3. Особливості африканських режимів. Неоприоманолізм, специфіка партійної системи, вождізм, політичне лідерство. Особлива роль армії, генералітету та старших офіцерів.

Дійсно фактом є те, що становлення національної державності в африканських країнах супроводжувалось утвердженням авторитарних форм політичного правління. Це, як вбачається, закономірний для африканського суспільства феномен обумовлений в першу чергу соціокультурними та політичними традиціями, які підкріплюються (живляться) етатичними схильностями багатьох політиків, які бачать у сильній державній владі майже не єдиний інструмент вирішення складних завдань економічної модернізацій, досягнення національної та соціальної інтеграції [19].

Однак певна історична «заданість» авторитаризму не означає одноманіття його форм. Не обумовлює вона й відсутності політичної динаміки в його межах. Варто зауважити, що африканські країни за відсутності громадянського суспільства та правової держави, при патріархально-підданській політичній культурі на перших порах незалежного розвитку об'єктивно потребували сильної авторитарної влади. Крім внутрішніх причин, формуванню авторитарних режимів сприяло протиборство двох світових систем капіталізму і соціалізму в їх боротьбі за сфери впливу в Африці [15].

Отже, характерною особливістю африканських держав після незалежності була поява авторитарних режимів, що обумовлювалося:

• економічною відсталістю,

• політичної нестабільністю,

• слабкою соціально-класової диференціацією африканського постколоніального суспільства.

Авторитарний режим в Африці зі значними пережитками традиційних уявлень та вірувань виник в результаті ліквідації колоніальної системи і створення національної державності. Витоки авторитаризму відомий дослідник кенійського походження Алі А.Мазруї бачить в доколоніальному суспільному устрої африканських країн. В авторитарному стилі керівництва він виділяє такі риси традиційної влади, яка заснована на:

1. на традиції авторитету старійшини або вождів, які часто одночасно є її релігійними лідерами;

2. на традиції, зафіксованої в переказах, сагах, що передається з покоління в покоління;

3. на військовій традиції (або «традиції воїнів»), яка склалася в період активного опору колоніальних захоплень.

Алі А. Мазруї відзначає також традицію харизматичного керівництва і «монархічну тенденцію в африканському житті», підкреслюючи спадкоємність між традиційними типами влади та владними структурами, що звільнилися від колоніальної залежності африканських країн [15].

Так, на думку Є.Лебедєвої в рамках авторитарного типу (при всьому його різноманітті форм в африканських країнах) склались чотири основних підтипи режимів:

• військовий,

• однопартійний,

• однопартійний «напівконкурентного типу»

• «багатопартійний» [19, c.49].

Однак, насправді коло африканських авторитарних режимів можна типологізувати значно ширше. Таким чином, варто зазначити про існування таких форм африканських авторитарних режимів:

• Військовий режим, що має кілька різновидів (військово-диктаторський, військово-демократичний, авторитарний преторіанізм);

• Монархічний режим, представлений дуалістичною (подвійною) монархією або персоніфікованим режимом (персональна тиранія, матримоніальна тиранія);

• Однопартійний режим (напівконкурентний, патронажно-клієнтальний);

• Конституційний режим (конституційно-патріархальний, конституційно-авторитарний[18].

Однак, з іншого боку російський науковець Е. Лебедєва зазначає, що еволюція авторитаризму в країнах Тропічної Африки у постколоніальний період відмічена двома тенденціями – умовно говорячи, висхідною та низхідною. Перша знайшла своє відображення у становленні особливого типу авторитарного режиму (при усьому багатоманітті його різновидів та у усіх розбіжностей соціально-політичної орієнтації африканських країн), друга – у зростанні (з кінця 70-х років) кризи найбільш жорстких його форм[19].

Авторитаризм в Африці не дивлячись на всю різнобарвність соціально-економічних, політичних та ідеологічних орієнтацій країн континенту – орієнтацій, які реально проявляються, так і декларованих, - володіє низкою загальних та при цьому корінних рис. Так, вирішальні позицій у системі влади – будь то капіталістичні орієнтовані держави або країни, що заявили про вступ на шлях некапіталістичного розвитку, - зайняли правлячи групи – носії державної влади, персоніфікатори держвласності та ті хто розпоряджається важливими загальними суспільними функціями.

