Переднє слово

Багато людей у всьому світі були здивовані й засмучені раптовим вибухом на планеті етнічних конфліктів і націоналізму. Вони чекали на світ, вільний від етнічних чвар і міжнаціональних конфліктів, сподіваючись, що етнічність і націоналізм швидко відійдуть в минуле. Вони забували, що етнічна спільнота мала тривалу історію і що націоналізм як ідеологія й рух був потужною силою у світовій політиці, принаймні від Великої французької та Американської революцій. Недавнє відродження націоналізму можна зрозуміти лише в контексті тривалого історичного процесу, а починати аналіз від падіння Берлінської стіни чи навіть Другої світової війни буде справою поверхневою і хибною.

Ця книжка має на меті проаналізувати деякі прийоми, за допомогою яких сьогодні досліджують відродження націоналізму, і запропонувати власний погляд на останні тенденції у формуванні націй і націоналізмів, ґрунтовані на ідеях, коротко окреслених в останньому розділі «Національної ідентичності»¹. Моє завдання — не огляд сучасних націоналізмів чи обговорення поточних тенденцій у якихось частинах світу. Читач не знайде тут ані дискусії про сьогоднішню боротьбу в колишній Югославії, на Кавказі чи в Південній Африці, ані /12/ перспектив сикхського, палестинського чи будьякого іншого націоналізму.

Не прагнув я вступати й у ширшу дискусію про модерність чи «глобалізацію» та їхні наслідки, за винятком, коли вони торкаються питань національної ідентичності й націоналізму, позаяк уважаю, що ключ до розуміння націй і націоналізму як всесвітнього явища — радше тривкі рамки і спадок історичних культур та етнічних зв’язків, ніж результати глобальної взаємозалежності. Разом із тим я не заперечую важливість цих результатів, котрі своїм упливом на форми людських об’єднань підважили традиційні структури спільнот і поширили націоналістичну ідеологію, «вивільнивши» її від конкретних національних контекстів. Але вивільнення націоналізму вже було досягнуте Великою французькою революцією, і націоналізм можна вважати, хоч як це парадоксально, однією з головних сил, що стоїть за глобальною взаємозалежністю.

Моя аргументація полягає радше в тому, що націоналізм черпає силу зі своєї закоріненості в історичній минувшині. Націоналістична ідеологія може пустити корені в конкретний ґрунт, тільки якщо вона зачіпає народну струну, її підхоплюють, а вона надихає певні соціальні групи й верстви. Але націоналізм набагато більше, ніж ідеологія. На відміну від інших модерних світоглядів, його потужність залежить не лише від загальної ідеї нації, а й від стану та характеру тієї чи тієї конкретної нації, що її він перетворює на абсолют. Його успіх, отже, залежить від специфіки історичного та культурного контексту. Це означає, що нації, виникаючи за його сприяння, походять, своєю чергою, від /13/ наявних доти і чітко розділених між собою культурних спадків та етнічних утворень. Це (не стільки революційне, скільки абстрактне формулювання) те, що не дає спокою багатьом людям у багатьох куточках сучасного світу. Як зауважив Бенедикт Андерсон, націоналізм набагато ближчий до релігії та релігійної спільноти, ніж, скажімо, до лібералізму й соціалізму. Це основна причина, чому сучасні «модерністські» й «постмодерністські» критики націоналізму часто не можуть влучити у мішень і чому необхідно деінде шукати пояснень тривалої сили і живкості націй і націоналізмів у взаємозалежному світі.

Я дуже вдячний Ентоні Ґідденсу і «Політі пресс» за надану можливість висловити мої погляди на те, що, повторюся, стало актуальним міжнародним, соціальним і культурним питанням. Я хотів би висловити щиру подяку професорові Джованні Альдобрандіні та професорці Марії Даміані Стіккі за те, що вони запросили мене до Рима прочитати кілька лекцій студентам Вільного міжнародного університету соціальних досліджень, які стали відправною точкою цих міркувань; членам Товариства досліджень етнічності й націоналізму та Дослідницькій групі з етнічності й націоналізму Лондонської школи економіки за спонукальні конференції, семінари і обговорення останніх досліджень у цій сфері. Зрозуміло, що відповідальність за висловлені тут погляди і будь-які помилки лежить винятково на авторові.

