4. Експансія європейської демократії на континент та проблема її індигенізації

Демократія, зрозуміло, виникає та утверджується завжди на певному національному ґрунті. Тому демократія, де би вона не появилась, щоб утвердитись та стати стабільною, проходить неминучий процес індигенізації, тобто пристосування, вживання принципів, основних «конструкційних основ» демократії в національні умови та традиції [8, c.50 ].

У більшості країн Африки немає ще історичних, економічних, соціальних передумов парламентської демократії. Етнічні, кланові, конфесійні протиріччя надають постійну загрозу стабільності держав та здатні повністю викривити природу політичного плюралізму. Традицій представницької демократії на континенті не склались [21, с.48].

«Перейняти» демократію, імпортувати її, подібно нової марки автомобілю, неможливо. Вона повинна укорінитись, стати образом життя, способом політичного мислення лідерів та мас, засобом згуртування, організації суспільства та управління ним. Поки що в Африці, як і в інших країнах СНД, демократія розглядається в основному як можливість боротьби за владу. Багатопартійність створюється штучно та доводиться до абсурду. Виникають десятки та сотні партій, по суті представляють собою кліки, часто очолювані авантюристами, марнославними та корисливими людьми. Разом із гострими соціальними, економічними, клановими, конфесійними конфліктами це перетворює плюралізм та політичні свободи у пусті лозунги, навіть у засіб дестабілізації суспільства [21, c.50].

Так, старе російське зппитання: «Чого вам більше хочеться – конституції або осетрини з хріном?» - в афро-арабському контексті може звучати таким чином: «Вам демократичних свобод або блюдо кус-куса, економічний підйом, збільшення життєвого рівня?» [7, с.14].

Що ж стосується форм та методів демократизації, то в одних країнах таких як Габон, Замбія, або Кабо-Верде, Кот-Д’Івуар, Сан-Томе і Принсіпі, демократизацію було започатковано здійсненням конституційних реформ: або шляхом припинення нових конституційних реформ: або шляхом припинення нових конституцій, або через внесення в діючі істотних змін. В інших державах, наприклад, Мавританія, Кенія, Камерун, демократизацій ний процес розпочався безпосередньо з політичних змін, під час яких приймалися поправки до Основного закону. у Західноафриканському субрегіоні преамбулою до демократичних перетворень стали так звані національні конференції, які ознаменували початок переходу від авторитаризму до демократії. Хвиля демократичних процесів сприяла падінню авторитарних режимів у ряді країн континенту і формальному закріпленню таких атрибутів демократіях, як політичний лібералізм, загальні вибори представників законодавчої та виконавчої влади, проголошення основних громадянських свобод.

У загальному процесі змін політичних режимів африканських держав професор політології Мічиганського університету М.Браттон виокремлює чотири основні варіанти, що мали місце у 1989-1994 рр.:

• класичний перехід до демократії – від політичних протестів через лібералізацію до виборів (11 країн),

• перехід до демократії за ініціативою правлячих еліт (5 країн),

• найбільш типовий шлях зміни режиму – лібералізація без демократизації (24 країни),

• блокування зміни режиму (2 країни).[13, c.180].

На думку К. Княждвірської демократизаційні процеси в Африці лише посилили та загострили внутрішню суперечливість та конфліктність співіснування та взаємодії різноманітних, часто взаємно несумісних структур. Завдяки розповсюдженню «демократичної хвилі» африканськими просторами на протиріччя попередніх стаді суспільного розвитку нашарувались нові, ще більш гострі, виник гострий розлом, диспропорція між традиційними і сучасними демократичними інститутами, які генетичного не пов’язані між собою. Більш того, демократичні зрушення значною мірою активізували зростання значення традиційного фактора в житті сучасного африканського суспільства [13].

Феномен «ретрадиціоналізації» - характерна особливість нинішнього етапу розвитку африканських країн. Суть його полягає в пожвавленні та оновленні традиційних структур та форм свідомості в зміцненні дієвості і групової лояльності общинних, племінного, етнічного, конфесійного характеру, в посиленні внутрішньої соціальної напруженості та політичних зіткнень на етно-релігійній основі, у відродженні ролі традиційних ідейних стереотипів та посиленні традиції автохтонного протиставлення політичній модернізації та, врешті-решт, у викривленні наслідків запровадження демократичних перетворень [13].

Таким чином, політичні системи та режими країн Африки відрізняються специфікою колоніальної спадщини, у зв’язку із цим практикою національно-визвольної боротьби. Особливість африканського суспільства обумовлює характер політичної влади та структур на континенті. Зокрема, характерним для Африки є неопатримоніалізм (який передбачає синтез традицій та сучасної державності), релігійний та етнічний плюралізм, важлива роль армії та генералітету у політичних процесах, нерозбудоване громадянське суспільство тощо.

Поряд із цим Африка в основному в’язала курс на демократизацію та модернізацію. З цих позицій, нагальним питанням постає питання індигенізації - пристосуванню ліберальної демократії до національних умов та традицій континенту. Дійсно, Африка має широкий досвід втілення демократичних цінностей, які в основному не враховують політичний, соціальний, культурний грунт Африки. Тим не менш, Африканський континент стає на шлях усвідомлення необхідності удосконалення якості політичних структур, зростання економічного та соціального добробуту, що в свою чергу малює позитивні перспективи для континенту.