Існують, звісно, значно «країнові» розбіжності: у наборі фракцій усередині сукупності правлячих груп та характері взаємовідносин між ними, в позиціях правлячих груп як особливого соціального утворення, по відношенню до експлуататорських прошарків та класів (національна та іноземна буржуазія, земельні власники та ін..), середніх прошарків, трудових мас. Ці розбіжності та навіть протилежність соціально-політичної орієнтації всередині правлячих кіл тим не менш не відміняють спільності деяких їх важливіших ознак, а саме - намірі направити під суспільний розвиток, регульований характер суспільних відносин, обмеженість конкуренції у політичній сфері, використовувати монополію державної влади у своїх нормативних інтересах.

Отже, авторитарний тип політичного режиму на африканському континенті передбачає :

• концентрацію виконавчої, а нерідко й законодавчої влади в руках голови держави при фактичному позбавленні парламенту (якщо він існує) прерогативу контролю за державною поліцією.

• Реальний механізм політичної влади підкорюється правлячому «політичному кланові», який використовує антидемократичні методи володарювання.

• Подібними методами притаманно поєднання прямого насилля з ідеологічними та соціально-політичним маніпулюванням, здійснюється на основі відносин кліентизму.

• В умовах авторитарного режиму вкрай ускладнена інституціалізація політично опозиції (навпаки, її намагаються подавити), лише у рідких випадках допускаються елементи регулюваної конкуренції у політичній сфері при збереженні за правлячою партію монополії на владу[19].

Для більш повного аналізу видається можливим проаналізувати сучасні політичні системи та режимі деяких африканських країн, наприклад, таких як Ботсвана, Замбія, Сомалі та Чад [25]. У якості критеріїв виділено: форму державного устрою, форму правління, політичний режим, особливості законодавчої, виконавчої влад та голови держави (див.додаток1). Отже, укладена таблиця свідчить про дійсно існуючу багатоваріантність розвитку політичної системи та режиму, а також характеризує їх специфіку.

Водночас, важливим є факт, що саме серед авторитарних режимів історично головне місце займали військово-диктаторські режими. Найбільш реакційними формами авторитарного військово-диктаторського режиму в Африці були в перші роки незалежного розвитку Ж. Б. Бокасса в Центральній Африканській Республіці, Іді Амін Дада в Уганді, Муса Траоре в Малі, Х. Менгісту в Ефіопії, Х. Хабре в Чаді, Сіад Барре в Сомалі тощо.

Військові диктатори привласнювали собі право називатися президентами. Вони не принесли країнам континенту ні демократії, ні процвітання, лише ще більше поглибили економічну і політичну кризу. Ряд країн виявився залучений в громадянські війни з великими людськими жертвами (Ефіопія, Чад, Ліберія, Руанда, Бурунді, Заїр, Ангола, Мозамбік). Поряд з військово-диктаторськими режимами для Африканського континенту до останнього часу були характерні однопартійні авторитарні режими. Особливість цих режимів полягає в тому, що лідер партії, як правило, ставав президентом і користувався необмеженою політичною владою. Поряд з президентською владою в цих країнах формально створювалися законодавчі (парламент, національні збори) і виконавчі (уряд) органи [15].

На підтримку своєї легітимності диктатори в країнах Тропічної Африки звертаються до традиційних відносин. У традиційному африканському суспільстві влада спиралася на авторитет предків, що має релігійний характер. В результаті успадкування влади вождь ставав представником предків на землі, виконавцем «вищої волі», втілював всі види влади: економічну, управлінську, судову. Більше того, відбувалася певна «сакралізація влади»[15].

Носії влади були оточені містичним ореолом, їм приписувалися надприродні властивості і здібності. Це давало їм право для панування над підлеглими. Наприклад, у державі Ашанті (на території сучасної Гани) верховний правитель - асантехене і його мати обули обожнюваними народом ще за життя.

Також, важливо зазначити, що базовою специфікою священного царя був функціональний зв'язок (прямий або опосередкований) його персони з природними явищами, внаслідок чого велика частина діяльності царя була присвячена підтвердженню його надприродних властивостей, релігійних обрядів, ритуалів та релігійних заборон[15].

Нині культ божественних монархів (вождів) втратив свій колишній містичний характер. Однак сакралізація правителів побутує в Тропічній Африці й понині.

