Діяльність у тій чи іншій місцевості

Як зазначалося, народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України. Для цього народні депутати, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з виборцями, які мешкають на території України, у порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до закону.

Від того, як часто депутати фракцій бувають на місцях чи здійснюють прийом громадян, наскільки про їхню діяльність знають виборці й наскільки вони підтримують контакти з місцевою владою в особі міських го­лів чи керівників обл.-, райдержадміністрацій, залежать шанси на переобрання політичних партій на наступний термін.

Тут важливо чітко зрозуміти, що жоден із цих ресурсів - під­тримка виборців або підтримка влади - не є гарантією перемоги на наступних виборах. Адже голосують виборці, а створює сприятливу дорогу для вашої агітаційної кампанії чи умови для фальшування голосів при Їхньому підрахунку місцевий адміністративний ресурс.

Тому, працюючи в окрузі, депутату слід передусім враховувати інте­реси виборців, а відносини з місцевою владою будувати на паритетних засадах: і не бути надто близьким до неї, й не конфлік­тувати з нею з будь-якого приводу. Головне, аби ці відносини були побудовані на діловій, законній основі. Будь-який перегин у цьому шкодитиме вашому реноме.

Слід також пам'ятати, що у в тій чи іншій місцевості мешкають як прихильники депутата від певної партії, так і противники — і серед простих виборців, і серед політично структурованих: партій і громадських організацій. Зрозуміло, що, не залежно від того, хто голосував за список депутатів тієї чи іншої партії, він має враховувати інтереси всіх виборців. Що стосується політичних партій та громадських організацій, то тут ситуація дещо специфічна. Депутату не треба домагатися підтримки своєї партії від них усіх, оскільки це, по-перше, неможливо, а по-друге, може призвести до того, що від його партії відвернуться її симпатики. Проте йому необхідно по­будувати депутатську діяльність таким чином, щоб усі організації чи політичні партії, що діють в конкретній місцевості, могли отримувати від нього інформацію про свою практичну діяльність у ВРУ. Вони мають запрошувати депутатів на зустрічі з виборцями. Такі дії до­поможуть понизити поріг агресивності опонентів й зменшити кіль­кість недоброзичливців. Тобто, з одного боку - відданість своїм принципам, з другого - толерантність до принципів інших, мають стати життєвою позицією депутата, обраного за партійним списком.

Етапи законодавчого процесу у вру

Оскільки основною формою діяльності депутата є його зако­нодавча діяльність, то питання її здійснення є надзвичайно ва­жливим як для депутата, так і для його виборців, депутатської фракції чи партії, яку він представляє, а також для суспільства в цілому.

Яким чином депутат може реалізувати своє право на законодав­чу ініціативу?

1. Із власного досвіду чи з інформації, отриманої на прийомах ви­борців, визначити проблему, яка потребує негайного законодав­чого розв'язання. Це або цілковита відсутність закону, який ре­гулює цю проблему, або суперечливе чи недостатньо зрозуміле, а то й неправильне регулювання правовідносин чинним законом. У цьому випадку депутат або розробляє свій власний законопро­ект чи пропозиції до змін чинного закону, або через депутатське звернення звертається до відповідного міністерства чи відомства з пропозицією щодо підготовки такого законопроекту. Це пи­тання також можна поставити перед відповідним комітетом пар­ламенту чи перед інститутом законодавства Верховної Ради - з метою створення робочої групи для підготовки законопроекту. Найпростіше і найоперативніше вирішення - законопроект готує сам депутат. Це не дуже складно для незначних уточнень чинно­го закону і майже неможливо для великого законопроекту - для його підготовки потрібні значні інтелектуальні сили й відповідні кошти. В нинішній ситуації ряд депутатів, фракцій чи партій мають у своєму розпорядженні аналітичні центри у вигляді не­прибуткових організацій, які мають змогу підготувати деякі за­конопроекти. Серед них може бути зацікавлена організація (лобіст).

2. Проблема може бути відома депутату лише частково, але він знає напевне: від недостатнього правового регулювання потерпають окремі галузі чи окремі соціальне значні групи суспільства. Отож, у середо­вищі цих проблемних груп народжується законопроект, який во­ни пропонують депутатові для підтримки і внесення на розгляд. Така ситуація на сьогодні стає дедалі типовішою. З одного боку це може виглядати відвертим лобізмом, з другого - це широко відома практика для більшості країн світу.

3. Законопроект готується в системі конкретного міністерства чи відомства. З огляду на те, що документ вимагає тривалого пого­дження з різними службами міністерств та відомств, аж поки по­трапить на засідання Кабінету Міністрів з тим аби його внесли на розгляд ВРУ як законодавчу ініціативу, саме міністерство чи відомство може звернутися до конкретного депутата з прохан­ням внести від свого імені такий законопроект. Це є також до­сить поширена за змістом лобістська практика .

4. У Верховній Раді розглядається законопроект, ухвалення якого може мати значний вплив на ту чи ту галузь, ту чи ту соціальне значну групу суспільства. У цьому разі депутат за власною ініці­ативою або за ініціативою, про які йшлося вище, може виступити з власними поправками до законопроекту і суттєво вплинути на його зміст. Досить часто у таких випадках, особливо з метою затримати проходження законопроекту, який не влаштовує якусь із груп і на інтереси якої він може вплину­ти, кілька депутатів подають законопроекти, що мають регулю­вати один предмет, але пропонують для цього різні підходи. Як правило, наявність кількох законопроектів з одного предмету ре­гулювання може надовго затримати законодавчий процес з цьо­го питання.

