3.3.2 Мова руських літописів

У формуванні руської писемно-літературної мови особливу роль відіграли руські літописи. Це величезні за обсягом, різні за змістом і походженням збірки записів, які дійшли до нас у сотнях списків (а їх, очевидно, були тисячі), але, на жаль, досить пізніх – переважно на декілька століть пізніших від описуваних у них подій.

Про початок руського літописання точних відомостей немає, і з цього приводу висловлено чимало різних припущень. Але безсумнівно, що в XI ст. регулярні літописні записи вже робилися в усіх руських культурних центрах, а згодом літописи стали одним з найпоширеніших видів літератури. Традиції літописання виявились доволі стійкими й тривали аж до XVIII ст.

За своїм змістом літописи становлять досить складні твори. У них подаються різноманітні релігійні тексти, ділові документи, самостійні твори на світські теми та ін. Майже у всіх списках літописів виклад починається із опису найраніших подій Руської держави, у багатьох із них міститься ''Повість врем'яних літ". Але основне місце в літописах займають описи подій загальноруського і місцевого значення. Ці описи не були нейтральними й аполітичними. Літопис був розрахований передусім не на нащадків, а на сучасників, і в ряді випадків літописні зводи прямо використовувались як документи в політичній боротьбі. Разом з тим літописання відіграло величезну роль у розвитку художньої творчості Давньої Русі. Літописи були найбільш широкими і розгорнутими пам'ятками світського характеру серед переважно церковної писемності Давньої Русі і справляли великий вплив на читача та його літературну мову. Саме в літописах вироблялися норми цієї мови, своєрідний середній стиль руського середньовіччя.

Зосереджене при монастирях і церквах, літописання послуговувалося в першу чергу церковнослов’янською мовою. Але ця мова виявилась недостатньою для вираження всього діапазону східнослов'янської дійсності, через що з самого початку на літописи досить активно впливала й місцева руська мовна стихія. Це спричинилося до того, що в мові й складі давнього літопису ясно розрізняються два елементи: церковнослов'янський і руський, які відділяються один від другого досить різко. Перший з'являється в місцях, запозичених зі Святого письма; не кажучи про суцільні виписки, ці місця здебільшого додаються до слів літописця, і додаток настільки очевидний, що він становить ніби другу половину фрази, яка виражала повну думку. Через це в науці склалося уявлення, що один і той самий автор вільно володів двома мовами і залежно від теми користувався то однією з них, то іншою. Але в кожному конкретному випадку добір мовних засобів великою мірою визначався ще й позицією літописця стосовно описуваних ним подій. Навіть у світській хроніці в одних місцях спостерігаємо протокольно-лаконічний, нейтральний виклад подій, стереотипність і повторність мови. В інших місцях, де йдеться про аналогічні події, а особливо при описах походів руських князів, у діалогах, – більша жвавість і образність, поява різноманітних деталей того чи іншого явища, широке використання прямої мови, специфічних народнопоетичних зворотів, образної лексики і фразеології, яскравих епітетів і порівнянь, паралелізмів та інших засобів народної поезії і навіть цілих уривків з окремих фольклорних творів, у мові яких поєднуються найрізноманітніші засоби художньої виразності – від народнопоетичних до книжно-слов'янських. Але й тут цей різнорідний матеріал добирається не довільно, а в суворій відповідності із задумом письменника. Давньоруські літописи засвідчують, що літописці добре знали і церковнослов'янські агіографічні традиції, і місцевий фольклор і вміли їх майстерно використовувати.

Найвидатнішою пам'яткою руського літописання є, без сумніву, ''Повість врем'яних літ", відомаЯк уже згадувалося, у двох редакціях: 1116 р. у Лаврентіївському літописі і 1118 р. в Іпатіївському літописі.

Як відомо, ''Повість...'' складається з двох частин – вступної без дат і датованої від 852 р. до 1110 р., у якій викладається давня руська історія. Ця пам'ятка, без жодних сумнівів, становить літописний звід (компіляцію) або альманах, де об'єднано в одне ціле писемні та інші матеріали, запозичені з різних щодо часу, місця походження і авторства творів. Це спостерігається переважно в тій частині, де автори намагаються відповісти на ключове питання твору – ''откуда єсть пошла руская земля, кто в Киевь первье нача княжити, й откуда руская земля стала єсть''. Починаючи приблизно з середини XI ст., літописці розповідають про події вже як їхні сучасники й очевидці.