Так, наприклад, в Демократичній Республіці Конго (ДРК) погляди народності банту спираються на концепцію про місце і роль вождя у житті суспільства. Політичний устрій банту пропонує зосередження навколо вождя соціальної, політичної та адміністративної життя етнічної групи. У банту Центральної Африки вождь - носій принципів справедливості, рівності і солідарності. Він є одночасно політичним і релігійним лідером, особою, відповідальною за економічне і соціальне життя етносу. Вказівки вождя не обговорюються, а виконуються.

З розпадом колоніальної системи, освітою окремих незалежних африканських держав вождизм в більшості країн зникає як соціальний інститут, а існує як тип політичної влади в африканських авторитарних державах.

Типовим прикладом у цьому відношенні був Заїр (ДРК), де президент генерал Мобуту Сесе Секо по конституції 1974 р. отримав необмежені права, зробивши найважливішим елементом легітимізації персоналістської диктатури, концепцію справжнього заїрської націоналізму або «мобутізм» [15].

Видається цікавим підхід науковця Л. Прокопенко щодо політичних еліт та лідерів Африки. Зокрема вчений зазначає про особливості, що впливають на лідерство, виділених американських політологом Л. Паєм в його роботі «Незахідний політичний процес»:

• сфера політики чітко не відокремлена від областей суспільних та особистих відносин;

• інтенсивність та широта політичної дискусії в малій мірі впливають на прийняття політичних рішень;

• політичний процес відрізняється високим ступенем поєднання і взаємозамінності ролей;

• велика роль харизматичних лідерів [26].

Політичне лідерство як явище політичного життя розвивається в Африці в складній і вельми неординарній обстановці. Зберігши прихильність традиційним, історично сформованим соціально - політичним структурам, африканське суспільство тим часом все більш активно пристосовується саме і пристосовує до себе сучасні форми політичного управління, елементи західної політичної культури, принципи політичного керівництва.

Саме тому практика політичного лідерства відрізняється тут багатогранністю і суперечливістю, представляючи собою поєднання цілого ряду різновидів цього явища: і традиційне лідерство, при якому влада вождя грунтується на святості традицій і шанування авторитету самої влади, і лідерство харизматичне, коли керівник наділяється настільки сильними і винятковими, чи не містичними властивостями, що забезпечують йому фанатичну відданість послідовників, і лідерство раціонально-правове, що прагне ґрунтуватися на законі і загальній доцільності існуючого порядку [15].

Проблема політичного лідерства займає важливе місце у сучасному суспільно-політичному житті африканських країн. Жадоба до влади, що призводить до зміни конституції, нездатності йти на політичний компроміс з опозицією, неприйняття конструктивної критики та ін., в кінцевому рахунку не сприяють національному примиренню і розвитку. Як наслідок, в центрі політичного процесу часто знаходяться не політичні партії зі своїми програмами, а конкретна особистість, з якою африканці пов'язують свої надії на сьогодення й майбутнє [26].

У цьому виявляється високий ступінь персоніфікації влади, часто негативно впливає на політику. Це – дійсно загальноафриканська специфіка. В цьому контексті канадський дослідник Дж. Картрайт зазначає, що окремий політичний лідер може зробити істотний вплив на еволюцію майже будь-якого африканської держави [26].

Також африканське суспільство багатомірне. Ні в одній країні континенту воно не являє собою гомогенне утворення. Наприклад, сучасна історія Півдня Африки рясніє прикладами того, як отримали освіту на Заході фахівці, політики і бізнесмени після повернення на батьківщину роблять успішну кар'єру, використовуючи знання, нові технології, у тому числі в галузі управління (менеджменту). При всьому своєму європеїзованому або американізовуваному іміджі, така людина зберігає прихильність елементам традиційних вірувань, враховує в своїх справах інтереси клану, роду чи керується ними. Прийшовши до влади, такі політики в процесі реалізації демократичних реформ стикаються з необхідністю врахування місцевих традицій суспільних відносин, що не завжди проходить без ускладнень .