Ентоні Д. Сміт,

Лондонська школа економіки

Вступ

У цій книжці я хотів би дослідити, чому наприкінці другого тисячоліття в час, коли світ стає більш уніфікованим і взаємопов’язаним, коли тоншають і зникають бар’єри між етнічними групами, відроджуються етнічні конфлікти і націоналізм.

Довколишній світ постійно нагадує нам, що планета, на якій ми живемо, стає меншою і більш інтегрованою. Скрізь виникають, тісніші зв’язки між економіками й суспільствами нашої планети, а складне плетиво міжнародних організацій і правил зв’язує у справді міжнародну спільноту колись осібні держави й нації. У кожному куточку світу етнічні минувшини оновлюють, а старі культури фрагментують і перероблюють. Людство повсюди прив’язане до шестерні автоматизованих технологій і обплетене павутинням масових комунікацій. Одне слово, наш світ став одним місцем.

Це «стиснення» часу й простору засадничо змінило способи, в які люди мають стосунок один до одного і до своїх соціальних мереж. Поза сумнівом, модерність принесла революцію у наше сприйняття світу і ставлення до суспільств, із яких він складається. Можливо, настав, нарешті, момент утілення сподівань Маркса й Енгельса на те, що з багатьох національних культур і літератур по-/16/стануть єдині література й культура. Можливо, прийшов також час змінити наші політичні структури й ідеології та ліквідувати застарілі поділи й давні антагонізми, відповідно до новонароджуваного міжнародного поділу праці, в якому зникають торговельні перешкоди, а товари і робітники можуть вільно перетинати континенти. Та сама революція спричинила занепад стародавніх традицій і релігійних цінностей, змусила багатьох людей відокремити практики й вірування від їхніх колишніх контекстів і залучити розмаїття іншого — інших культур, людей та способів життя — до свого самообразу і соціальних зв’язків ¹.

Але це лише один бік сучасної картини. Інший представляють піднесення й поширення різного роду соціальних рухів і протестів на захист своєї ідентичності, від фемінізму до екологічних рухів, від руху за громадянські права до релігійних відроджень. Зокрема, ми є свідками відродження етнічного націоналізму, релігійного фундаменталізму і групових антагонізмів; усе це, гадали, давно відійшло в минуле. Етнічні виступи за автономію й відокремлення, війни за національне возз’єднання й жорстокі расові конфлікти за ринки праці та соціальний захист поширилися всіма континентами. В епоху глобалізації та переходу нас заскочила круговерть конфліктів на ґрунті політичних ідентичностей та етнічного поділу. В Індії, на Кавказі, на Африканському Розі * і в Південній Африці вибухнули криваві конфлікти;

* Африканський Ріг — регіон у Північно-Східній Африці, схожий на карті на ріг; неофіційна назва Джибуті, Сомалі, Судану й Ефіопії. /17/

та навіть у таких стабільних і заможних країнах, як Канада, Велика Британія, Бельгія, Іспанія, Франція, Італія й Німеччина, періодично відчуваються поштовхи простонародних етнічних рухів, ксенофобського расизму й націоналізму. Для багатьох людей «вузький», чіпкий націоналізм став найбільшим джерелом політичної небезпеки в сучасному світі, а етнічний націоналізм і національні ідентичності скрізь залишаються дуже гострими й дражливими політичними питаннями.

Як пояснити цей парадокс? Це неминучий результат діалектики культурної глобалізації, яка витворює новий різновид політики ідентичностей, пов’язаний із революційним вивільненням, що його принесла з собою модерність, чи лише «пережиток» ранішої епохи націоналістичної ненависті та воєн? Чи це просто тимчасове затьмарення, що з ним капіталістичний або постіндустріальний поступ упораються регіон за регіоном? І чи буде ця суперечність сучасного життя розростатися й посилюватися мірою свого ширення земною кулею?

