиток демократії, проведення соціальних программ [2].

Серед правих партій у країнах Латинської Америки найбільш відомою є Пероністська, а пізніше — Хустіалістська партія. Ця партія до 1990 р., поки її лідери не перейшли на ліберальні позиції, займала невизначену ідеологічну орієнтацію, яку характеризувала суміш націоналістичних і соціалістичних ідей. Партія в основному опиралася на великі профспілки, однак окремі її угрупування очолювали лівий партизанський Рух і праві воєнізовані загони для боротьби з демократичними рухами. Ця партія, висунувши кандидатом у Президенти К. С. Менема, два рази підряд (1989 і 1995 рр.) перемагала на президентських виборах. Якщо раніше пероністи відстоювали ідеї соціальної справедливості, протекціонізму, націоналізму, сильної президентської влади на чолі з харизматичним лідером, то в період правління К. Менема вони були найбільш послідовними в боротьбі за ліберальні економічні реформи і демократизацію політичних інститутів.

До правих партій можна віднести також Національну партію в Чилі, яка виникла в 1966 р., унаслідок об´єднання Консервативної і Ліберальної партій, і виражала інтереси великих латинофундистів і впливових промислових та комерційних груп. Пізніше спадкоємницею цієї партії стала Партія національного оновлення, від якої в свою чергу відокремилася партія під назвою "Незалежний демократичний союз". Обидві партії підтримували А. Піночета під час плебісциту 1988 р. У 1997 р. на парламентських виборах вони утворили коаліцію "Союз за Чилі", яка набрала 36 % голосів. Крім партій лівої та правої ідеологічних орієнтацій, у країнах Латинської Америки дуже поширеним є ультраліві та ультраправі партії [2].

У Колумбії є дві збройні марксистські групи: Національно-визвольна армія Колумбії, яка нараховує від 2 до 7 тис. бойовиків, і ставить собі за мету побудувати комунізм за моделлю кубинського диктатора Ф. Кастро; Народно-визвольна армія Колумбії, яка керується в своїй діяльності теорією партизанської війни Мао Цзедуна. До сказаного слід додати, що для латиноамериканських партій характерна ідеологічна еклектичність і нестабільність; часто ідеологічні орієнтації партій визначаються ситуацією або поглядами харизматичного лідера. Основні розбіжності між правими і лівими зводилися до того, що праві, виражаючи інтереси могутніх олігархічних угрупувань, підтримували військово-авторитарні режими, а ліві, виражаючи інтереси середнього класу та бідних верств населення, виступали за розвиток демократії, ринкової економіки та розширення соціальних гарантій. На нинішньому етапі як ліві, так і праві відходять від соціал- і націонал-популізму і починають орієнтуватися на соціал-демократичні і ліберально-консервативні цінності в їх класичному розумінні [2].

За організаційною будовою ці партії є масові із слабовира-женою спеціалізацією і диференціацією функції, де влада сконцентрована здебільшого в руках лідера та його оточення. Внаслідок цього постійно відбуваються розколи, утворюються нові партії і блоки [2].

Юридичний статус партій, як правило, не закріплений у конституціях (за винятком Бразилії і Чилі), а визначається в спеціальних законах і декретах. Спеціальні закони і декрети _про політичні партії, громадські об´єднання, фінансування виборчих кампаній регулюють процеси створення партій, вимоги до їх програм і статутів, питання контролю партійних фінансів, порядок заборони і розпуску партійних організацій. Згідно з законодавством партії зобов´язані представляти щорічні фінансові звіти в суди із виборчих справ; їм заборонено отримувати фінансові засоби від іноземних юридичних і фізичних осіб, державних, регіональних і місцевих органів влади, профспілок, державних і державно-приватних підприємств. Однак, незважаючи на жорстку регламентацію органами влади партійної діяльності, партійні системи латиноамериканських країн мають перевагу над партійними системами країн СНД, оскільки, по-перше, вони є єдиними суб´єктами висування кандидатів на всіх рівнях політичної влади; по-друге, вища посадова особа — президент — може бути одночасно лідером партії; по-третє, тут переважають пропорційні виборчі системи, які ефективніше стимулюють партійну конкуренцію [2].

Основні принципи функціонування виборчих систем регулюються конституціями країн і виборчим законодавством. Активне виборче право мають громадяни, які досягли 18-ти років, володіють політичною дієздатністю (тобто не позбавлені політичних прав на підставі рішення суду), зареєстровані у виборчому списку.

Виборче законодавство передбачає обов´язковість голосування, порушення цієї процедури без поважних причини тягне за собою штраф. У деяких країнах звільняються від обов´язкового голосування особи, які мають поза 70 років, неграмотні і мають вік від 16 до 18 років. Не мають права бути включені у виборчі списки душевнохворі особи, особи, які позбавлені виборчих прав на підставі рішення суду, перебувають у місцях позбавлення волі, не мають постійного місця проживання, військові рядового складу тощо [2].