Африканські лідери несуть в собі риси традиційної влади, в тому числі, ті що пов’язані із харизмою; харизматичні якості стають джерелом авторитарної влади; внаслідок персоніфікації влади переплітаються авторитет влади і авторитет особистості. Але лідерам регіону, наприклад тим, хто має досвід збройної боротьби за владу, властиві окремі специфічні риси. Досвід, отриманий лідерами в революційній боротьбі за незалежність, іноді заважає їм в управлінні державою. Безсумнівно, вміння організувати сили прихильників і приймати жорсткі рішення допомагали президенту Анголи Ж.-Е. Сантушу в умовах громадянської війни в країні. Але ті ж якості заважали йому домовитися з опозицією, невдоволеної «відтягуванням» чергових виборів і вийшла із складу комісії з розробки нової конституції в травні 2004 р. Жорсткість революціонера часто заважає також президенту Зімбабве Р. Мугабе, особливо у відносинах із Заходом. Політична негнучкість і відсутність дипломатичних навичок перетворили його в персону нон-грата на Заході[26].

Для африканських країн проблема зміни лідера має виключно важливе значення. Африканські політичні лідери несуть на собі риси традиційних відносин, що виявляються в харизмі, використання у владних відносинах ритуалів, символів та інших ознак влади. Таким чином, можна виокремити особливості нових африканських лідерів:

• Харизматичні якості є джерелом авторитарної влади, яка спирається на етнічні зв'язки, клієнтелізм, релігію. У результаті з'явилося таке явище як персоніфікація влади.

• Будучи главами держав, керівниками правлячих партій, ідеологами, африканські лідери наділяються великими повноваженнями. У них переплітається авторитет влади та авторитет особистості. Президент не тільки вища посадова особа, а й уособлення держави, нації.

• Авторитет лідера сприяє звеличення держави, його впливу на міжнародній арені. Лідери «третьої хвилі», крім прихильності ліберально-демократичним поглядам, повинні скласти іспит на професіоналізм, чесність і непідкупність, а головне не триматися за владу і відстоювати інтереси широких верств населення.

• В інституційному плані ряд функцій лідера повинний відійти до представницьким органам влади: національним парламентам, судовій системі, місцевим органам влади. По суті мова йде про поділ гілок влади в рамках концепції стримувань і противаг, проведення чесних і змагальних виборів, обмеження термінів обрання одного і того ж особи на президентському посту.

• У африканських країнах правлячі політичні партії складають найважливіший елемент політичної системи, надають першорядний вплив на вироблення політичного курсу країни та його реалізацію, у значній мірі контролюють і спрямовують суспільно-політичне життя .

У зв’язку із цим постає закономірне питання про стан та якість функціонування партій або партійної системи у межах африканських країн. Однак, якщо в Європі виникнення політичних партій пов'язане з поширенням загального виборчого права і розширенням повноважень парламенту, то формування політичних партій в країнах Африки обумовлено підйомом національно-визвольного руху і ознаменувало перехід від розрізнених, стихійних виступів колоніальних народів проти іноземного поневолення до організованої боротьби за визволення[16].

Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали часом створення політичних партій. Вони з'являлися в Африці і раніше, але часто за своїм характером більше схожі на дискусійні гуртки і не мали тісних зв'язків з народними масами. Партії та організації, що виникли під кінець другої світової війни і особливо після її закінчення, були, як правило, вже іншими. Вони сильно відрізнялися один від одного - це відображало й строкатість самої Тропічної Африки та відмінності в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були вельми згуртовані і досить довговічні, тісно пов'язані з практичною антиколоніальної діяльністю. Вони встановлювали зв'язки з робітничим і селянським рухом, поступово розширювали соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча деколи і на моноетнічної базі. Тактика партій також змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів [12].

Як зазначає Н. Косухін більшість африканських партій представляють собою кліентельно-патронажні організації, кліки. Політичні партії в більшості країн Тропічної Африки в якомусь сенсі замінили зруйновані колоніалізмом традиційні потестарно і політичні структури і почасти виконують функції етно-політичних організмів [16].

Проте в цілому однопартійні системи, що служили опорою авторитарним правителям, не виправдали сподівань, які на них були покладені. До кінця 80-х років громадська думка Африки стала розглядати їх як головну причину застою, найважливішу політичну перешкода, що заважає соціальному прогресу

Вже на рубежі 80-х - 90-х років процес політико-правового розвитку країн Африки вступив в новий етап. Найважливішою його рисою стала відмова від однопартійної системи, перехід до багатопартійності та її правове закріплення [16].