Висувалося три пояснення цього парадоксу. По-перше, припускали, що сучасні нації й націоналізми — продовження своїх загальновідомих попередників, пережитки іншої епохи, приречені колись минути, як тільки вони будуть пройдені природнім шляхом у кожній частині земної кулі. Це може зайняти кілька десятиліть і спричинити багато страждань і кровопролиття. Але, по суті, етнічний націоналізм і расизм, хоч як би він поширився і захопив у короткому часі регіони світу, не має тривких наслідків. Він невдовзі буде деполітизований і «нормалізований». У кожному разі, він не частина великих історичних рухів, не колісниця /18/ прогресу, пов’язана з великими структурами й рушіями історичних змін — міжнародним поділом праці, великими регіональними ринками, впливовими військовими блоками, електронними комунікаціями, комп’ютерними інформаційними технологіями, масовою освітою, мас-медіями, сексуальною революцією і т.ін. Все це сили майбутнього, а супутня тенденція до дрібномасштабного й камерного — не більше, ніж утішне відхилення, димова завіса для дедалі більшої всеосяжності людських спільнот і максимізації їхніх ресурсів. Фактично ми вже спостерігаємо кінець «гомогенної нації» в багатьох суспільствах, чиї культури й наративи про національну ідентичність усе більше стають гібридними й амбівалентними, і бачимо виникнення (хтось скаже перевиникнення) просторіших поліетнічних суспільств. «Постмодерна» епоха, як і «домодерна», лишає мало місця для політизованої етнічності чи націоналізму як автономної політичної сили ².

Друге пояснення: нації і націоналізми — це неодмінні продукти і продуценти модерності. Модернізація, яку зазвичай виводять від Великої французької і Промислової революцій (та інколи від Реформації), трансформувала весь триб життя до такої міри і в такий спосіб, що був небачений з часів неолітичної революції і переходу до осілого рільництва. Промисловий капіталізм, бюрократична держава, тотальна війна, соціальна мобілізація мас, наука і раціоналізм, масова комп’ютеризована інформація й електронні комунікації, занепад традиційний сімейних цінностей і сексуальна революція змінили життя кожної людини на планеті й відірвали її від звичних практик і по-/19/всякденної рутини. Нові манери й нетрадиційні стилі життя викликали дезорієнтацію і розладнання в груп та індивідів, підваживши старі структури і перетворивши давні культури на застарілі. Модернізаційна революція принесла помітну фрагментацію, але й водночас нові види комунікації та інтеграції, основані на нових електронних технологіях інформації і розповсюдження. У такому безпрецедентному становищі нації й націоналізми неодмінні, хай і неприємні, інструменти контролю за руйнівними ефектами значних соціальних змін. Вони забезпечують нас єдиними великомасштабними й могутніми спільнотами та світоглядами, які гарантують мінімум суспільної єдності, порядку і смислу в руйнівному і відчужуваному світі. Мало того, вони — єдина популярна сила, яка може легітимізувати й надати сенсу діяльності найпотужнішого сучасного агента соціальної трансформації — раціональної держави. З цієї причини нації й націоналізми навряд чи зникнуть, принаймні доки всі регіони планети не відбудуть болісний перехід до заможної і стабільної модерності західного зразка ³.

