23

Самостійна робота : «Політичні системи та режими країн Латинської Америки»

Вступ

1. Домінуюча форма правління та специфіка владних позицій парламентів у латиноамериканських країнах

2. Регіональна влада та статус органів місцевого самоврядування країн Латинської Америки

3. Партійні системи, режими та виборче законодавство в латиноамериканських країнах

Висновки

Вступ

Сьогодні існує велике різномаїття способі, методів, режимів та систем у сфері управління суспільством. Всі вони залежать від того, як історично склалась доля країни, її територіальна приналежність, традиції та співдружність з іншими країнами.

Беручи до уваги, що країни Латинської Америки розташовані територіально майже на одному континенті, мають спільну мову, дещо схожу історію та однй загальну країну- сусіда з великим політичним та економічним потенціалом – США, вже можна зазначити про актуальність та значущість дослідження розвитку та встановлення загального функціонування політичних систем та режимів латиноамериканських країн.

Особливий інтерес автора зосереджується на законодавчій базі, яка створює принципи владно-суспільних відносин та на грунті чого створюються органи правління у вищезазначених країнах.

Історичний екскурс в події політичного життя Латинської Америки, які вплинули на сучасну форму правління.

Лтаинська Америка - загальне найменування країн у південній частині Північної Америки (на південь від річки Ріо-Браво-дель-Норте) і у всій Південній Америці. Вся ця територія колись була заселена індіанськими племенами, але в 15-16 ст. вона була завойована і колонізована Іспанією і Португалією, які утворили тут ряд колоніальних держав. У результаті війни за незалежність іспанських колоній в Америці в 1810-26 рр.. та відділення Бразилії від Португалії в 1822 р. більшість країн Латинської Америки знайшли самостійність [3].

Площа Латинської Америки 22,8 млн. км ², населення св. 500 млн. чол. Нац. склад вельми складний: нащадки європейських переселенців, індіанці, метиси, негри, мулати, вихідці з Азії та ін У 2/3 країн Латинської Америки офіційна мова - іспанська, в Бразилії - португальська, в ряді невеликих країн - англійська, французька і голландська. Більше 10% населення говорить на різних індіанських мовах і діалектах. Латинська Америка має спільну історію і являє собою своєрідну частину світу, в якихось своїх рисах близьку до сучасної середземноморської Європі [3].

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортзаміщувальної індустріалізації вичерпані, а державні фінанси переобтяжені необхідністю підтримувати величезний державний сектор економіки. Нестачі в бюджетах виникали і внаслідок реалізації амбіційних проектів: у Бразилії - будівництва нової столиці Бразиліа вдалині від перенаселеного Ріо-де-Жанейро, у Мексиці - проведення Олімпійських ігор 1968 р. Це призводило до перенапруження бюджетів, зростання інфляції та, як наслідок, до політичної нестабільності. Понад 70 військових переворотів, путчів за 25 повоєнних років - таким був результат цієї нестабільності. В одних випадках на хвилі масового невдоволення владу здобували ліві сили, які намагалися знайти вихід зі становища на шляху будівництва соціалізму. Так розвивалися події на Кубі, де партизанська війна проти проамерикаяського режиму завершилася на початку 1959 р. перемогою повстанців, лідер яких - 32-річний Фідель Кастро - очолив уряд. Він налагодив тісні зв'язки з СРСР. М.С. Хрущов, захоплений ідеєю отримати союзника за 90 миль від США, пішов заради збереження режиму Кастро навіть на ризик ядерної війни в 1962 р. Куба, повторюючи досвід СРСР, стала рядовою країною тоталітарного соціалізму [4].

Вважаючи, що вся Латинська Америка дозріла до соціалістичної революції, Кастро невтомно, але безрезультатно намагався підняти революцію на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії його сподвижник - Брнесто (Че) Гевара, який став кумиром радикальної молоді 60-х років.

У Чилі спробу побудови соціалізму в 1970-1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і соціалістів. На відміну від Кастро Альєнде прийшов до влади конституційним шляхом і намагався побудувати соціалізм у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, включаючи націоналізацію всієї мідної промисловості, викликали хаос в економіці й масове невдоволення. Скориставшись цим, генерал Піночет за схвалення США повалив уряд Альєнде, який загинув під час штурму президентського палацу. Пошуки шляхів подолання кризових явищ у соціально-політичній та економічній сферах часто призводили до встановлення військових хунт, які в 1962 р. прийшли до влади в Аргентині, в 1963 р. -у Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі, в 1964 р. -вБолівїї і Бразилії, в 1973 р. - в Чилі. Всі вони вели боротьбу з лівими, обмежували політичні свободи. Досягнута таким чином внутрішня стабільність і створення пільгового режиму для іноземних капіталовкладень привели до великого припливу інвестицій та прискорення розвитку. Бразилія до 80-х років обігнала за валовим національним продуктом Італію й наблизилася до Англії, посівши 7-ме місце у світі з виплавки сталі, 8-ме - з виробництва телевізорів, 10-те - з випуску легкових автомобілів. Зворотним боком цього курсу стало зростання зовнішньої заборгованості країн Латинської Америки, низька заробітна плата, що не могло не призвести до соціально-політичної кризи військових режимів [4].

Певний вплив на соціально-економічний розвиток латиноамериканських країн мала політика США. 1961 р. президент Дж. Кеннеді запропонував цим державам об'єднатися в44Союз заради прогресу" для ліквідації злиднів та відсталості. Америка надала їм конкретну допомогу (20 млрд дол.) для реформування економіки, соціальної сфери. Мета, яку ставили США, зводилася до запобігання кубинському варіанту розвитку подій. Одночасно США втручалися у справи країн Латинської Америки, щоб перешкодити комуністам захопити владу. Так, у квітні 1965 р. американські війська висадилися в Домініканській Республіці; 1973 р. США взяли участь у підготовці повалення конституційного уряду в Чилі; 1983 р. війська США окупували о. Гренаду [4].

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. - в Перу, 1982 р. - в Болівії, 1985 р. - в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. Встановився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, відкритості економіки. Повсюди намітився відхід від системи протекціонізму; латиноамериканці почали активно включатися у світове господарство; стали активно залучатися американські, японські, німецькі, англійські, французькі інвестиції. 1989-1992 рр. лише Мексика отримала для свого економічного розвитку 35 млрд дол. У 90-ті роки у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу державних підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7-10 %) в Аргентині, Венесуелі, Чилі. Інфляція почала спадати: у середині 90-х вона не перевищувала 10 % у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються зробити економіку більш соціально орієнтованою. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак у її країнах очікують вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.

Отже, розглянувши становлення політичного життя латиноамериканських країн в ХХ столітті, можна зробити висновки, що безумовно всі ці події вплинули і призвели до тієї форми правління та специфіки владних позицій парламентів у вищезазначених країнах. На думку авторе, це є принципово важливим для того, щоб провести логічний причинно-наслідковий ланцюг політичних подій сьогодення в Латинській Америці [4].