Утвердження багатопартійних режимів як одного із способів «зняття» кризи авторитарних структур, що було запропоновано правлячими колами в умовах посилення боротьби за демократизацію суспільного життя, а також різкого погіршання економічного положення, пов’язано не тільки з конкретною розстановкою соціально-політичних сил. Немалу роль у виборі такого варіанту зіграли й інші фактори, наприклад, у Сенегалі – традиції політичної участі населення та тиск Заходу по каналам міжнародних політичних організацій, перш за все Соцінтерну. Щоправда, сенегальська багатопартійна модель, на кшталт ботсванської або гамбійської, характеризується повною домінацією правлячої партій та відсутністю у опозицій будь-яких шансів завоювати владу шляхом виборів, але й скільки-небудь серйозно коректувати діяльність уряду. Опозиція у цих країнах дуже слабка тому їй дозволено існувати [19, с.56].

Однопартійна система була найбільш характерною ознакою політичних режимів в переважній більшості африканських країн до кінця 80-х років. На ті чи інші терміни вона встановлювалася в 38 країнах і до початку 1989 р. діяла в 30 країнах. Як вже говорилося, однопартійність обґрунтовувалася вельми переконливими аргументами. У дійсності ж авторитарна система використовувалася правлячою елітою для збереження своєї монополії на владу як в країнах капіталістичного шляху розвитку, так і в країнах, що проголошували соціалістичну перспективу.

Введення багатопартійної системи стало першочерговою вимогою демократичних сил африканських держав. За останні роки багатопартійна система була легалізована (у багатьох випадках під тиском «знизу») в 34 країнах, де діяла однопартійна система, або політичні партії взагалі були відсутні, наприклад, в умовах військового режиму. Разом з тим провідною тенденцією у формуванні багатопартійної системи стало домінування якоїсь однієї партії. Такі партійні системи склалися в Ботсвані, Замбії, Зімбабве, Кенії, Малі, Мозамбіку, Намібії, Танзанії, ПАР[16].

З іншого боку науковець Л. Прокопенко зазначає, що у країнах Півдня Африки, як і на континенті в цілому, стан багатопартійної системи ще далекий від ідеалу. З початку повернення політичного плюралізму в 1990-і роки партійна система еволюціонувала значно швидше в кількісному відношенні, чим в якісному. Багатопартійна система тут характеризується роздробленістю політичних сил, що виявляється в наявності великої кількості партій та організацій. До середини 2000-х років найбільше політичних партій було в Анголі (120), ПАР (117), Мозамбіку (40), Замбії (30) і Зімбабве (20). У Ботсвані їх налічувалося 14, Намібії-12, в Лесото - 8, а у Свазіленді, де на діяльність політичних партій накладено офіційну заборону, були найбільш впливові 4 партії [26].

Лише в деяких країнах почався процес укрупнення політичних партій шляхом їх злиття, як це відбувається, наприклад, з 2002 г. у Замбії. Часто партії створюються практично напередодні виборів спеціально під інтереси певного лідера. Більш того, багато партій створюються на етнічній основі, що в кінцевому рахунку обмежує вільну конкуренцію. Вибране від таких партій більшість депутатів парламентів назвати політичною елітою можна тільки з певною часткою умовності, вони є елітою лише за посадовим положенням. В африканських країнах управлінці належать до привілейованого прошарку. Але в системі рекрутування в сферу управління в багатьох країнах регіону велику роль продовжують відігравати клановість і етнічний чинник. Через перелічених причин партії в більшості країн даного регіону по суті не є поки повноцінним інструментом формування політичної еліти.

Поряд із цим, багатопартійність постає важливим питанням для Африки у силу того, що є своєрідним маркером суспільства. Адже, від того чи від того, трансформується чи багатопартійність в демократію, залежатиме стабільність африканських держав і вирішення поставлених перед ними економічних проблем. Однак, тут існує два варіанти так би мовити афро-песимістичний який полягає у тому, що дозволена законом багатопартійність гратиме декоративну роль - маскувати авторитарну або близьку до авторитарної діяльність правлячих кіл. З іншого боку, навпаки афро-оптимізм, який надіється на розвиток громадянських структур, політичної культури всередині континенту.

Так чи інакше, ще одним специфічним феноменом більшості африканських країн залишається особлива роль армії та політичної опозиції.