У будь-якому випадку процедура розгляду законопроекту у ВРУ є достатньо формалізованою і добре зрозумілою.

Процес створення закону та прийняття його Верховною Радою Ук­раїни проходить через ряд етапів:

1. Підготовка проекту закону. Ініціатор прийняття певного законо­давчого акту готує його проект у вигляді тексту нового закону (постанови Верховної Ради України) або закону (постанови) про внесення змін до чинних законодавчих актів.

2. Внесення проекту до Верховної Ради України. Правом внесення проектів до Верховної Ради України наділені лише суб'єкти зако­нодавчої ініціативи, коло яких окреслено у статті 93 Конституції України.

3. Попередній розгляд проекту керівництвом Верховної Ради України. Керівництво Верховної Ради України (Голова або його заступники) розглядають проект і направляють у відповідні про­фільні комітети Верховної Ради України. Керівництво Верховної Ради України може також направити проект для розгляду і вис­новків до уряду, інших органів державної влади й управління.

4. Розгляд проекту в комітетах Верховної Ради України. Постійні комітети розглядають проект і готують висновок про доцільність його розгляду на пленарному засіданні або про необхідність по­вернення акту на доопрацювання.

5. Внесення на розгляд на пленарному засіданні. За поданням пос­тійних комітетів з урахуванням думки уряду керівництво Верхов­ної Ради України приймає рішення про внесення проекту на роз­гляд на пленарному засіданні Верховної Ради України або про по­вернення його на доопрацювання.

6. Внесення до порядку денного. За пропозицією керівництва Вер­ховної Ради України остання на своєму пленарному засіданні го­лосуванням приймає рішення щодо внесення до порядку денного сесії (поточного пленарного тижня) питання про розгляд відповід­ного проекту законодавчого акту.

7. Перше читання законопроекту. Відповідно до порядку денного проект розглядається в першому читанні з доповіддю ініціатора, співдоповіддю (як правило, від постійного комітету), загальними де­батами по законопроекту. Суть першого читання - розгляд концеп­туальних засад проекту і прийняття його тексту за основу для даль­шого доопрацювання або відхилення.

8. Внесення поправок. Суб'єкти законодавчої ініціативи у визначений строк (як правило, тиждень-два) подають до комітету, якому Верхов­на Рада України доручила доопрацювання проекту, письмові тексти своїх поправок до тексту закону, прийнятому в першому читанні.

9. Підготовка проекту до другого читання. Постійний комітет, як пра­вило, разом з урядом розглядають усі внесені поправки, приймають рішення про їх прийняття або відхилення. Висновки у вигляді порів­няльної таблиці (чотири колонки: текст першого читання, усі поправки до нього, висновки комітету щодо кожної поправки, остаточний текст) подаються на розгляд на пленарному засіданні у другому читанні.

10. Друге читання проекту. Друге читання проекту провадиться з вико­ристанням порівняльної таблиці шляхом постатейного голосування. Верховна Рада України погоджується або не погоджується з пропози­ціями комітету і в ході голосування поправок визначає остаточний текст кожної статті, а також голосує за закон (постанову) в цілому.

11. Третє читання проекту. У разі значного обсягу тексту проекту, внесення великої кількості поправок, політичної складності проб­леми, що є предметом законопроекту, може бути проведене третє (четверте і т. д.) читання.

12. Оформлення документа. На підставі наявних матеріалів (порів­няльна таблиця, протокол і стенограма другого, третього і т. д. чи­тання) постійний комітет готує остаточну редакцію законодавчого акту. Після візування юридичним, редакційним і протокольним від­ділами закон (постанову) підписує Голова Верховної Ради України.

13. Розгляд закону Президентом України. Підписаний Головою Вер­ховної Ради України закон подається на підпис Президенту Украї­ни, який протягом п'ятнадцяти днів схвалює і офіційно обнародує його або повертає зі своїми зауваженнями до Верховної Ради Ук­раїни для повторного розгляду.

14. Розгляд зауважень Президента України. Верховна Рада України розглядає зауваження Президента України відповідно до процеду­ри пунктів 9-10 і приймає рішення про їх врахування або відхи­лення. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прий­нятий Верховною Радою України більшістю у дві третини консти­туційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати і офіційно обнародувати протягом десяти днів.

15. Обнародування. Закон, підписаний Президентом України, або постанова Верховної Ради України, підписана Головою Верховної Ради України, передаються до засобів масової інформації для опублікування. Тексти, надруковані в газеті «Голос України», а та­кож у «Відомостях Верховної Ради України», вважаються офіцій­ними текстами законодавчих актів.

Слід зауважити, що розгляд і прийняття рішень з деяких невід­кладних питань або при внесенні короткого за обсягом документа може відбуватися за скороченою схемою, зокрема без поділу проце­дури на перше і друге читання.

Докладніше і повніше процедуру прийняття законодавчих актів по­дано у Регламенті