Майно у сфері господарювання

1. Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.5. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.6. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.7. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.

3) Джерела формування майна суб'єктів господарювання

Ч. 5 ст. 139 ГК України у складі майна суб'єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб'єктів господарювання ч. 6 ст. 139 ГК України визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги. Є й інші визначення цього поняття. Крім того, товарами є продукція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послуги, пов'язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих товарів.

Вироблена (готова) продукція - це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавершеного виробництва.

Виконані роботи (роботи) - це будь-яка діяльність, пов'язана з проектуванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об'єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість виконання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва.

Під послугами зазначений закон розуміє будь-яку закупівлю, крім товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв'язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування.

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК України, є особливим видом майна суб'єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що належать до майна суб'єктів господарювання встановлені положеннями гл. 17 ГК України.

Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб'єктів господарювання, встановлює ст. 140 ГК України.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК України), майна виробничого кооперативу (ст. 100 ГК України) на стадії заснування цих суб'єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об'єднання підприємств (ст. 123 ГК України) . При утворенні державного унітарного підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном - відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК України). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК України).

Доходи від реалізації продукції, (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб'єктів господарювання-підприємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений п. 1.21 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", згідно з яким це будь-які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи проценти, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльності на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку у зв'язку з таким продажем, обміном або відчуженням (п. 7.6.4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств").

До доходів від цінних паперів слід також відносити і дивіденд -платіж, який здійснюється юридичною особою-емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб'єкта господарювання - це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення - це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні централізовані капітальні вкладення - інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення - це інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів інвесторів із недержавними формами власності, а саме: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); позичкових фінансових коштів інвестора; залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян; коштів іноземних інвесторів (іноземні інвестиції, як прямі, так і портфельні, капітальні трансферти, кредити).

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать суб'єктам господарювання, придбання майна інших суб'єктів - одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об'єктів; 2) надходження у вигляді орендної плати як платежу за користування об'єктом оренди; 3) придбання майна інших суб'єктів (у власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів - це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит поділяється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб'єктів господарювання.

Майно суб'єктів господарювання може формуватися також за рахунок інших джерел, не заборонених законом. Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється Господарським кодексом України та іншими законами з урахуванням видів майна, зазначених у ст. 139 ГК України (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

4) В такому разі у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно і є засобом реалізації права власності. До них належать: право повного господарського відання і право оперативного управління.

Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно зі ст.37 Закону "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, на основі якого підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Таким чином, поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна.

Законом "Про власність" право повного господарського відання передбачено лише стосовно державної власності.

Однак на практиці постала проблема визначення правового режиму майна, наданого засновниками в управління господарського товариства, тощо.

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то, природно, виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві повного господарського відання.

При порівнянні права повного господарського відання з правом власності привертає увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правомочності володіння, користування і розпорядження майном.

Отже, постає питання: чим відрізняються вони одне від одного. Відмінність полягає насамперед у характері прав.

Право власності є основним, самостійним правом, у той час як право повного господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати без права повного господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права повного господарського відання зумовлені і такі його обмеження: власник може контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок; отримувати частку прибутку від використання цього майна; ухвалити рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, у повне господарське відання якої було надане майно, тощо.

Право оперативного управління визначають як таке, що фінансується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і призначення майна.

Однак таке визначення має деякі неточності. Так, не зовсім зрозуміло, шо вкладається у поняття "фінансування речового права". Неточним є твердження, що право оперативного управління охоплює одночасно три правомочності - володіння, користування, розпорядження. Зайвою видається вказівка на те, що межі здійснення права оперативного управління залежать від призначення майна і завдань, поставлених власником. Адже очевидно, що власник якраз і ставить завдання використовувати майно відповідно до його призначення і для досягнення цілей, для яких створена ним певна організація.

З цих міркувань більш важливим видається зосередити увагу на інших характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна запропонувати таке визначення досліджуваного поняття.

Право оперативного управління - це засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.

Як і право повного господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності, воно більш обмежене порівняно з ним. Крім того, воно вужче, ніж право повного господарського відання. Якщо право повного господарського відання містить три правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління охоплює одночасно лише дві - володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому разі особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися ним на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, несе лише у межах останнього. В решті відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.

Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право повного господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності.

Однак із прийняттям Закону "Про власність" і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного управління, як правило, закріплювалося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємствам та організаціям).

Таким чином, фактично відбувся поділ права повного господарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

ІДК не передбачає ні права повного господарського відання, ні права оперативного управління.

Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями як "право власності юридичних осіб" (ст.322 проекту ЦК 1996 р.) і "володіння" (гл.30 проекту ЦК 1996 р.).

Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання понять "право оперативного управління" і "право повного господарського відання" шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами. Але згідно з остаточним варіантом ЦК (ст.329) юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, новий ЦК діє разом із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст. 133 ГК), а майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст.73 ГК).

Таким чином, питання про долю права повного господарського відання та права оперативного управління залишається невирішеним. Поки що вони продовжують існувати у вітчизняному законодавстві як категорії речового права.