В очах народу армія - гарант і символ державної незалежності, організація, здатна встановити і підтримувати хоч якийсь порядок всередині країни та домогтися більш-менш рівноправних відносин із зовнішнім світом. Армія є опорою і важелем влади практично у всіх країнах Африки - у великих, як Нігерія, Заїр, Судан, Ефіопія, Чад, Сомалі, так і у менших розмірів.

В геополітичному, регіональному розкладі сил в Африці, природно, велику роль відіграють країни, які мають більш потужнішу (численнішу, навчену, озброєну і т.ін..) армією та значним людським потенціалом. В кінці ХХ ст. на цьому континенті під рушницею перебувало приблизно близько 2 млн осіб. Найбільш великі армії:

• Єгипту - 448 тис. (при населенні понад 61 млн чоловік);

• Марокко - близько 196 тис. (більше 28 млн);

• Алжиру - близько 122 тис. (більше 28 млн);

• Ефіопії - 120 тис. (50 млн );

• Анголи - 82 тис. (понад 11 млн);

• ПАР - 79 тис. (40 млн).

Варто зазначити класифікацію армій Г.Мирського за критерієм характеру виникнення армій Азій та Африки. Отже, армії можна розділити на чотири типи:

1. армії неколоніальні, тобто формально вважались суверенними державами та володіли військовими силами ще до періоду, коли в тій або іншій формі означився вплив колоніалізму (Турція, Ефіопія, Афганістан);

2. бувші колоніальні армії, тобто створені колонізаторами (Індія, Пакистан, Конго);

3. армія, які виникли під час національно-визвольної війни ( Бірма, Алжир);

4. армії, які створені після утворення національних держав ( до них відносяться більшість армій африканських країн [22].

Таким чином, очевидно, що досить поширеною формою політичного режиму в Азії та Африці є «стратократія» - правління збройних сил як таких, які можуть «узаконювати» неконституційним шляхом свою владу і проголошують себе вищим органом державної влади.

Існує два основних варіанти стратократичного режиму: влада військового командування (верхівки) та владу групи офіцерів, які підняли на переворот частина збройних сил. У першому випадку мова йде, по суті, про військову операцію в сфері внутрішньої політики: армійське командування веде законно підпорядковані йому сили на штурм об'єкта, яким є власний уряд. У другому випадку фракція військовослужбовців виступає проти власного командування та уряду, а, захопивши владу, конституює себе і як орган державної влади (шляхом створення «ради революційного командування» або іншого аналогічного органу), і як нове командування збройних сил країни.

Затвердження військових в сфері політичного керівництва зазвичай супроводжується: а) ліквідацією конституційних основ політичної системи (скасуванням або призупиненням дії конституції),

б) військово-бюрократичної централізацією політичної організації суспільства, в структурі якого немає яких-небудь виборних державних органів як у центрі, так і на місцях (парламент розпускається, а законодавча влада концентрується в руках вищої військової ради, що складається в основному зі старших офіцерів);

в) забороною якої політичної діяльності (що включає розпуск або призупинення діяльності політичних партій, громадських організацій і т.д.);

г) ліквідацією чи обмеженням конституційних прав і свобод громадян, широким застосуванням насильницьких методів управління (введення надзвичайного або стану облоги, особливих судів і т.д.) [28].

Безумовно, що наявність озброєних національних сил зустрічає підтримку в народі. Народ, який був позбавлений державності, у тому числі своєї армії, дивиться на національну армію як на символ незалежності, живе втіленння суверенітету, як остаточний розрив з минулим, коли в його домі панували іноземці. Високий престиж арії, звичайно, дає їй преваги у порівнянні з іншими суспільними інститутами та створює умови для її висування на політичну арену. По суті справи армія – головний загальнонаціональний інститут у державі, де нація ще проходить етап становлення, де слабі загальнонаціональні зв’язки, де сімейні, родові племені, релігійні зв’язки визначають свідомість населення людей у більшому ступені аніж почуття почуття належності до однієї спільності [ 22, c.8].

Ще з ранніх часів у очах людей держава була скоріше органом адміністративного примусу, аніж символом національного суверенітету. Люди мислили категоріями роду, племені, села, касти, релігійної секти. До речі, варто відмітити, що на думку Г. Мирського в «третьому світі» офіцери майже завжди можуть розраховувати на те, що солдати, набрані, як правило серед політично відсталого та забитого селянства будуть підкорятись їх наказам. [22,c. 10-11].