Згідно з третім поглядом, нації і націоналізм вічні. Вони не є ні рештками націоналістичної епохи, які от-от зникнуть чи розпадуться, ні неминучими, хай навіть прикрими, результатами модернізації. Навпаки, це модернізація і так звана «постмодерна» епоха минуть, натомість нації залишаться фундаментом людського суспільства. Нації і націоналізм — основні сили й процеси модерної та домодерної епох, а модернізація і модерність — насправді лише шляхи, через які нації реалізовані в сучасному світі. Для декого, навіть для багатьох /20/ націоналістів, це неодмінна частина «примордіального» природного порядку; членів певної нації можна примусити «забути» свою націю та її (зазвичай славну) історію, але природа, зрештою, проявиться і нація «відродиться». Для інших нації виконують загальнолюдські функції, забезпечують суспільну єдність, порядок, душевні стосунки і т.ін. Ось чому конкретні нації, не будучи частиною жодного «природного порядку», здаються їхнім членам усеосяжними і споконвічними, а ми, своєю чергою, маємо визнати силу й тривалість цих фундаментальних культурних зв’язків. Хай там що, етнічна спільнота і нація залишаються основними елементами будь-якого можливого нового порядку. Хоча їхні форми можуть зазнавати змін, сутність етнічних і національних зв’язків збережеться, хоч би які трапилися соціальні й політичні перетворення ⁴.

Жоден із цих поглядів, на мою думку, не вичерпує складності ситуації. Вони мають спільну ваду, адже всі ведуть до парадоксу глобальної взаємозалежності й пошесті націоналізму. Перш ніж розглядати нації і націоналізми як пережитки ранішої завершеної епохи або як неминучі результати глобальної модернізації й пізнього капіталізму чи як віковічний і природний атрибут людської історії й суспільства, ми радше маємо простежити їх аж до їхніх засадничих етнічних і територіальних контекстів. Ми маємо помістити нації й націоналізми на важливому історичному перетині культурних уз і політичних спільнот, адже вони впливали і на них впливали адміністративна централізація, економічна трансформація, масові комунікації і занепад традицій — все, що ми пов’язуємо з мо-/21/дерністю. Слід залучити ширші часові рамки й етнічне підґрунтя, якщо ми хочемо зрозуміти повсюдну привабливість і тривкість впливу національних ідеалів у часи, коли інші сили, здавалося б, віщують і пришвидшують минущість націоналізму.

Отже, я почну з розгляду підходів тих, хто вважає, що глобалізація і глобальна культура переступають межі націй, зокрема з обмеженості їхнього аналізу етнічності й націоналізму. Відтак перейду до розгляду переваг і хиб модерністських аргументів, наводячи деякі емпіричні контр-приклади. Нарешті, розглянемо перенніалістський погляд як важливий, але неспроможний. Я покажу, що кожен із цих поглядів наголошує якісь важливі аспекти поточних тенденцій, але всі вони обмежені. «Глобальнокультурний» підхід суперечить фактам і не схоплює суті поширення етнічних націоналізмів. Модерністський підхід реалістичніший і добре обґрунтований, але йому також бракує історичної глибини й конкретності. Перенніалістський підхід, з іншого боку, пояснює мало, хоча й звертає увагу на потребу ширших історичних рамок.

Такі рамки складають основу для альтернативного підходу, який, віриться, буде повніший і переконливіший, ніж інші. З цього погляду, корінь проблеми ми бачимо у взаємовпливі «шарів» соціального й історичного досвіду, а витоки національних явищ бачаться в етнічному й територіальному символізмі та способах організації. Цей погляд, отже, черпає з широкого розмаїття історичних прикладів людських об’єднань та ідентичностей, щоб висвітлити засадничі проблеми емоцій-/22/ної сили й соціального впливу націоналізму, які досі спантеличують тих, хто береться до цієї галузі досліджень. Це також дозволить нам дати раду парадоксу фрагментації в глобалізовану епоху з глибшої соціоісторичної позиції.

Лише збагнувши силу націоналізму і тривку привабливість національної ідентичності через їхню закоріненість у домодерному етнічному символізмі та способах організації, є шанс зрозуміти відновлення етнічного націоналізму в час, коли «об’єктивні» умови мали зробити його застарілим. Без такого розуміння нам залишиться спантеличено спостерігати несподівані політичні драми у світі суперечливих тенденцій і взаємоворожих сил.