Вибори президента відбуваються за мажоритарною системою абсолютної більшості в першому турі і відносної більшості — ^в Другому. В деяких країнах, якщо президент не обраний у першому турі, він обирається Конгресом. Президент обирається терміном на 6 (Мексика, Чилі, Аргентина до 1994 р.), 5 (Бразилія, Венесуела, Уругвай), 4 (Аргентина після 1994 р.) років. Ряд конституцій не допускають переобрання президента на повторний термін або переобрання його два рази підряд.

Кандидат у президенти повинен відповідати певним вимогам: досягти 30-річного (Аргентина) або 35-річного (Мексика, Уругвай) віку; бути громадянином країни від народження, проживати певний термін у країні, не належати до військових і служителів релігійного культу [2].

Вибори до нижньої палати Конгресу відбуваються, як правило, за пропорційною виборчою системою, хоча в окремих випадках — за змішаною. У Мексиці 300 депутатів нижньої палати обираються за мажоритарною і 200 депутатів — за пропорційною виборчими системами. Пасивне виборче право для кандидатів у депутати до нижньої палати наступає із 25-ти (Аргентина, Уругвай) або 21-го (Бразилія, Мексика) років. Крім вікового цензу, депутат нижньої палати повинен бути громадянином республіки протягом певного терміну (в Аргентині, наприклад, не менше чотирьох років), народитися і проживати певний час (рік або більше) на території округу, від якого він обирається. Вибори до верхніх палат відбуваються за мажоритарною і пропорційною виборчою системами (наприклад, у Бразилії — за мажоритарною, а в Уругваї — за пропорційною виборчою системами). Вимоги до сенаторів значно вищі, ніж до депутатів нижньої палати; вони повинні досягти 30-річного або 35-річного віку, протягом певного терміну бути громадянином країни і проживати на території округу, мати високий майновий ценз.

Вибори до обох палат передбачають рівну кількість представників від кожного суб´єкта федерації. Якщо до нижньої палати така кількість може досягати десяти осіб і більше, то до сенату — від двох до трьох осіб.

Вибори до регіональних і місцевих органів влади відбуваються також за пропорційною і мажоритарною виборчою системами. Термін повноважень як представницьких, так і виконавчих органів може досягати від трьох до п´яти років.

У Бразилії регіональні і місцеві органи влади вибираються терміном на чотири роки, а в Уругваї — на п´ять років [2].

Політичні партії латиноамериканських країн є організаціями, що створюються з метою вираження волі своїх виборців. У країнах Латинської Америки держава не віддає перевагу жодній політичній партії, при цьому надаючи усім рівні можливості при проведенні виборчих кампаній. У конституціях цих країн закріплено право участі в діяльності політичних партій тільки громадян країни з правом голосу [6].

Конституції країн Латинської Америки обмежують або ж зовсім забороняють освіту партій на конкретних принципах, потенційно несуть загрозу державі і громадянам, демократичному ладу. Наприклад, до таких принципів відносять расову приналежність, стать членів партії, релігійні основи і т. д. Держава та конституція пропонують всім політичним партіям рівноцінні захист і підтримку з моменту офіційної реєстрації [6].

У багатьох конституціях країн Латинської Америки відсутній спеціальний розділ про політичні партії. Конституція закріплює державний контроль над грошовими зверненнями, тому всім політичним партіям необхідно періодично надавати відомості про свій фінансовий стан в суди у виборчих справах. Партії не мають права отримувати ні які фінансові кошти від іноземних громадян або іноземних організацій. Також заборонено фінансування партій з боку органів місцевого самоврядування, державних підприємств, приватних підприємств або профспілкових організацій. Якщо порушення фінансування партії доведено в судовому порядку, то ця партія ліквідується відповідно до чинного законодавства.

Але, незважаючи на такий суворий державний контроль функціонування партій, в латиноамериканських країнах існує багато дрібних політичних партій, які формуються на певний час і з певною метою. Такі партії створюються в основному для того, щоб отримати різні вигідні виборні посади для своїх членів і контроль над певною сферою державного управління [6].

Практично всі країни Латинської Америки характеризуються нестабільністю партійних систем. Майже всі ці країни є багатопартійними державами, в яких відсутні сильні монопольні партії.

Тільки Мексика володіє особливим різновидом багатопартійної системи: на тлі офіційної багатопартійності в країні починаючи з 1929 р. монопольним становищем володіє тільки одна партія - Інституційно-революційна партія Мексики [6].

За офіційним трактуванням президент отримує мандат на управління країною безпосередньо "із рук народу", що дає йому право протиставити себе всім іншим державним органам та громадським організаціям. Все це ще більше підсилює повноваження президента і підкреслює його незалежність і самостійність. Латиноамериканська форма правління передбачає неможливість переобрання президента безпосередньо на наступний термін. Це також суттєва відмінність від звичайної президентської форми правління, що допускає переобрання президента. Вищевказана заборонна норма теоретично спрямована проти можливого встановлення диктатури президента, на практиці ж перебування президента на посаді всього один термін підкреслює силу і значимість президентської влади, ставлячи її фактично в рамки неконтрольованої державної системи [1].