Варто підкреслити, що у період тридцятипятирічного незалежного розвитку африканських країн (1960-1995) на континенті було скоєно більше 100 успішних військових переворотів. Західними політологами зазначалося, що тільки 18 країн з п'ятидесяти уникли військових режимів[30].

При цьому армія ставала не тільки знаряддям захисту держави, що забезпечує його безпеку, але й силою, що надає безпосередній вплив на соціально-політичні процеси, перебудову соціальних структур, вироблення основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики держави. Це обумовлюється перш всього загальнонаціональними кризами африканських держав, де армійські кола під приводом відновлення стабільності і порядку нерідко беруть владу в свої руки і встановлюють «військові режими», домагаючись серйозних змін в політичному курсі правлячих цивільних структур. При цьому вплив армії не обмежується суто політичної областю, а, як правило, поширюється також на економіку, культуру, ідеологію і релігію. Протистояння військової та цивільної структур стало характерною рисою соціально-політичного життя більшості держав Африки.

Африканське суспільство, на відміну від вже сформованих товариств інших континентів, володіє багатьма специфічними соціальними особливостями:

• незавершеність загальноісторичних, модернізаційних процесів;

• відносно короткий історичний період завоювання політичної незалежності та ліквідації колоніального панування;складне переплетення різних типів економічних відносин - від общинно-патріархальних до панування в ряді країн капіталістичного устрою, слабка соціально-класова диференціація суспільства і залишки общинно-племінних відносин;

• широкий спектр ідеологічних поглядів народу - від традиційних африканських цінностей і релігій до мусульманських, православних релігій, буржуазних і соціалістичних ідей;

• наявність гострих глобальних та соціальних проблем [30].

Влада диктатора, в умовах цивільного і військового режимів, спирається на три політичних африканських інститути: державу, успадковану від колонізаторів та здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; однопартійну систему, яка в більшості випадків створювалася самими національними лідерами для отримання підтримки з боку народних мас; армію, яка внаслідок частих військових переворотів встановлювала владу керівних армійських кіл і усувала від влади громадянських лідерів.

Разом з тим поява військових диктаторів, яких в Африці називають «бігменамі», обумовлено особливою роллю армії у постколоніальному суспільстві. Як вже зазначалось, в очах народу вона залишається гарантом і символом державної незалежності. Причому такі уявлення дуже стійкі незважаючи на наявний негативний досвід військової влади.

До 1995 р. більше трьох десятків африканських держав перейшли від авторитарних військово-диктаторських і однопартійних режимів до багатопартійних систем. У цих країнах були проведені загальнонаціональні конференції, референдуми, переглянуті старі конституції та прийняті нові, видані закони про партії та вибори, які в умовах політичного плюралізму сприяють поступовій демократизації суспільства. Якщо в ряді африканських країн, таких як Бенін, Конго, Гвінея, Гана і деякі інші проведення демократичних перетворень, перехід до багатопартійної системи проводилися без насильства і кровопролиття, то в Ефіопії, Чаді, Ліберії, Того, Малі, Заїрі вони супроводжувалися великими людськими жертвами, матеріальними збитками, зростанням біженців. Не в останню чергу тут позначаються чисельність та соціально-політичні позиції африканських армій.

Однак, історія останніх десятиліть свідчить про те, що скорочення авторитарних військово-диктаторських режимів в африканських країнах не знижує роль армії в політичного життя країни. Після передачі державної влади громадянському уряду і трансформації однопартійних систем в багатопартійні керівні армійські кола в силу своєї організованості, згуртованості, освіченості та дисциплінованості продовжують залишатися активною політичною силою суспільства. Разом з тим серед військової еліти зростає розуміння небезпеки «перебування при владі» військових для армії, з одного боку, і для суспільства, з іншого. Один з професійних нігерійських генералів С. Ібрагім підкреслює, що від участі в управлінні державою у військових було більше невдач, ніж досягнень. Для нього, як і для багатьох професіоналів, відновлення конституційного громадянського правління невіддільне від створення справді професійної армії, яка була б поза політики[30].

