22

Лекція 3 з уд

Тема: Складання систем документування (управлінських та спеціальних) у державах, до складу яких входили українські землі

3.1 Виникнення діловодства.

3.2. Досвід документування в Київській Русі.

3.3 Мова творів руської писемності¹.

3.3.1 Мова творів юридично-ділової писемності.

3.3.2 Мова руських літописів.

3.4. Документи державного управління як відображення системи документування в Литовській державі. Актове діловодство (ХIII ст. (Чехія, Польща) – на території Правобережної України до 1840 р.)

3.5. Документи урядових органів Української козацької держави.

3.6. Системи документування Московської держави XV – XVІІ ст. Загальне документування “приказов” як центральних органів державного управління.

Спеціальні системи документування управлінської діяльності в різних сферах соціального життя: статистико-економічна документація; документація з обліку; з організації зовнішньополітичної діяльності та інші.

Приказне (наказне) діловодство (кінець XV – початок ХVIII ст.)

3.7. Системи документування в Російській імперії в XVШ ст. Документи установ загальнодержавного управління.

Спеціальні системи документування: бухгалтерського і статистичного обліку; дипломатична документація тощо.

Колегіальне (колезьке) діловодство (початок ХVIII ст. (1717-1718, 1720 – кінець ХVIII ст.)

3.8. Системи документування в Російській імперії в ХІХ ст. Документування у вищих органах державного управління. Документація спеціальних систем управління.

Виконавче діловодство (початок ХIХ – початок ХХ ст.)

3.9 Радянське діловодство (1917 – 1990)

3.10 Діловодство в Україні

3.1 Виникнення діловодства

Необхідність у складанні документів, як стверджує Ю. І. Палеха² виникає одночасно з появою писемності. Вважають, що саме потреба в укладанні різноманітних документів (грамот, договорів, тестаментів (заповітів), угод) спричинила появу писемності як засобу фіксації й збереження державної і приватної документації.

Вже у п’ятому сторіччі до нашої ери давньоримський простолюд вимагав введення «писаних» законів. Складання зафіксованих на папері законів та правил було також головною вимогою середньовічних повстань. Коли ж видавалися закони, від справочинця вимагалась абсолютна точність формулювань та досконале знання форми, інакше документ втрачав юридичну силу.

З розвитком писемності ділові папери стали засобом спілкування та передачі інформації. Давньогрецький філософ Епікур висловив у листах свою філософську доктрину. Дійшли до нас листи давньоримських державних діячів Цицерона і Плінія.

Діловодство у своєму розвитку пройшло декілька етапів (періодів), хоч єдиної думки щодо періодизації серед вітчизняних вчених немає.

3.2. Досвід документування в Київській Русі

Після створення давньоруської держави писемність стала необхідною для письмових стосунків з іноземними діячами, укладання угод з іншими країнами. Виникали потреби у складанні заповітів, записах боргів, укладанні торговельних купецьких договорів тощо. Давньоруські князі зберігали важливі документи пильніше, ніж коштовності. Відомо, що за князювання Ярослава Мудрого зібрання найдавніших грамот і договорів Русі з іншими країнами розміщувалося у Михайлівському вівтарі Софійського собору. Вчені вважають, що саме тут були зосереджені і документи доволодимирського часу. Одним з найбільш відомих сховищ ділових паперів був також Києво-Печерський монастир, заснований вихідцем з міста Любеча на Чернігівщині преподобним Антонієм у часи правління Ярослава Мудрого.

Через пожежі, княжі міжусобиці та монголо-татарську навалу більша частина пам`яток давньоруської доби загинула. Збереглися лише окремі з них – найдавніші рукописи книги «Остромирово Євангеліє» 1056-1057 рр. та «Ізборнік Святослава» 1073 і 1076 рр., твори оригінальної давньоруської літератури – «Поученіє к братії» єпископа Луки, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Житіє Бориса і Гліба». Всі вони сьогодні є не тільки пам’ятками писемності і літератури, а й документами тогочасної епохи.

Найстарішим і найважливішим документом, що зберіг давні норми права, є «Правда Руськая» або за прийнятою в науці назвою – «Руська правда» («правда» тут означає закон). Оригінал цього документа не зберігся. Є лише близько 300 списків (копій), найстаріші з яких датуються ХІІІ століттям.

Важливими документами тогочасної епохи були княжі устави¹ і «уроки», церковні устави. Княжі устави спрямовувалися на доповнення або зміну внутрішніх державних норм і порядків. Прикладом може бути «Устав Володимира Мономаха», що став доповненням і своєрідною структурною частиною «Руської правди». "Уроки" – це постанови князів переважно фінансового характеру: про податки, данину на користь князя, судові оплати. Церковні устави мали на меті впорядкувати правове становище церкви в державі, церковні суди – забезпечити церкву матеріально. Збереглися церковні устави князів Володимира і Ярослава. Перший відомий у копії ХІІІ, другий – ХІV століття.

Дуже важливим історичним документом вважається наш найдавніший літопис – «Повість врем'яних літ», який також дійшов до нас не в оригіналі, а у пізніших списках. Найбільш відомими серед них є Лаврентіївський список, названий за ім‘ям ченця Лаврентія, який зробив цю копію у 1377 р., та Іпатіївський список (від назви Іпатіївського монастиря у Костромі, де його знайдено), що датується початком ХV ст. Саме в цьому літописі містяться відомості про перші міжнародні акти – договори Київської Русі з іноземними державами. Зокрема, тут є повідомлення про чотири договори Русі з наймогутнішою тогочасною країною Візантією. Договори 911 і 944 рр. були писані грецькою і руською мовами.

Вже в ті далекі часи документ служив гарантією виконання зобов`язань. У договорі з Візантією (944 р.) проголошено: ... "Віднині ж хай приходять до князя руського з грамотою, в якій будуть засвідчені їх мирні наміри... Якщо ж прийдуть без грамоти, то хай втримуються під вартою, доки не сповістимо про них князю Ігорю".

Якою ж була тоді мова документів? Київська і Переяславська земля вже в ХІІ ст. іменувалися Україною. М. Максимович довів: мова селян Київщини ХІХ ст. була мовою київських князів. Мовою ж документів Київської Русі – старослов`янська. Як свідчить «Повість врем'яних літ», значна частина українських слів змішувалася з масивом старослов`янських.