У зв'язку з широким використанням богословської і церковної літератури значна частина ''Повісті..." написана старослов'янською та церковнослов'янською мовами. Це біблійна легенда про поділ землі після потопу, виписки з ''Хроніки Георгія Амартола" та інших візантійських джерел, розповіді про виникнення слов'янської писемності, про хрещення Ольги в Цареграді, похвала Ользі після її смерті, слово філософа, символ християнської віри і виклад її правил у розповіді про хрещення Володимира, оповіді про Бориса і Гліба, похвала книгам, оповіді про Печерський монастир та інші, переклади релігійних сюжетів і цитат із Святого письма. Повідомлення про історичні події підкріплюються документами (договорами руських князів з греками тощо).

''Повість...'' заснована як на достовірному історичному, так і на фольклорному матеріалі. У ній яскраво поєднано дві тенденції – книжно-літературну й уснопоетичну. Легендарний характер має, зокрема, більшість оповідей початкової частини літопису (про заснування Києва, про перших руських князів, про прикликання варягів та ін.). До народнопоетичних переказів зводяться створені в "Повісті..." колоритні образи князів Х ст. – віщого Олега, мудрої Ольги, яка підступно помстилася древлянам за вбивство її чоловіка, войовничого Святослава. Багато дослідників ще в минулому столітті і в пізніші часи вбачали в цих переказах уривки стародавніх усних поем та билин.

Компілятивний характер ''Повісті..." спричинився до того, що в ній наявні різні літературні жанри і відбиті мовні елементи різних діалектів. Але редактори (а можливо, й численні переписувачі) постійно намагалися згладити строкатість та еклектизм матеріалів і надати збірнику певної єдності. Цим зумовлена досягнута в деяких частинах літопису відносна нейтральність мови, майже вільної від діалектних і жанрових особливостей.

Провідними темами ''Повісті..." є церковна і воєнна історія Русі, причому друга тема помітно переважає над першою. Через це в літописі дуже багата й різноманітна військова термінологія, у ролі якої часто виступають загальновживані слова. Навіть найзвичайнісінькі слова тут майже ніколи не означають того, що в нашій сучасній мові. Наприклад, идти означає ''робити військовий похід", поиде і шедь – ''пішов у похід", дати, датися – "здатися", взяти – "завоювати, захопити", блюсти – "вести воєнну оборону, оборонну службу" тощо. У ''Повісті...'' чимало й суто військової термінології. Але з жвавим розвитком техніки і вдосконаленням зброї та військового мистецтва швидко старіла й змінювалась і військова термінологія. Тому вона не стала надбанням загальнонародної мови, і значна її частина не потрапила навіть до пізніших літописних зводів. Зате простонародні мовні елементи, яких досить багато в "Повісті...", виявилися набагато стійкішими, але розподілені вони тут дуже нерівномірно. Народної лексики й фразеології майже немає в церковно-богословських частинах та в описах походів, зате вони широко вживаються в оповідях, переказах і легендах билин, історичних пісень, а також у змалюванні життя князівського двору.

"Повість...'' відзначається багатою й різноманітною лексикою. Коли ідеться про слов'ян, Русь, місцеве життя, широко вживаються східнослов'янські особові імена, етнічні й різноманітні географічні назви, назви польових і садогородніх культур, хліборобська, скотарська, бджільницька, мисливська й рибальська термінології, назви різних видів їжі та інша лексика, що не має церковнослов'янських еквівалентів: болото, вьверица ''монета", кисель, медуша, перевьсице "велика сітка для ловлі птахів", жито, горохь, овьсь, льнь і т. ін.

Традиції ''Повісті..." продовжувались у Київському літописі (дійшов до нас у складі Іпатіївського списку), який створювався протягом усього XII ст. і близько 1200 р. був завершений як окремий звід. Цей літопис майже винятково розповідає про події, що відбувалися в Києві та в Київському князівстві, подекуди нагадуючи родинний щоденник київського князя. Порівняно з "Повістю..." Київський літопис відзначається посиленням світського начала, більшою ґрунтовністю у викладі фактів і подій, бідністю фольклорно-поетичних матеріалів.

Галицько-Волинський літопис охоплює майже все XIII ст. – від 1201 до 1292 р. Зберігся він в Іпатіївському списку і вміщений слідом за Київським літописом. Цей літопис складається з двох частин – галицької і волинської, хоч межа між ними й досі точно не встановлена. Проте безсумнівно, що основну частину (близько 2/3) займає Галицький літопис. Центральною його постаттю є великий князь (з 1254 р. – король) Данило Романович Галицький (1201-1264), за якого Галицько-Волинське князівство досягло найбільшої єдності й політичної могутності. Найприкметніші особливості Галицького літопису – його абсолютно світський характер, висока культура і майстерність історичного повіствування, багатство і свіжість поетичної мови, щедро прикрашеної епітетами й образними зворотами (на відміну, скажімо, від лаконічно-протокольного викладу подій у новгородських літописах)¹.