Таким чином, наявність анти авторитарних тенденцій в суспільно-політичному житті зовсім не гарантує уходу з політичної арени одного із головних носіїв авторитаризму – військових. Не дивлячись зменшення кількості держав, що очолюються «урядами в хакі», роль військових у Африці залишається досить помітною. Досвід політичного розвитку африканських країн свідчить, що й після передачі державної влади громадянських особам армія виступає у якості опори уряду або впливової та міцної групи тиску. Нерідко вона становиться, можливо, єдиним фактором, що дозволяє запобігти політичному хаосу в країні.

Актуальність вивчення неопатримоніальних відносин пов’язані з впливом інститутів, традицій, патронажно-клієнтарних стосунків на суспільно-політичні процеси в більшості країн світу. Так, Розвиваючи веберівськую концепцію, С.Н. Ейзенштадт виділив поряд із власне традиційним патримоніалізмом ще й принципово нові неопатримоніальні структури сучасного типу. Традиційний патримоніалізма, на його думку, був властивий різних стародавнім та середньовічним східним суспільствам. Так, продуктом модернізації сучасних постколоніальних суспільств є виникнення принципово нових неопатримоніальних структур сучасного типу, для яких характерне симбіоз елементів традиціоналізму та сучасної держави [32].

Можна виділити три основні принципи функціонування неопатримоніальних систем:

1. політичний центр відділений і незалежний від периферії, він концентрує політичні, економічні та символічні ресурси влади, одночасно закриваючи доступ всім іншим групам і верствам суспільства до цих ресурсів і позиціям контролю за ними;

2. держава управляється як приватне володіння (патримоніум) правлячих груп - носіїв державної влади, які приватизують різні суспільні функції й інститути, роблячи їх джерелом власних приватних доходів;

3. етнічні, кланові, регіональні та сімейно-родинні зв'язки не зникають, а відтворюються в сучасних політичних і економічних відносинах, визначаючи способи і принципи їх функціонування [32].

Найважливішим «робочим» принципом функціонування неопатримоніальної системи є клієнтелізм, або патронажні відносини. У найбільш загальній формі клієнтелізм можна визначити як відносини особистої залежності, що виростають із асиметричного взаємообміну послугами і статусними позиціями між сторонами, кожна з яких володіє нерівними ресурсами [17].

Так, саме патримоніальні відносини проявляються в персоналізації лідерства, коли авторитет особистості є не тільки виробничим, тобто від займаної посади, але й освячений традицією, належністю до певної групи, етносу, конфесії. Ці відносини пов'язані з особистою лояльністю до лідера з боку його найближчих соратників та підлеглих. Неопатримоніальні зв'язки включають симбіоз традиційних відносин і сучасних елементів конституціоналізму, норм і різних ідеологічних орієнтацій. І такий тип патримоніальную-кліентельних відносин широко поширений в африканській політичній культурі.

Нарешті, саме патримоніалізм означає встановлення особистого панування і контролю над державними службами та використання їх можливостей в особистих цілях. Ці фактори відкривають широкі можливості для корупції, переливу державних коштів у власну кишеню бюрократії.

Також, науковець Е. Лебедєва зазначає, що в африканських країнах домінують суспільні зв’язки типу «патрон-кліент», а сучасний політичний кліентизм – явище складне та багатогранне. Сторони пов’язані з соціально-політичним контролем та з політичною участю мас. В цьому ракурсі клієнтизм представляє собою більш або менш особистісні відносини між індивідуумами або групами індивідуумів, що засновані на обмін ресурсів (економічних або владних), якими володіє патрон, на лояльність (політичну) клієнтів. У сучасній Африці кліентизм – це по суті розповсюдження етнічних, регіональних, конфесійних, кланових, сімейно-родинних та тому подібних зв’язків на політичну сферу[19].

Таким чином, перенесені на традиційний грунт основні елементи сучасної політичної системи (політичні партії, вибори, парламент) в неопатримоніальному суспільстві піддаються істотно трансформації та переосмисленню, стають оболонкою, що прикриває традиційні та напівтрадіційні суспільні зв'язки. Скріплені між собою в значній мірі не сучасними - легально раціональними зв'язками громадянського типу, а ставленнями патронажу і кліентелли, сучасні політико-етичні інститути стають зручним каркасом, в рамках і під ширмою яких відбувається процес відтворення традиційних форм патримоніального панування.