2. Регіональна влада та статус органів місцевого самоврядування країн Латинської Америки

Система місцевого самоврядування в Латинській Америці має тривалу історію, висхідну до часів колоніального періоду, коли на місцях були утворені органи управління, що формувалися самим населенням даної територіальної одиниці. Це гарантувало їх незалежність від центрального уряду [1, c. 917].

Кожний суб´єкт федерації має власну судову систему, яка користується певною фінансовою й адміністративною автономією. До них відносяться верховні суди штатів, які розглядають конституційність актів регіональної і муніципальної влади, суди апеляційної і першої інстанцій, суди присяжних і мирові суди .

До регіональних структур влади у федеративних республіках відносять владу суб´єктів федерації [2].

У країнах Латинської Америки суб´єкти федерації мають, як правило, три рівні. Наприклад, Бразилія ділиться на 25 штатів, три федеральні території і федеральний округ, Мексика — 31 штат і один федеральний округ, Венесуела — 22 штати, федеральні володіння та один федеральний округ, Аргентина — 23 провінції, дві національні території і один федеральний округ, Чилі — 13 областей, 50 провінцій і столичну область. Конституції країн визначають декілька видів компетенції між федеральними органами й органами суб´єктів федерації.

У Бразилії існують три види компетенції:

— виняткова федеральна компетенція, яка охоплює національну оборону, судову владу і прокуратуру, кредитно-грошову політику, зовнішню і міжнародну торгівлю, торгівлю між штатами, енергетику, телекомунікації і радіомовлення, цивільне, кримінальне, процесуальне, виборче право;

спільна компетенція федерації і суб´єктів федерації — нагляд за дотриманням федеральної Конституції і законів,

захист функціонування демократичних інститутів, охорона пам´яток культури і природних багатств;

— конкуруюча компетенція федерації і суб´єктів федерації — трудове, виправне право, право, яке регулює питання містобудування, освіту, культуру, спорт, молодіжну політику тощо [2].

На регіональному рівні кожний суб´єкт федерації має свою конституцію, власні інститути законодавчої і виконавчої та судової влади, які функціонують на основі принципів, передбачених федеральними конституціями. Законодавчі збори і губернатори обираються прямими виборами. До сказаного слід додати, що губернатори до початку 90-х рр. здебільшого призначалися Президентом або обиралися законодавчими зборами (Венесуела), а в сучасних умовах є лише окремі випадки призначення губернаторів (наприклад, губернатори федеральних територій у Бразилії призначаються Президентом). Органи федеральної влади мають більший вплив на регіональні структури влади, ніж це має місце у федеративних державах розвинутої демократії. Такими засобами впливу є:

— оголошення стану федерального втручання Президентом, заміщення органів виконавчої регіональної влади Президентом або Сенатом (Мексика);

— значно більший обсяг повноважень у сфері виняткової федеральної компетенції порівняно з компетенцією суб´єктів федерації;

— наявність спільної або конкуруючої компетенцій, в якій простежується відчутний пріоритет федерального законодавства над регіональним.

Статус органів місцевого самоврядування визначається конституціями країни, у федеративних державах також конституціями і законодавством суб´єктів федерації. Адміністративно-територіальними одиницями місцевого самоврядування є, як правило, муніципії (Бразилія, Мексика) або департаменти і муніципальні органи (Аргентина, Уругвай). Органами місцевого самоврядування є муніципальні ради, які виконують функції представницької влади, і мери, префекти, синдики — виконавчої влади [2].

До компетенції місцевих органів відносять такі повноваження:

_ управління муніципальними фінансами, комунальними

службами (водопостачання, каналізації, очистки сміття, місцевого транспорту);

— надання дозволу на проведення масових політичних акцій (мітингів, демонстрацій);

— підтримку громадського порядку, для якого використовуються сили муніципальної поліції, безпосередньо підпорядкованої муніципалітетам.

Особливістю латиноамериканської моделі місцевого самоврядування є те, що над ним здійснюється достатньо сильний контроль з боку регіональної влади, яка в багатьох країнах наділена правом кваліфікованою більшістю голосів депутатів законодавчих зборів припиняти діяльність муніципальних органів, оголошувати про їх ліквідацію, призначати нові вибори або нових членів для тимчасового виконання функцій представницької та виконавчої влади. Крім цього, регіональні органи влади здійснюють фінансовий контроль над муніципалітетами, а в деяких країнах також адміністративний контроль з допомогою своїх уповноважених представників, які наділені правом тимчасово припиняти діяльність муніципальної ради і виконувати функцію муніципального управління [2].

Органи місцевого самоврядування в країнах Латинської Америки не можуть безпосередньо займатися політичною діяльністю або приймати політичні рішення, хоча в їх ведення входить видача дозволів на проведення мітингів, походів, демонстрацій і зборів в громадських місцях, а також підтримання загального порядку під час проведення названих заходів. Для цих цілей зазвичай використовуються сили муніципальної поліції, які безпосередньо підлеглі муніципальним органам [1, c. 918- 919].

Вибори до нижньої палати Конгресу відбуваються, як правило, за пропорційною виборчою системою, хоча в окремих випадках – за змішаною. У Мексиці 300 депутатів нижньої палати обираються за мажоритарною і 200 депутатів – за пропорційною виборчими системами. Пасивне виборче право для кандидатів у депутати до нижньої палати наступає із 25-ти (Аргентина, Уругвай) або 21-го (Бразилія, Мексика) років. Крім вікового цензу, депутат нижньої палати повинен бути громадянином республіки протягом певного терміну (в Аргентині, наприклад, не менше чотирьох років), народитися і проживати певний час (рік або більше) на території округу, від якого він обирається. Вибори до верхніх палат відбуваються за мажоритарною і пропорційною виборчою системами (наприклад, у Бразилії – за мажоритарною, а в Уругваї – за пропорційною виборчою системами). Вимоги до сенаторів значно вищі, ніж до депутатів нижньої палати; вони повинні досягти 30-річного або 35-річного віку, протягом певного терміну бути громадянином країни і проживати на території окру­гу, мати високий майновий ценз [5].

Вибори до обох палат передбачають рівну кількість представників від кожного суб’єкта федерації. Якщо до нижньої палати така кількість може досягати десяти осіб і більше, то до сенату – від двох до трьох осіб.

Вибори до регіональних і місцевих органів влади відбува­ються також за пропорційною і мажоритарною виборчою системами. Термін повноважень як представницьких, так і виконавчих органів може досягати від трьох до п’яти років.

У Бразилії регіональні і місцеві органи влади вибираються терміном на чотири роки, а в Уругваї – на п’ять років [5].